Мітрідат наказав половині рати спинитись у недавно захопленому городі Евпаторії й звідти йти на Бориславль-Палакій пішки, тим часом він з рештою суден подавсь у Херсонес, обминув його з полуночі й увійшов до Затоки Символів, аби вдарити на збунтований скіфський город одразу з двох боків. Але ще на підступах до Бориславля-Палакія встріч йому трапилися перші втікачі, а незабаром і сам Дорілай з рештками недобитої рати. Він не зважувався глянути й у вічі цареві, хоч думка йти на Бориславль двома витягами належала не йому, а Мітрідатові. Права рука в Дорілая була на перев'язі, й він тримав оголений меч у лівій, од чого здавався ще безпораднішим.
— Вони вдарили на нас із тилу, — сказав молодий воєвода, але часу на розпитування не було, й Мітрідат звелів лишити прикриття, рештою ж полку вертатися назад, до берега Затоки Символів, де стояли судна.
Сей наказ викликав серед рати замішання, й коли на пагорбі з'явилися переслідувачі, заслін не витримав і побіг, лави зламалися й теж побігли в бік не видимого звідси берега, й тепер Мітрідат дякував і своїм, і грецьким кумирам за те, що скіфи переслідували його пішки, а не верхи на конях.
Багатьох зі своєї половини полку Мітрідат недораховував, бо скіфські стріли, оснащені пискунами, не тільки влучали в ціль, а ще більше наводили жаху в лавах понтійців. Обвішані оружжям та забороною вої тирлувались на березі коло вузеньких кладок, дехто стрибав у воду й дерся на судна по веслах, і хоча з суден теж одстрілювались, та се не додавало снаги втікачам, і ратники в гармидері топили один одного.
Вже аж у одвертому морі Мітрідат про все до пуття розпитав Дорілая. З'ясувалося, скіфський цар Палак був і справді в Неаполі, та, почувши про нове нашестя понтян, облогу Феодосії й похід частини ладь у бік Херсонеса, вирішив зміцнити свій город Бориславль і кинув туди майже всю залогу Хов під проводом велійого боярина Богдана. Воєвода Богдан ішов не долиною, як ходив досі, а горами, й не проминув скористатися з такої зручної нагоди: напав одразу, без лаштування, коли понтійська рать розтяглася вздовж річки Черної. Бориславльці теж одчинили брами, й не багатьом підлеглим Дорілая пощастило втекти від їхніх сікир, мечів, списів, сулиць і виючих стріл.
Тепер Діофант сподівався найгіршого. Запаморочені дешевою перемогою, знахабнілі скіфи могли з'явитися на виручку феодосійцям, і тоді єдиним засобом для порятунку лишаться кораблі. Він висловив свої страхи вголос, і його юний друг Неоптолем докинув у вогонь хмизу:
— Якщо встигнемо…
Мітрідат стрельнув на нього прискаленим оком, і Діофант поквапився згладити Неоптолемову дурість, аби цар не подумав, що вони змовилися проти нього.
— Встигнути — встигнемо… Наші вивідники розповзлися далеко навкруг і коли що, то попередять нас учасно, але…
— Доказуй! — гримнув цар. Його дратувала не так поразка, як те, що в ній завинив він сам — і повністю.
Діофант повагавсь:
— Не для того ж ми припливли сюди, щоб утікати…
Проти сієї істини важко було заперечити, й Мітрідат не міг вигадати нічого ліпшого, як сховати своє збентеження за машкарою знудьгованої байдужости. Се лякало всіх й найдужче — старого таксіарха, він не міг вигадати не те що рятунку, а й бодай утішного слова. Та його страхи виявилися марними. Заходило й знову сходило сонце, понтійські ратники й далі вивищували вал навколо Феодосії, на мурах же лишалося тихо, обложені й гадки не мали про те, що рать супротистата поменшала на добру чверть, а скіфи Бориса-Палака не з'являлися. Гуртують сили, думав Діофант, але ж сили після перемоги гуртувати й легше, і швидше, ніж після поразки, й він по двох декадах дійшов висновку, що Борис-Палак уже не з'явиться в його тилу.
Та се, хоч і втішало, не давало певности в тому, що скіф так і не зважиться скористатись із своєї переваги. Одного ранку Діофант прокинеться й побачить на горбах над Феодосією полки Палака, й тоді Никон теж одчинить брами, й лишиться єдина з усіх можливих надій: судна. Та й то, якщо встигнемо, мимоволі повторив Діофант мовлені юним Неоптолемом слова, й вони тепер не здавалися йому ні зухвалими, ні передчасними. Треба щось робити, сказав собі Діофант, бо ся війна видавалася йому останньою можливістю досягти мрії.
Але жодна рятівна думка не навідувала його, тим часом ячмінь на феодосійських ланах обсипався, пшениця теж осипалась, а садки й виноградники висотували бур'яни та черва. Мусив би не припустити цього, зібрати врожай з полишених нив і тим самим позбавити феодосійців усіх надій, але се тепер здавалося таким другорядним, нікчемним і не вартим уваги, що Діофант лише махнув рукою й сушив собі голову далі.
Напередодні Нового року, коли сонце стало в зеніті й нічим було дихати, Діофант зробив першу після такої перерви спробу промацати міць феодосійських мурів. Мітрідат не заперечував, і в девтера фтінонтос, у двадцять дев'ятий день місяця тарґеліона, в мури вдарило бронзовими лобами тридцять вісім таранів, два десятки катапульт зарипіли й кинули на місто хмару каміння, чотири ж вежі гуляй-городень підкотилися на рівень з визубнями заборол Феодосії, й звідти просто в очі обложеним порснули роїща стріл. Гуляй-городні були оббиті мокрими волячими шкурами, щоб скіфи не могли з мурів підпалити сі махини, але скіфи лили на них гарячу смолу й лили невтомно й уперто, доки смола почала приставати до шкур гуляй-городень. Тоді обложені підпалили горючими стрілами дві махини, й височенні кількаповерхові споруди заклубочилися чорним полум'ям.
Щоб не бути спеченим заживо, напасники стрибали додолу з усіх шести поверхів гуляй-городень, а вслід їм сичали не змащені отрутою, але від того не менш смертоносні скіфські стріли, каміння й сулиці.
Але з двох інших приступних веж Мітрідатовим воям пощастило перестрибнути на мури, там же, де зачепивсь один ратник, зачепиться й ще один, і з низу потяглася ціла вервечка. Січа спалахнула вже між визубнями, й Діофант, здалеку стежачи за приступом, обливавсь гарячим потом. Або зараз, або ж ніколи, шептав він спраглими вустами й ганяв своїх вісників од катапульти до катапульти, які мусили стримувати захисників Феодосії й не дати їм можливости скинути додолу тих, кому пощастило вчепитись у мур бодай однією рукою.
Та катапультисти тепер цілилися довше, ніж досі, бо камінь — не стріла й разом з чужими може завдати шкоди й своїм. Цар стояв поряд із Діофантом, ухопивши його лещатами пальців за лікоть, і годі було вирватися з тих пальців. Старий таксіарх так і махав гінцям однією рукою, майже люто зиркаючи на свого царя, й се тривало доти, поки Діофант урешті турнув Мітрідата й визволився.
Раптовий страх охопив старого воєводу, й не від того, що в нестямі так грубо повівсь із богорівним, а через те, що приступ тривав надто довго й не давав бажаних наслідків. Захопившись кривавим видовищем січі, він уґавив дрібничку, яка могла дорого обійтись: розмочені в воді шкури на гуляй-городнях під пекучим прямовисним промінням сонця були вже давно сухі, й лише недогляд з боку скіфів рятував понтійців.
Обліжні вежі були перетоптані воями, рипіли й аж хитались під вагою сотень людей, і коли б котромусь обложеному спало на думку кинути запалений смолоскип, обидві б умить пішли з димом разом із усіма людьми, що тиснулись у вежах, підпираючи один одного плечима, з поверху на поверх. Січа клекотіла тисячами щитів, мечів, списів і горлянок, з бійниць у засипаний і не засипаний рів раз у раз падали свої й чужі, й коли Діофант озирнувся, не побачив поряд жодного вісника.
— Гінця сюди! — несамовито гаркнув він Мітрідатові, й той слухняно, мов справжній мечоносець, побіг оддалік лави Неоптолемових таґм.
Приступ ішов навколо всієї Феодосії, й Діофант лише тепер збагнув, що то було великою дурістю — посилати царя не знати за чим і для чого. Він ухопив першого-ліпшого воя й наказав бити в щит: бем-бем!.. бем-бем-бем!.. бем-бем!.. бем-бем-бем!.. Ратник бив доти, поки знак відходу почули всі й заходилися неквапом одходити.
Але було вже пізно. Щойно прибіг червоний од поту Мітрідат, ледве знайшовши якогось вісника, як обидві гуляй-городні разом зайнялися й укутались чорним димом. В останню мить, коли з веж почали вискакувати, прикривши спини щитами, перші напасники, скіфи підпалили неповороткі й геть пересохлі махини зі споду, закидавши їх снопами просмоленої соломи.
