Стоячи на кухні у своїй паризькій квартирі, Софі відчула холод, коли через стільки років знову почула голос дідуся. На неї накотилася злива спогадів.

– Софі, дуже прошу, послухай, – він говорив англійською, як тоді, коли вона була маленькою дівчинкою. Французькою в школі. Англійською вдома. – Це божевілля не може бути вічним. Невже ти не розумієш? Ми маємо колись поговорити. Прошу, виконай одне бажання свого дідуся. Зателефонуй мені до Лувру. Просто зараз. Боюся, і тобі, і мені загрожує велика небезпека.

Софі дивилась на автовідповідач. Небезпека? Про що він?

– Принцесо… – Голос дідуся хрипів від почуттів, яких Софі не могла витримати. – Я знаю, що приховував від тебе багато чого і тому втратив твою любов. Але то було для твоєї безпеки. Тепер ти повинна про все дізнатися. Прошу. Я маю розповісти тобі правду про твою родину.

Раптом Софі відчула стук власного серця. «Моя родина?» Її батьки загинули, коли їй було лише чотири роки. Їхнє авто впало з мосту в бурхливу ріку. Загинули не лише вони, а й бабуся і молодший брат, який також був у машині. В єдину мить згинула вся її родина. Вона зберігала про це вирізку з газети.

– Софі, – говорив дідусь в автовідповідач, – я чекав багато років, щоб поговорити з тобою. Зателефонуй мені до Лувру, тільки-но почуєш це. Чекатиму всю ніч. Так багато всього, що ти повинна знати.

Повідомлення закінчилося.

«Моя родина». Софі несподівано відчула, як від його слів усю її охопила невимовна туга.

І тепер, у темряві чоловічого туалету в Луврі, вона відчула відгомін того повідомлення. «Софі, ти і я в серйозній небезпеці… Зателефонуй мені».

Вона не зателефонувала йому. А тепер її діда вбито в його музеї. І він написав код на підлозі.

Код для неї.

Навіть не розуміючи значення цього меседжу, Софі була певна: ці слова звернені до неї. Її пристрасть та схильність до розшифрувань стали наслідком того, що її виховував Жак Соньєр, сам фанат кодів, словесних ігор і загадок. «Скільки вихідних ми провели, розв’язуючи різні головоломки та кросворди з газет?»

У дванадцять років Софі могла розгадати кросворд без будь-чиєї допомоги, дідусь навчив її розгадувати англійські кросворди, математичні загадки та шаради. Софі робила це дуже вправно. Врешті-решт завдяки своїй пристрасті Софі зробила кар’єру, ставши дешифрувальницею в поліції.

Цієї ночі її дід використав простий код, щоб поєднати двох незнайомців: Софі Неве та Роберта Ленґдона.

Виникає запитання: навіщо?

На жаль, приголомшений вигляд американця не давав Софі жодної ідеї, для чого її дідусь звів їх.

Вона знову спитала:

– Ви з дідом збиралися зустрітися цього вечора. Для чого?

Ленґдон виглядав направду спантеличеним.

– Його секретарка зв’язалась, щоб узгодити зустріч, і я не питав для чого, лише подумав, що було б непогано випити з ним після моєї лекції.

Софі глибоко зітхнула й повела далі.

– Дідусь зателефонував мені сьогодні вдень і сказав, що він і я у великій небезпеці. Ви щось тут можете пояснити?

У синіх очах Ленґдона відбилося занепокоєння.

– Ні, але зважаючи на те, що сталося…

Софі кивнула. Після подій цієї ночі вона була б цілковитою дурепою, якби не злякалася. Відчувши задуху, вона підійшла до маленького дзеркального віконця в дальньому кінці вбиральні й мовчки визирнула крізь сітку дротів сигналізації, прикріплену до скла. Було доволі високо, не менше сорока футів. Дорога внизу з боку майдану де Каррузель мало не впритул наближалась до будівлі. Софі могла побачити, що, попри пізній час, рух транспорту був інтенсивний і вантажівки стояли на світлофорі, чекаючи дозволу їхати.

– Не знаю, що й сказати, – мовив Ленґдон, стаючи в неї за спиною. – Мені шкода, але я нічим не можу допомогти.

Софі обернулась від вікна, відчувши в глибокому голосі Ленґдона щирий жаль. Незважаючи на халепу, в яку втрапив сам, він прагнув допомогти їй. Як дешифрувальниця вона заробляла собі на життя тим, що шукала зміст у начебто безглуздих даних, і сьогодні вона таки розгадала, що Роберт Ленґдон – свідомо чи несвідомо – в якийсь спосіб володів украй потрібною їй інформацією. «Принцесо Софі, знайди Роберта Ленґдона». Ось так прямо її дід звернувся до неї. Їй потрібно обговорити з Ленґдоном багато чого. Багато чого обміркувати, щоб розгадати її таємницю.

Не відводячи очей від нього, вона сказала:

– Безу Фаш будь-якої миті може заарештувати вас. Я можу без проблем вийти з музею. Але ми маємо діяти разом.

Очі Ленґдона розширились.

– Ви хочете, щоб я втік?

– Зараз це для вас буде найрозумніше. Можна провести у в’язниці багато тижнів, чекаючи, поки французька поліція та посольство США домовлятимуться, які суди розглядатимуть ваш випадок. А можна піти звідси до вашого посольства, і ваш уряд має захистити вас, а ми з вами тим часом доведемо, що ви не причетні до цього вбивства.

Однак було видно, що Ленґдона це зовсім не переконало.

– Але ж у Фаша на кожному виході озброєні охоронці! І якщо ми втечемо і нас усе-таки не підстрелять, ми цією втечею підтвердимо, ніби я винний. Ви маєте заявити, що послання на підлозі – для вас і що моє ім’я там – ще не звинувачення.

– Я зроблю це, – швидко відповіла Софі, – але вже після того, як ви будете в безпеці у посольстві США. Воно лише за якусь милю звідси, і мою машину припарковано прямо біля музею. Невідомо, як діятиме Фаш. Ви ж бачите? Він зробив зараз усе, щоб довести, що ви винні. Єдина причина, чому він не заарештував вас, – він сподівається, що ви скажете або зробите щось таке, що зміцнить його позиції.

– Цілком правильно! Наприклад, я втечу.

Софі зітхнула. Визирнувши з вікна, вона побачила внизу бруківку. Якщо Ленґдон стрибатиме з такої висоти, то поламає обидві ноги. У кращому разі.

Одначе вона прийняла рішення.

Роберт Ленґдон таки втече з Лувру, хоче він цього чи ні.

– Де Ленґдон? – спитав Фаш.

– Усе ще в туалеті, мсьє, – відповів лейтенант Колле.

Фаш гмикнув.

– Хай посидить там, – сказав він, глянувши на червону цятку за плечем Колле. Об’єкту стеження, загалом, має надаватися максимальна свобода, щоб приспати його відчуття небезпеки. Ленґдон мав поводитися так, як йому комфортно. Одначе він там майже десять хвилин.

«А це задовго».

– Капітане, – звернувся до нього один з агентів, – гадаю, вам самому варто було б відповісти на цей дзвінок.

– Хто це? – спитав Фаш.

Агент нахмурився.

– Директор департаменту дешифрування.

– То що?

– Це стосується Софі Неве, мсьє. Тут не все гаразд…

За кілька хвилин Фаш закінчив розмову і, підійшовши до Колле, наказав йому додзвонитися до агента Неве. Коли той не зміг зв’язатися з нею, Фаш почав метатися по кабінету.

– Що значить не відповідає? Ви ж телефонуєте на мобільний? Я знаю, він при ній.

– Може, в неї сіла батарейка. Або не чує дзвінка. А що хотіли в дешифрувальному? – насмілився спитати лейтенант.

Фаш обернувся.

– Сказати, що вони не знайшли ніяких посилань щодо драконового диявола і кульгавих святих. А також вони хотіли сказати нам, що ідентифікували прогресію Фібоначчі, але підозрюють, що тут у неї не вкладено ніякого особливого змісту.

– Але ж вони вже послали до нас агента Неве, щоб вона нам це повідомила, – здивувався Колле.

Фаш похитав головою.

– Вони не посилали агента Неве.

– Що?

– Як каже завідувач, він викликав увесь відділ прийти і глянути на зображення, які я йому надіслав, і коли прийшла агент Неве, вона кинула погляд на фотографії Соньєра і на код та пішла з офісу, не сказавши ні слова. Завідувач сказав, що його не здивувала її поведінка, бо, певна річ, вона була засмучена.

– Засмучена? Чого б це?

Фаш помовчав хвилину.

– Я не знав цього і, здається, завідувач відділу так само, поки один співробітник не повідомив йому, що Софі Неве є, очевидно, онукою Жака Соньєра.