Від глибокої печалі Юстаса рятувала зовсім нова для нього приємність, яку він знаходив у тому, що тепер усі його любили, а ще більше в тому, що він і сам полюбив інших. Зрештою, його перетворення на дракона було справою вельми гнітючою. Він з огидою здригався, коли бачив своє відображення, пролітаючи над якимсь гірським озерцем. Він ненавидів свої кажанячі крила, ненавидів подібний до пилки плавник на хребті та грізні, скривлені пазурі. Він мало не боявся самого себе — особливо насамоті — і водночас соромився перебувати разом з іншими. Вечорами, якщо не виконував для своїх друзів роль грілки, він покидав табір і лежав, немов змія, згорнувшись клубком, між лісом і затокою. На свій великий подив він визнав, що саме Рипічип був тією особою, яка невтомно намагалася полегшити його долю. Шляхетна миша вислизала з кола веселого товариства, що гомоніло біля вогнища, і вмощувалась біля драконячої голови, намагаючись вибрати таке місце, щоб вітер не дмив у її бік димним подихом.

Сидячи таким чином, Рипічип детально пояснював Юстасові, що те, що з ним відбулося, було всього лише приголомшливим прикладом повороту Колеса Фортуни, а також якби Юстас оселився з ним у його нарнійському домі (в реальності це була нора, в якій навіть не помістилась би голова дракона, вже не кажучи про решту), то він міг би розповісти йому про сотні імператорів, королів, принців, рицарів, поетів, коханців, астрономів і чарівників, од яких щастя раптово відвернулось у найчорніший спосіб, але згодом багато їх, урешті-решт, долали біди та жили довго й щасливо. Мабуть, це було не надто втішливим, але наміри він мав шляхетні, і Юстас ніколи цього не забув.

Але, ясна річ, над усіма, неначе чорна хмара, висіла проблема: що робити з драконом, коли вони вже будуть готові до продовження подорожі. Вони старались не говорити про це в його присутності, але траплялося, долітали до його вух фрази: «А може, він би якось помістився на облавку?», «Нам слід усі запаси сховати з протилежного боку облавка, щоб урівноважити його вагу» або «А може, краще, що б він над нами летів?» і (найчастіше): «Але як ми його прогодуємо?». І бідолашний Юстас щоразу краще усвідомлював, що з першого ж дня свого перебування на кораблі він був такою собі невиправною незручністю, а тепер став ще більшим тягарем для всіх. Усвідомлення цього вростало в його мозок, немовби браслет, що приріс до передньої лапи. Він уже знав, що шарпати її своїми великими іклами — лише посилювати біль, але не міг стриматися, щоби раз-по-раз цього не робити, особливо задушливими ночами.

Минув уже майже тиждень після їхньої висадки на Острові Дракона, коли одного разу Едмунд прокинувся рано-вранці. Щойно почало сіріти, й він бачив стовбури дерев лише там, де за ними ясніла затока. Він почув якийсь шурхіт між деревами, немовби там щось рухалося, тому сперся на лікті й роззирнувся довкола. Він побачив темну фігуру, що рухалася за деревами з боку моря. В його голові одразу ж народилась думка: «Чи насправді на цьому острові немає жодних мешканців?» Потім подумав, що це Каспіян — фігура була більш-менш його зросту, — але він згадав, що Каспіян влігся біля нього. Тож він поглянув у той бік і пересвідчився, що Каспіян і далі собі спить. Він перевірив, що має при собі меча, і підвівся, аби перевірити ситуацію.

Крадучись, він дійшов аж до краю лісу. Темна фігура все ще була там. Тепер він уже бачив, що як для Каспіяна вона була замалою і завеликою як для Люсі. І навіть не збиралась утікати. Едмунд видобув меча і вже був готовий зійтися з чужинцем у двобої, аж раптом той озвався слабким голосом;

— Це ти, Едмунде?

— Так, це я. Хто ти?

— Не впізнаєш мене? Це я. Юстас.

— Боже милий! — скрикнув Едмунд. — Так, це ти. Друже старенький…

— Тихше! — сказав Юстас і похитнувся так, мовби зараз упаде.

— Агов! — озвався Едмунд стишеним голосом і підтримав його. — Що з тобою? Ти хворий?

Юстас так довго мовчав, що Едмунд почав хвилюватися, що з ним насправді щось не так, але нарешті він промовив:

— Це було жахливо. Ти навіть не уявляєш, настільки… Але все вже гаразд. Може, кудись підемо й порозмовляємо? Я би ще не хотів зустрічатися з іншими.

— Так, звісно. Куди завгодно, — погодився Едмунд. — Можна піти ген туди і сісти собі на тих скелях. Знаєш, я дійсно радий тебе бачити… ну… таким, як колись. Ти, напевно, пережив справжнє пекло.

Вони підійшли до скель і сіли, дивлячись на затоку. Небо поволі яснішало, аж урешті зникли всі зорі, крім однієї, дуже яскравої, яка все ще сяяла низько над видноколом.

— Я зараз не розповідатиму тобі, як перетворився… ну… на дракона. Я хочу один раз розповісти це всім і більше до цього не повертатись, — сказав Юстас. — До речі, я навіть не знав, що це був дракон, поки не почув, як ви вживаєте це слово після мого повернення до вас того ранку. Я хочу розповісти тобі, як я перестав ним бути.

— Вперед! — сказав Едмунд.

— Отже, останньої ночі мені було насправді гірше, ніж коли-небудь. І цей пекельний браслет так страшно мучив мене, що…

— Тепер усе в порядку?

Юстас розсміявся — і цей сміх цілком відрізнявся від того, що його Едмунд досі чував з його вуст — і легко зсунув браслет з плеча.

— Ось він, — сказав він. — І кожен, кому він припаде до смаку, може його собі взяти. Отже, як я й кажу, я лежав і міркував над тим, що, власне кажучи, зі мною сталось, аж раптом… тільки-от… ну, не знаю… все це могло мені наснитись…

— Веди далі, - втрутився Едмунд, намагаючись зберігати терпіння.

— Отже, я глянув і побачив, мабуть, останню річ, якої сподівався: величезного лева, що неквапом наближався до мене. І дивна справа: тої ночі не світив місяць, але навколо лева розливалося місячне сяйво. Він підходив усе ближче і ближче. Я страшенно його боявся. Вочевидь, ти гадаєш, що будучи драконом, я легко міг би побороти будь-якого лева. Але це був інший страх. Я не боявся, що він мене з’їсть, а просто боявся його, якщо ти можеш зрозуміти, що я маю на увазі. Тож він підійшов до мене зовсім близенько і глянув мені просто в очі. Я замружив очі. Але це зовсім не допомогло, бо він сказав, щоб я пішов за ним.

— Хочеш сказати, що лев розмовляв?

— Не знаю. Щойно, як ти мене про це спитав, то здається, що ні. Однак якимось чином він мені це повідомив. Я знав, що мушу зробити те, що він каже, тому підвівся і пішов за ним. Він повів мене далеко в гори. Весь час навколо нього розливалось місячне сяйво. Врешті-решт ми опинилися на верхівці гори, якої я раніше не бачив. Там був садок… дерева, фрукти і таке інше. А посередині било джерело.

Я знав, що це джерело, бо видно було воду, що текла з дна криниці, але набагато більшої, ніж більшість звичайних криниць… щось на кшталт великої округлої ванни з мармуровими берегами і сходами, що вели вниз до води. Ніколи не бачив настільки чистої води. Я подумав, що якби я занурився в неї, то це б точно допомогло моїй пораненій лапі. Та лев сказав, що спочатку я повинен роздягнутись. Так, він сказав це, хоч я не збагну, вимовив він якісь слова чи ні.

Я саме хотів відповісти йому, що не можу роздягнутись, бо ж не маю на собі жодного одягу, аж раптом мені спало на думку, що дракони, здається, належать до сімейства зміїних, а змії здатні скидати шкуру. Ну, так, подумав я, саме це він і має на увазі. Отже, я заходився дряпати себе, аж з мене луска посипалась.

Потім почав дряпати себе ще сильніше, ще глибше… й отак уся шкура злущилася з мене дивовижним чином, як це іноді буває після хвороби або немовби я був якимось бананом. Не минуло й хвилини, а може, дві, коли я просто виліз із шкури… весь із неї вийшов, бо бачив, як вона лежить поруч… а було це видовище не з найприємніших. Ох, як чудово я себе почував! Потім я зійшов сходами до цієї криниці, щоб викупатись.

Я вже збирався вмочити ноги у воду, але глянув униз і побачив, що мої ноги знову стали твердими, шорсткими, покрученими і вкритими лускою лапами дракона. Ох. Не біда, сказав я собі, це означає лише, що я мав другу шкуру під першою і теж маю її скинути. Я знову заходився дряпати себе й чухати, і та друга шкура злізла з мене так само добре, як і перша. Я вийшов з неї, залишив поруч з першою і зайшов у мармурову ванну.