– А пентаграма особисто для вас щось означає?

– Так. Я ще не розповідала вам про це, але пентаграма була особливим символом для нас із дідусем, коли я підросла. Ми грали в карти Таро, просто так, для розваги, і моя вказівна карта завжди виявлялась із пентаклів[23]. Я певна, він підігрував мені, але ми дуже любили цю розвагу.

Ленґдону стало не по собі. Вони грали в Таро? Середньовічна італійська гра – спочатку це був секретний засіб поширення системи вірувань, заборонених церквою, – сповнена прихованих символів. З двадцяти двох старших карт варто лише згадати ті, що називалися Папеса, Імператриця, Зірка.

«У Таро масть для жіночої божественності – це пентакль», – подумав він.

Вони дійшли до пожежних сходів, і Софі обережно відчинила двері й повела Ленґдона підсвіченими сходинками вниз до підвального поверху, весь час пришвидшуючи крок.

– Ваш дідусь, – говорив Ленґдон, намагаючись не відставати від неї, – коли розповідав вам про пентаграму, часом не згадував про поклоніння богині й обурення католицької церкви з цього приводу?

Софі похитала головою:

– Мене більше цікавив математичний аспект: Золотий перетин – фі, числа Фібоначчі й таке інше.

Ленґдон був здивований:

– Ваш дідусь розповідав вам про число фі?

– Звичайно! Золотий перетин! – раптом на її обличчі відбилося зніяковіння. – Він часто жартував, що я також наполовину богиня… через ті літери, з яких складається моє ім’я.

Ленґдон на якусь мить замислився, а потім протягнув:

– С-о-фі!

Усе ще йдучи вниз, Ленґдон замислився про число фі. Він починав розуміти, що коди Соньєра були ще краще узгоджені між собою, ніж йому здавалося спочатку.

Да Вінчі… Числа Фібоначчі… Пентаграма …

Неймовірно, але всі ці речі були поєднані однією концепцією, такою основоположною для історії мистецтва, що Ленґдон присвячував їй кілька лекцій свого курсу.

Фі. 1.618.

Ленґдон упіймав себе на тому, що знову думає про курс «Символізм мистецтва», який він читав у Гарварді.

– Хто може сказати, яке число написано на дошці? – спитав він в аудиторії.

Підняв руку студент-математик.

– Це число фі.

– Дуже добре, Стетнере, – сказав Ленґдон. – Отже, фі, – зустрічайте.

– Але не плутати його з числом пі, – додав Стетнер.

– Число фі, – продовжував Ленґдон, – одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних, є дуже важливим у мистецтві. Його вважають найкрасивішим числом Всесвіту.

Ленґдон, вивівши зображення на екран, розповідав, що число фі взято з послідовності Фібоначчі та що пропорції рослин, тварин і навіть людей з незбагненною точністю відповідають відношенню фі до одиниці.

– Фі присутнє в природі повсюдно, – сказав Ленґдон, вимикаючи світло, – тож у давнину дійшли висновку, що цьому числу Творець Всесвіту відвів особливу роль, і дали йому назву Золота пропорція, Золотий перетин.

– Зачекайте, – заперечила студентка в першому ряду, – я ніколи не бачила золотого перетину в біології.

– Справді? – усміхнувся Ленґдон. – А чи вивчали ви співвідношення жіночого й чоловічого у бджолиному вулику?

– Звичайно! Самиць завжди більше, ніж самців.

– Правильно! А чи відомо вам, що коли поділити число самиць-бджіл на число самців у будь-якому вулику світу, завжди отримаємо те саме число? Фі.

Далі Ленґдон спроектував зображення спіральної черепашки.

– Впізнаєте?

– Це молюск, – каже студентка праворуч.

– Точно. А чи відомо вам, чому дорівнює відношення діаметра кожного попереднього витка спіралі до діаметра наступнго? Правильно, фі. Золота пропорція. Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних.

Ленґдон став змінювати світлини: голівка соняшника, соснова шишка, розташування листя рослин на стеблі, будова комах – усюди можна знайти дивовижне співвідношення, яке наближається до золотої пропорції.

– Це просто диво! – вигукує хтось.

– Так, – погоджується хтось іще, – але до чого тут мистецтво?

– О, – каже Ленґдон, – чудове запитання!

Він висвітлює славнозвісне зображення оголеного чоловіка – «Вітрувіанську людину» Леонардо да Вінчі, – назване так на честь Марка Вітрувія, блискучого римського архітектора, який писав про золотий перетин у зв’язку з архітектурою.

– У ті дні ніхто краще, ніж да Вінчі, не розумів структури людського тіла. Да Вінчі, власне, викопував мертвих, розрізав їх, щоб виміряти точні пропорції людських кісток. Він був першим, хто показав, що людське тіло складається з будівельних блоків, співвідношення пропорцій яких завжди дорівнює фі, – він усміхнувся, – ми будемо ще багато разів посилатися в цьому курсі на да Вінчі. Так багато символів приховано всюди, що ви й не уявляєте собі!

– Ходімо! – прошепотіла Софі. – Що сталося? Ми вже майже прийшли. Покваптесь!

Ленґдон завмер, приголомшений раптовим осяянням.

O, Draconian devil! Oh, lame saint!

Софі обернулась до нього.

«Не може бути, щоб усе виявилося таким простим».

Але він уже знав, що все саме так.

І тут, у нетрях Лувру, коли óбрази фі та да Вінчі викликали в нього мало не запаморочення, Роберт Ленґдон несподівано розшифрував код Соньєра.

– O, Draconian devil! – вимовив він. – Oh, lame saint! Це ж найпростіший у світі код.

Софі зупинилась на сходинках нижче і глянула на нього, не розуміючи, що сталося.

– Ви сказали, – голос Ленґдона тремтів він хвилювання, – числа Фібоначчі мають сенс, лише якщо вони записані в певній послідовності. Інакше це математична нісенітниця.

Софі не розуміла його слів.

– Порушений ряд Фібоначчі є ключем, – пояснив Ленґдон, узявши в неї роздруківку. – Ці числа – підказка, як розшифровувати слова в посланні. Ваш дід написав їх не в тому порядку, щоб сказати нам, як застосувати той самий підхід до цього тексту. O, Draconian devil? Oh, lame saint? Ці рядки нічого не означають. Це просто безладний набір літер.

– Ви гадаєте, що весь меседж – це анаграма? – вона пильно глянула на нього.

Ленґдон мовчки витяг авторучку з кишені піджака і поміняв літери місцями.

було ідеально анаграмою:

The Mona Lisa.

На якусь мить Софі, стоячи перед виходом на сходах, забула про свій намір тікати з Лувру.

Дивлячись на анаграму, вона була приголомшена тим, що не зуміла розшифрувати її сама.

– Просто не можу збагнути, – сказав Ленґдон, втупившись у роздруківку, – як ваш дід створив таку хитромудру анаграму за кілька хвилин до смерті.

Софі знала пояснення, і від усвідомлення цього їй ставало ще гірше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дідусь розважався тим, що створював анаграми відомих творів мистецтва. А коли Софі ще була маленькою дівчинкою, через одну з анаграм він навіть мав клопіт. Якось американський мистецький часопис брав у нього інтерв’ю, і Соньєр висловив свою нелюбов до кубізму початку двадцятого століття, звернувши увагу на те, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles d’Avignon»[24] був ідеальною анаграмою речення vile meaningless doodles[25]. Прихильники Пікасо були обурені.

– Ймовірно, дідусь уже давно створив цю анаграму, – сказала Софі, глянувши на Ленґдона. А зараз він був змушений використати її як імпровізований код. Вона здригнулася: на мить їй здалося, що вона виразно чує голос діда.

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Софі так і не могла збагнути, чому заключні слова послання до неї були якось пов’язані з цією славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, і це дуже непокоїло.