Знайти Роберта Ленґдона.
– Чому Соньєр написав це? – спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. – Навіщо мені було вбивати його?
– Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.
Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.
– У нього є мініатюрний мікрофон, – пояснила Софі, – його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.
– Це неможливо, – скипів Ленґдон, – у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.
– Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.
– Це божевілля! У Фаша немає доказів!
Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»
– Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зітхнула. – Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.
Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.
– А навіщо ви мені про все це говорите?
– Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, – Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, – а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.
– Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?
– Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.
Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.
– Не розумію?
– То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, – Софі зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.
Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.
– Але чому ви вирішили, що послання для вас?
– «Вітрувіанська людина», – категорично відповіла вона. – Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.
– Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?
Вона кивнула.
– Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… – Софі закашлялась, – ми посварилися десять років тому, – сказала вона й далі говорила пошепки, – ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.
– Завдяки «Вітрувіанській людині?»
– Так. І літерам P. S.
– Постскриптуму?
Вона похитала головою.
– P. S. – то мої ініціали.
– Але ж ваше ім’я – Софі Неве!
Вона опустила очі.
– P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, – вона почервоніла, – це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.
– Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?
– Дуже добре, – відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, – Жак Соньєр був моїм дідом.
Розділ 13
Час настав.
Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.
– Hago la obra de Dios, – прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. – Я роблю Божу справу.
Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.
– Ви американець? – спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.
– Я родом француз, – відповів Сайлас, – прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.
Черниця кивнула.
– І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?
– Я зрозумів, який це страшний гріх.
– Вона краща вдень.
– Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.
– За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.
«Ти навіть не уявляєш, які могутні», – подумав Сайлас.
Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.
«Добре порівняння», – подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.
– Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.
– Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?
Сайлас не відводив очей від вівтаря.
– Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.
– Мені не важко, – відповіла вона.
Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.
– Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії. Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, – і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. – Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.
– Як бажаєте, – але їй було не по собі.
Сайлас забрав руку з її плеча.
– Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.
– І вас так само.
Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.
«Господи, тобі моя ця робота…»
Розділ 14
Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.
«Але що ще я могла б зробити?»
Колись дідусь був для неї цілим світом, а зараз вона з подивом помітила, що майже не сумує за цією людиною. Жак Соньєр став для неї чужим. Їхні стосунки миттєво урвалися однієї березневої ночі, коли їй було двадцять два.
Десять років тому.
Софі випадково побачила, що її дід робить речі, що їх вона й уявити собі не могла.
«Якби я не бачила цього на власні очі…»
Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дід, Софі відразу переїхала, забравши гроші, які вона відклала, і винайняла маленьке помешкання разом з іншими дівчатами. Сказала дідові ніколи не дзвонити їй. Протягом цих років він надсилав їй картки й листи, благаючи про зустріч, – у неї накопичились десятки нерозпечатаних листів, – але, до його честі, він ніколи не порушив своєї обіцянки і не зателефонував їй.
До вчорашнього дня.
– Софі? – його голос в автовідповідачі звучав зовсім по-старечому. – Я так довго виконував твоє побажання… Мені важко телефонувати й зараз, але я повинен поговорити з тобою. Сталося жахливе.