Савмак устав, і всі повставали. Далі говорити не мало товку, й він рушив з Отом оглянути щойно злагоджені таґми новобранців. Дамон викликався йти з ними, й Савмак жартівливо ляснув його по гладкому, проте ще дужому плечі:

— Археанактіди вирішили полюбити царя-скіфа?

— Мої предки ніколи не були царями, — похмуро відповів старий евпатрид. — А в Пантікапеї живуть не самі лиш Археанактіди й Спартокіди, царю.

— Я кажу про твою жону… — Савмак уже не знав, як виборсатися з невдалого жарту, бо Дамон, крім усього, ненавидів брата своєї жони — Архелая й злився кожному натякові на родицтво з ним, хоч інколи вони й діяли в одну руку — коли того вимагали спільні справи. Пошкодувавши, що не зміг скористатись із сього раніше, Савмак примирливо сказав: — Твоя правда, Дамоне, в Пантікапеї живе багато чесних людей.

Таґми новобранців, збиті переважно з одпущеників та робів, мало порадували Савмака. Хоч в очах воїв світилася рішучість до боротьби, та не в кожного при боці був меч, а при нозі — спис або сулиця. Савмак прислухався. З ближніх і дальніх вулиць старого акрополя лунав дзенькіт: ковалі працювали з ранку до ночі, але для такого часу їх було мало, й мечів та наконечників мусило бракувати й надалі.

— А що чинить Будимир? — спитав він Ота. Великий колісничий потеплів очима — йому теж подобався старий золотар Будимир-Тарас.

— Кує мечі, княже.

Дамон неприязно дослухався до «скіфської» мови, яку ненавидів ще дужче за свого шуряка Архелая, та Савмак лише зиркнув на нього й пішов у той бік города, де стояв ерґастерій золотаря.

Робітню Будимира-Тараса тепер було важко впізнати. На столах і полицях лежав товстий шар сажі та вугільного попелу, в горнилі під причілком стриміло кінцями два мечі, закіптюжений наймит мірно тяг важіль обома руками, й міх натужно сапав, підкидаючи вгору дрібне дубове вугілля. Двоє інших ковалів одтягали лезо меча малими молотками, се була робота найвідповідальніша, й Будимир-Тарас теж бігав навколо них і вряди-годи покрикував:

— Куди тягнеш на себе? Геть бий, геть! Тоді жила в криці міцніша!

Меч холов дуже швидко, вже зовсім витончений, Тарас-Будимир перебрав його кліщами й підніс до басилевса, ледве тепер помітивши його:

— Видиш?

— Видю.

— Що видиш?

— Мережку! — сказав Савмак.

— Нич не видиш. Мережка є в кожної доброї криці. А яким вона світить?

Савмак придивився ліпше й невпевнено промимрив:

— Синім хіба…

— Синім та не вельми. Немає тепер синіх криць. Коли-м я був молодим, були в нас криці справді сині. А ще були й инчі: їх умів лише коваль Гудим викричувати…

— Які ж то були криці, діду?

— Зелені. Ти-с молодий і не відаєш. Руські криці, сині й зелені. Синя брала дикий камінь, а зелена брала синю. Ото так! Сі криці тепер і на Русі почали забувати, а в Греках, та Персах, та тому нужденному Римі їх і споконвіку не знано. За сей ось меч дають робу, ба ще й підтоптану, за синій же руський меч давали чотирьох роб, а за зелений — десятьох, авжеж! Суща правда! — вигукнув золотар, уздрівши в царевих очах невіру. — Для воя чільне — його меч, авжеж. За нього він усе віддасть, аби що мав, правду мовлю!

Савмак узявся роздивлятись Будимирові мечі, готові й ще не зовсім, які лежали на столі й на полицях, От пробував їх вістрям свого довгого ножа, тоді десь вийшов, а цар спитав у Будимира:

— Зумів би-с ти, діду, зварити зеленої криці?

— Не зумів би-м, великий княже, — щиро визнав старий. — Не зумів би-м, бо-м став у сьому Пантікапеї золотарем: і по гривних, і по драхмах, і по тулах та жоночій здобі всілякій забувся-м, як її кийлівський коваль Гудим варив, бо то ж не каша в кітлику й не окіст вівчатини. Зелена криця!.. Я й синьої до пуття не зварю, не те що…

Савмак іще з півгодини слухав ковальські дзвони, й коли вийшов, побачив Ота. Великий колісничий був урочисто похмурий, і Савмак одразу здогадався:

— Прийшов?

— Іде. Перші ладді проминули Тірітаку.

До вечора половина Діофантових ладь стала за гирлом Сухої річки, решта причалила нижче від гирла, ворожі таґми почали виходити на суходіл, обсівши Тірітакську та Мірмекійську дороги, і лише з боку садків та виноградників Пантікапей зоставсь необложеним.

Спершу Савмак убачав у тому хитрість, бо жоден розумний воєвода не спинився б унизу, віддавши супротивникові гору. Виманює мене до відкритої січі, подумав Савмак. Але минали день за днем, а в обох розрізнених станах Діофанта не видно було готування до рати.

Савмак був ладен спробувати щастя й в одвертій січі, бо на випадок несили мав за спиною міцні мури Пантікапея, та по той бік Сухої річки здіймався високий довгастий горб некрополя, й ним Діофант міг удало скористатись.

Уночі брами всіх пілонів зачинялись, але до ворожих станів було п'ять-сім гін відстані, й на прохання городян Савмак дозволив одчинити брами Західного пілону, аби люди могли зібрати якомога більше винограду, яблук та всілякого іншого плоду. Так тривало до середини метагітніона, серпня місяця, й у чотирнадцятий день, тетрас епі дека, великий колісничий От прийшов до Савмака з дивною новиною. Навіть стриманий Платон, який його супроводжував, блискав очима.

— Його роби втікають, княже! — сказав От. — 3 першого ж дня почали ускакувати. Зуперше по десятеро й двадесятеро, тепер же — сотнями.

Се було майже невірогідно, але От казав правду. Ті самі роби, що зрадили Никона в Феодосії, тепер почали непомітно приєднуватися до виноградарів та садівників і втікати разом з ними.

— Яка причина? — спитав Савмак, і сього разу вихопився Платон.

— Причина — мої стежі, — сказав він майже чистісінькою руською мовою, сим теж не абияк здивувавши царя. — Того, що було в Феодосії, тут не буде: чинимо все для сього.

Такого ніхто взагалі не сподівався. Пішовши на посули Діофанта й Мітрідата, феодосійські роби вчинили змову й здали їм город, сподіваючись од завойовника волі. Та понтійські нашесники не квапились виконувати своїх обіцянок, усіляко зволікаючи. Робам ніхто нічого не чинив, але господарі й далі мали їх за робів і теж, услід за Діофантом, кивали рукою: хай як скінчиться рать із Савмаком! Роби почали здогадуватися, що понтійці просто надурили їх, а коли візьмуть і Пантікапей, вільні лишаться вільними, а роби — робами.

Невільники почали спершу несміливо, тоді дедалі згуртованіше перебігати в Пантікапей. Савмак обурився:

— Хто ж тепер їм повірить, коли вони тоді зрадили вітчу землю, а тепер вирішили покаятись!

Платон спокійно заперечив:

— У роба нема вітчини, царю. Се ж не греки, і не ваші руси, чи древляни, чи туричі, лише народ усякий: і з Персів, і з Фінікії, й Сірії, й Лівії, й звідусюди. Вітчина роба — там, де воля.

За п'ять наступних днів з Діофантового стану повскакували майже всі роби, й стан його знову вирідів, а Савмакова сила зросла на добрих дві тисячі воїв. У двадесятий день метагітніона, в ікас месунтос, коли пантікапейці вийшли на мури, жодної ладді на причалах під городом не було. Лише вдалині, за мисом, де кінчалася пантікапейська затока, видніло кілька задніх кораблів. Їхні весла мірно здіймались і падали, брижачи теплу воду Боспору.

Кумири по-своєму вирішили долю січі, та Савмак знав, що се не побіда, лише перепочинок. Діофант відвів свої ладді до звойованої Феодосії й негайно поверне назад, щойно збереться на силі. Належало готуватися до тривалої облоги, а для побільшеного полку було замало харчу, й се молодому цареві здавалося тепер головним. У місті панувало загальне піднесення, люди ходили в святковому одязі, чинці ж чинили требу вдячности кумирам в усіх пантікапейських хоромах, і кожен виставляв рятівником і збавителем городу свого небесного покровителя. Провидець із царського хорому Аполлона Лікаря, Ератосфен, ходив дугою Дев'ятої тераси й говорив:

— Чорний ворон прогнав ґрифона, і Посідонові нічим дихати від падла й смороду.

Савмак іще з давнішої пори знав, кого провидець називає Чорним вороном, і спробував умовити старого, пішовши під хором Аполлона Лікаря: