Зараз поняття «поганство» стало ледве не синонімом поклоніння дияволу, що є грубою помилкою. Це слово походить від латинського paganus, що означає «мешканці сільської місцевості». «Погани» – це всього-на-всього сільські мешканці, які дотримуються старих релігійних ритуалів поклоніння природі.

– Пентаграма, – пояснив він, – це дохристиянський символ, з яким пов’язано поклоніння природі. Це прадавнє поєднання двох половин, інь і янь, як це називають на Сході. Коли чоловіче й жіноче збалансовані, у світі настає гармонія. Коли ні – панує хаос. – Він показав на живіт Соньєра: – Ця пентаграма символізує жіночу частину всіх речей, те, що релігійні історики називають «сакральна жіночість» або «священна богиня». Соньєр мав знати це як ніхто інший.

– Отже, Соньєр намалював на своєму животі символ богині?

Ленґдон мав визнати, що це справді здається дивним.

– Пентаграма символізує Венеру, богиню жіночого кохання і краси.

Фаш глянув на голого чоловіка і гмикнув.

– Ранні релігії вважали священною Природу та її закони. Богиня Венера і планета Венера були тісно пов’язані, – додав Ленґдон, – і не має значення, яким іменем називали Венеру.

Тепер Фаш здавався знервованим, ніби йому більше подобалась ідея поклоніння дияволу.

– Мсьє Ленґдон, – раптом сказав він, – але ж пентаграма стосується й диявола також. Ваші американські фільми жахів ґрунтуються саме на цьому.

Ленґдон насупився: «Дякую тобі, Голлівуде». П’ятикутна зірка вже стала віртуальним кліше у фільмах жахів про сатаністів – його завжди судомило, коли бачив цей символ у тому контексті.

– Запевняю вас, – сказав він, – незважаючи на те, що ви все це бачите в кіно, історично хибним є пов’язувати пентаграму з дияволом. Хоча символізм пентаграми було за це тисячоліття спотворено. Шляхом кровопролиття.

– Я щось не второпав.

Ленґдон глянув на прикрасу Фаша, не знаючи, як йому краще пояснити.

– Це все церква, сер. Символи, загалом, дуже живучі, але пентаграму спотворено зусиллями римської католицької церкви. То була частина зусиль Ватикану, спрямованих на те, щоб знищити поганські релігії та нав’язати масам християнство, коли церква розпочала кампанію проти поганських богів і богинь, переконавши більшість, що їхні символи позначають зло.

– Продовжуйте.

– Це є доволі поширеним у часи потрясінь, – продовжував Ленґдон, – коли нова влада бере старі символи та змінює їхнє значення. У боротьбі між поганськими та християнськими символами поганські програли: тризуб Посейдона став вилами диявола, ковпак мудреця – символом відьми, а пентаграма Венери – диявольським знаком.

– Цікаво, – кивнув Фаш у бік розпластаного тіла, – а поза? Що ви думаєте про це?

Ленґдон знизав плечима.

– Повторити символ – це найпростіший спосіб підсилити його. Жак Соньєр поклав себе як п’ятикутну зірку.

Фаш уважно подивився на розкидані в різні боки руки, ноги й голову Соньєра і провів рукою по своєму прилизаному волоссю.

– А те, що він голий? – буркнув він, вимовляючи це слово як щось огидне, і знову глянув на тіло чоловіка. – Навіщо він зняв свій одяг?

«Добре запитання», – подумав Ленґдон. Він замислився про це ще тоді, коли побачив фото.

– Мсьє Фаш, я не можу сказати напевне, чому містер Соньєр намалював цей символ на собі або ліг саме в такий спосіб, – мовив він. – Але я можу сказати вам, що така людина, як Соньєр, безсумнівно розглядала пентаграму як священне жіноче начало.

– А власна кров замість чорнила?

– Скоріш за все, йому просто більше нічим було писати.

Фаш якусь мить помовчав.

– Мені здається, він писав власною кров’ю, щоб поліція виконала деякі криміналістичні процедури. Гляньте на його ліву руку.

Ленґдон обійшов тіло, присів навпочіпки і здивовано побачив, що куратор стискав у руках великий маркер із фетровим стрижнем.

– Соньєр тримав це, коли ми його знайшли, – сказав Фаш, відступивши від Ленґдона на кілька ярдів до розкладаного столика, на якому лежали інструменти, дроти, електронні прилади, і вів далі, перебираючи ті предмети: – Ми нічого не чіпали. Ви обізнані з таким типом ручок?

Ленґдон нахилився ще нижче, щоб розгледіти напис на маркері:

Він здивовано глянув угору. Ручками такого типу зі спеціальним фетровим вістрям користувалися музейники, реставратори та поліцейські для нанесення невидимих позначок на предметах. Ці ручки пишуть стійким чорнилом на спиртовій основі, і побачити написане можна лише в темряві. Працівники музеїв такими маркерами позначають рами картин, які потребують реставрації.

Коли Ленґдон підвівся, Фаш вимкнув ліхтар, і галерея раптом занурилась у пітьму. А потім з’явився знову з якимось дивним світильником.

– Ви, можливо, знаєте, – сказав капітан, і його очі відблискували у фіолетовому сяйві, – у поліції використовують такий вид освітлення, коли шукають на місці злочину кров та інші речові докази. Тож ви можете уявити собі, наскільки ми були здивовані… – І він різко спрямував світло на тіло.

Ленґдон глянув униз і вражено здригнувся.

Поряд з тілом світилися пурпуровим останні слова куратора. Коли Ленґдон почав вдивлятися в мерехтливі літери, то відчув, що туман, який оповив цю ніч, густішає. Він ще раз перечитав послання і глянув на Фаша.

– Що, чорт забирай, усе це може означати?

Очі Фаша відсвічували білим.

– Саме це запитання ми хочемо поставити вам, мсьє.

У церкві Сен-Сюльпіс на третьому поверсі ліворуч від хорів було скромне житло. Більше десяти років воно слугувало домом сестрі Сандрін Бієль – шістдесятирічна черниця почувалася там комфортно.

Вона була відповідальна за нерелігійні аспекти існування церкви – догляд за будівлею, найм працівників, безпеку храму, коли не було парафіян, замовлення вина та облаток для причастя.

Тієї ночі, коли сестра вже спала у своєму невеличкому ліжку, її розбудив телефонний дзвінок. Вона втомлено підняла слухавку:

– Сестра Сандрін, церква Сен-Сюльпіс.

– Вітаю вас, сестро, – чоловік звернувся до неї французькою.

Сестра Сандрін сіла. Котра ж це година? Хоча вона і впізнала голос свого боса, але за п’ятнадцять років він ніколи не будив її. Абат був дуже побожною людиною, йшов додому і лягав спати відразу після меси.

– Я дуже перепрошую, що розбудив вас, сестро, – сказав абат, і його голос був дещо знервований і непевний, – та маю попросити вас про послугу. Мені щойно зателефонував впливовий американський єпископ. Можливо, ви чули про нього? Мануель Арінґароса.

– Голова «Opus Dei»? – «Звичайно ж, я чула про нього. Хто ж зі світу церкви може його не знати?» – подумала.

Згадка про «Opus Dei» була для неї неприємною. Їхній погляд на жінок був у кращому разі середньовічним. Сестра Сандрін була шокована, коли довідалась, що жінки в них були зобов’язані безкоштовно прибирати чоловічі житлові кімнати, поки чоловіки були на месі; жінки спали просто на твердій дерев’яній підлозі, коли чоловікам видавали солом’яні матраци, – усе це як додаткове покарання за первородний гріх. Вона знала, що «Opus Dei» раптом стала могутнішою в останні роки, після того як одна заможна секта нібито переказала мало не мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійних досліджень, відомого як Банк Ватикану.

– Єпископ Арінґароса просив мене про послугу, – роздратовано сказав абат. – Один із його наближених цієї ночі в Парижі, і він завжди мріяв побачити Сен-Сюльпіс.

– Вночі? Але церква набагато цікавіша вдень.

– Сестро, я згоден з вами, але вважатиму за особисту послугу, якщо ви впустите його цієї ночі. Він буде, скажімо… о першій. Тобто за двадцять хвилин.

Сестра Сандрін нахмурилась.

– Звичайно. Буду рада допомогти.

Абат подякував їй та поклав слухавку.

Звісивши ноги з ліжка, сестра Сандрін повільно підвелася, відчуваючи босими ногами холодний камінь. Холод піднімався по всьому її тілу, і раптом вона відчула неясну тривогу.