— Як звешся? — спитав Савмак, якому здавалось, ніби він десь уже бачив сього ратника.

— Аполлодор, басилевсе.

Савмак аж тепер згадав балакучого чатника з Валової брами на Феодосійському шляху. Тоді Аполлодор мало не до білого розпік своєю занудливою цікавістю Никонового сотника Лісія, що супроводжував Публія Муція Сцеволу. Аполлодор теж згадав той випадок і почав розповідати, як гектарх Лісій нарадив Діофантові задурити робів, і роби клюнули на вудочку й упустили понтян у Феодосію.

— Але й він, кажуть, здох, — закінчив Аполлодор. — Перська стріла, від неї людина вмирає в той самий час наступного дня.

Тепер Савмак охочіше послухав би, де зараз римський сенатор, що розумує й що чинить. Про нього багато розповіла Елена, розповіла сама, без припрошень, а разом і про себе, й Савмак, отямившись, часто згадував її безжальні слова.

…Я від народження — македонка, сказала Елена. Мій батько та мати були вільними людьми, купцями, й жили в своєму власному домі над аґорою Тесалоніки. Батько мав добру ладдю, діеру, й торгував шкурами: закуповував їх у селах фракійського племені крестонців, що жили понад озером Больба, й продавав на іонійських островах. Усе йшло гаразд, поки римляни, «визволивши» Грецію й Македонію, скинули з себе машкару визволителів.

У Пелі поселився багатий вершник Максімус, він почав торгувати з фракійцями, та наші македонські купці заважали йому. Максімус мав у Тесалоніці, яку римляни перейменували на Терму, ваговитого родича, що стояв на чолі всіх тамтешніх римських кораблів, і тепер, коли котрийсь грецький чи македонський купець перебігав Максімусові дорогу, він скаржився родичеві, й судно нещасного купця таємничим способом зникало.

Тесалонікські купці пробували скаржитись римському намісникові, та хоч усі сліди вели до Максімусового родича, домогтися правди не могли. Рим був зацікавлений у тому, щоб його купці витіснили з ринку купців місцевих, і ніяка сила не могла зарадити «визволеним».

Мій батько довго викручувавсь, та нарешті черга дійшла й до нього, й у таргеліоні місяці наша діера затонула в найтихіший день біля острова Скіроса. Нас підстерегло те саме лихо, що вже спіткало багатьох тесалонікських купців, і мій отець, хоч і відзначався витриманістю, кинувся з факелом до будинку Максімуса. Максімусові роби впіймали його й привели до господаря, тато два місяці просидів у вогкому порубі римського вершника та купця. Максімус був, незважаючи на своє прізвище, дрібненький і лютий, мов шакал, до того ще й злопам'ятний. Для мого батька він вигадав найстрашнішу кару.

Поклявшись Юпітером Аппійським, він сказав, що не має жодної провини в загибелі нашої діери, батька тримав у порубі тільки за те, що той хотів був його спалити, тепер же серце вгамувалося й очахло, й оскільки батько мій — людина добра й щира, він, Максімус, навіть допоможе йому придбати нову діеру.

Й запропонував свої старі ночви з геть потрухлими й поїденими черепашкою боками. Не мавши іншого виходу, батько підписав йому кабальний пожд, бо останнім часом, одколи в Тесалоніці з'явився Максімус, наші справи йшли погано й навіть будинок був закладений, а згодом — перезакладений удруге.

Сталося те, що передбачала мама: куплений навиплату корабель розбила буря відразу ж за Палленою — найближчим з трьох півостровів Халкідіки: так сказали нам римляни з морської сторожі. Мама дякувала кумирам, що хоч тато лишився живий, бо він теж хотів пливти тією діерою, а мама ледве якось умовила його лишитися вдома.

Та радіти було ні з чого. Наш будинок продали, й вирученого срібла не вистачило, щоб сплатити й старий борг і по закладу, й накинуту батькові діеру Максімуса. Батька мого, й маму, й двох старших братів моїх та сестру віддали робами Максімусові, я ж уже й народилась у неволі.

Максімус помстився, як справжній римлянин, і наша сім'я виконувала в його великому домі найчорнішу роботу. Батько ще сподівався викупитись, але борг зростав набагато швидше, й надії його почали згасати. Він так і помер, прикутий до весла діери, й труп його кинули просто в море, як і належало робові. Коли Максімус розпродав моїх сестру та братів не знати й у які краї за море, мама теж почала згасати й урешті згасла; мені виповнилося дев'ять літ. І тільки мене римлянин нікому не продавав, а заходивсь навчати, разом зі ще кількома дівчатками-невільницями, в своїй домашній школі.

Ми цілими днями зазубрювали старих і молодших софістів, трагіків і комедійців, грали на кітарах, арфах і співали всіляких пісень під доглядом суворої й злої навчительки Глафіри, яка не випускала з рук бича, потім перебирались у нові туніки й ішли прислужувати Максімусовим гостям, бо їх збиралося в нього щовечора десятками. Вони пили, розлігшись, вино, їли смачні страви, а коли котромусь уже далі не лізло, він виходив на подвір'я, і я чи котрась із-поміж моїх подруг мусили лоскотати йому гусячою пір'їною в горлянці, щоб він виблював і знову міг їсти та пити разом з усіма пирувальниками.

Так минуло кілька років, ми підросли, й коли якось одну з моїх подруг, найстаршу, Іраїду, лишив при собі на ніч можновладний Максімусів гість із рима, я вперше почула слово «гетера» й по-справжньому замислилась над тим, що чекає на мене попереду. Максімус виховував собі дорогих невільниць, освічених жінок для втіхи й розваг, і ніщо, здавалося, не могло зарадити долі молоденької дівчини, яка й народилася невільницею.

Я була нещасна й зовсім самотня, й за єдину розраду мені правив невеличкий золотий статер із подобою Александра Македонянина. Вільної часини я діставала його з грудей і годинами дивилась на обличчя прекрасного юнака. Мені здавалося навіть, що він оживає й починає блимати, я розмовляла з ним уголос, благаючи, щоб Александр повернувсь із Царства тіней і визволив мене:

— Я ж така сама, як і ти, македонянка…

Хтозна чому Максімус не зривав у мене з шиї тієї золотої номисми, що висіла на тонкому шнурочку. Певно, боявся чарів, бо се був амулет моєї покійної мами, й тінь її витала наді мною.

Та минув ще якийсь рік, і я зрозуміла, що марно чекала допомоги від Александра Македонянина, покладатися можна тільки на саму себе. Моїх подруг одну по одній продавали в Рим, і в Афіни, й в Антіохію, я ж дозрівала повільніш і жоден римлянин, грек, персіянин чи сірієць не хотів мати в своєму ложу таку розумну й освічену, але кістляву й безгруду наліжницю. Хтозна, який би се мало край, коли б у Тесалоніці не з'явився сенатор і віцеконсул Публій Муцій Сцевола…

Кілька разів побувавши гостем у господаря мого, він чомусь дуже пильно придивлявся до мене, й коли після чергового пиру Максімус наказав мені супроводжувати сенатора, я зімліла, раптом уявивши, що буде зі мною. Проте сенатор, хоч і був тоді значно молодший, переспавши зі мною ніч, негайно повіз через море в Азію й лишив у своєму маєтку під Іпсом, у Великій Фріґії, яку римляни щойно завоювали в батька нинішнього понтійського царя Мітрідата.

Та за три місяці, напровесні, він повернувся знову й заходивсь навчати мене іншої науки. Про те, що я — невільниця, він в Іпсі нікому не казав, мені навіть дозволили мати власну робу-служницю. За се я мусила жити в окремому домі, приймати гостей, а тоді про все, що від них почула, повідомляти сенатора.

Се здавалось мені так бридко, що я втекла, та мене впіймали в сусідньому ж місті Кеструпедії, повернули назад, і сенатор лагідно промовив:

— Дівчинко моя люба, коли ти ще раз утечеш, я накажу своїм ескулапам заразити тебе лепрою чи ще чимось. А якщо слухатимешся мене, то визначу тобі викуп, і ти зможеш згодом стати вільною.

Від останніх слів я ледве втрималася на ногах, усе інше втратило для мене зміст і лишалася тільки його обіцянка. Я впала перед ним навколішки й залляла його сандалії слізьми. Він визначив мені викуп у два таланти золотом, я ще не знала, що то таке, й почала ревно виконувати всі його накази. Рим боявся засилля Понтійського царства, й у тому, що царевич Мітрідат після батькової смерти втік у ліси від рідної неньки та її братів, моя рука була не останньою.