– Щсь сталося? – спитав Фаш.
Ленґдон ледь похитав головою. «Погані новини з дому», – подумав Фаш, помітивши, коли брав назад телефон, що його підозрюваний злегка спітнів.
– Нещасний випадок, – відповів Ленґдон затинаючись і дивно поглядаючи на Фаша, – один друг… – він вагався, – я маю летіти додому завтра вранці першим же рейсом.
Фаш не сумнівався в тому, що шок на обличчі Ленґдона був непідробним, але він відчув й іншу емоцію: йому здалося, в очах американця з’явивсяся прихований страх.
– Мені шкода, – сказав він, уважно дивлячись на Ленґдона. – Може б, ви присіли?
Він рушив до однієї з лавок у галереї. Ленґдон неуважно кивнув, зробив кілька кроків до лавки, а потім зупинився.
– Взагалі-то, я хотів би скористатися туалетом.
Фаш був внутрішньо незадоволений, що допит уривався.
– Туалет. Звичайно ж. Давайте зробимо перерву на кілька хвилин, – він рушив назад довгим коридором у тому напрямку, звідки вони прийшли. – Є туалети біля кабінету куратора.
Ленґдон, вагаючись, вказав в іншому напрямку, в бік протилежного кінця Великої галереї.
– Мені здається, цей набагато ближче.
Фаш зрозумів, що Ленґдон мав рацію. Вони вже подолали дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.
– Мені піти з вами?
Ленґдон похитав головою, вже йдучи галереєю.
– Немає потреби. І… я хотів би… я маю кілька хвилин побути сам.
Фаш був не в захваті від ідеї Ленґдона йти до туалету самому цим коридором, але він знав, що з Великої галереї був лише один вихід, а саме ґрати, під якими вони пролізли, і на першому поверсі біля кожного виходу вартувала охорона. Ленґдон не зміг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це.
– Я маю на хвилинку повернутися до офісу мсьє Соньєра, – сказав він. – Прошу вас, підходьте туди, коли звільнитесь. Нам іще багато про що треба поговорити.
Сердитий, він рушив у протилежний бік, а Ленґдон зник у темряві. Підійшовши до ґрат, Фаш проліз під ними й увірвався в кабінет Соньєра.
– Хто дав дозвіл Софі Неве увійти в цю будівлю? – заревів він на агентів.
Першим відповів Колле.
– Вона сказала охороні внизу, що розшифрувала код.
Фаш озирнувся навкруги.
– Вона пішла?
– А хіба вона не з вами?
– Пішла, – Фаш визирнув у темряву коридору. Спочатку він хотів зв’язатися з охоронцями внизу й наказати затримати її та привести сюди, перш ніж вона піде з будівлі, а потім передумав.
Викинувши її з голови, він почав дивитися на мініатюру лицаря на столі Соньєра. А тоді обернувся до Колле:
– Ви стежите за ним?
Колле коротко кивнув, а потім повернув екран ноутбука до Фаша. Червона цятка чітко блимала на плані поверху біля приміщення, позначеного як туалети для відвідувачів.
– Гаразд, – сказав Фаш, виходячи в коридор, – я маю зателефонувати в одне місце. Пильнуйте, щоб підозрюваний не покинув приміщення.
Розділ 12
Роберт Ленґдон відчував легке запаморочення, поплентавшись до кінця Великої галереї. Телефонне повідомлення від Софі весь час програвалося в його голові.
Зайшовши до чоловічого туалету, Ленґдон клацнув вимикачем.
Приміщення було порожнє.
Він підійшов до умивальника й умив обличчя холодною водою. Різке світло залило голі кахляні стіни, які пахли дезінфекцією. Коли він витер обличчя, двері за його спиною рипнули. Він різко обернувся.
Увійшла Софі Неве, і в її зелених очах горів переляк.
– Слава Богу, ви тут. У нас небагато часу.
Ленґдон стояв біля умивальника, спантеличено дивлячись на поліцейську дешифрувальницю. Якусь хвилину тому він прослухав її телефонне повідомлення, і що більше він прокручував його в пам’яті, то більше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене… Ленґдон вирішив робити саме так, як радила Софі.
– Я хотіла попередити вас, мсьє Ленґдон, – почала вона, переводячи подих, – що ви sous surveillance cachée. За вами ведеться приховане стеження, – поки вона говорила, її англійська з акцентом відбивалася луною від кахляних стін, надаючи її голосу особливого звучання.
– Але… чому? – спитав Ленґдон. Софі вже пояснила це йому по телефону, але він хотів ще раз почути з її вуст.
– Тому що, – сказала вона, роблячи крок до нього, – Фаш підозрює у скоєнні вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лівій кишені піджака. Там доказ того, що вони стежать за вами.
Ленґдон відчув, що починає розуміти більше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус.
– Зараз.
Приголомшений Ленґдон засунув руку до лівої кишені свого твідового піджака – до тієї, якою ніколи не користувався. Спочатку він там нічого не знайшов, але ось пальці намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихітний предмет, Ленґдон витяг його і здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Раніше він ніколи не бачив такого.
– Що це?
– Це такий навігатор стеження, – сказала Софі, – який безперервно повідомляє про своє місцезнаходження центральній установці через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точністю до двох футів на всій земній кулі. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, підкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.
Ленґдон згадав, як усе відбувалося в номері готелю… швидкий душ, як він одягався, а лейтенант поліції чемно тримав його твідовий піджак, поки вони не пішли.
Погляд Софі був переконливий.
– Фаш не знає, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.
– Навіщо мені тікати? – спитав Ленґдон. – Я нічого не робив!
І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».
– Ні! – зупинила його Софі, схопивши за руку. – Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…
Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.
– «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.
Ленґдону стало зле.
– З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?
– Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софі спохмурніло, – ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?
Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.
Софі перейшла на шепіт.
– Був і четвертий, який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.
Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?
– В останньому рядку послання, – сказала Софі, – є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. – Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. – Це повне послання, – і вона простягла аркуш Ленґдону.
Приголомшений, Ленґдон глянув на знімок. Останній рядок був для нього наче удар у живіт.
13—3–2—21—1–1—8—5
O, Draconian devil!
Oh, lame saint!
P. S. Find Robert Langdon[22]
На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.
Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.
– Отже, вам має бути ясно, – сказала Софі, пильно дивлячись на нього, – Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.
Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.