Перейнявшись до царя спочуттям і змиренням, він сказав:

— Якось буде…

Та, певно, сі слова його були сприйняті за відповідь на не знати яке запитання, бо Перісад підійшов до нього впритул і заворушив сивенькою мичкою в нього на самих грудях:

— Якось буде?.. Якось буде? Буде, як я скажу! Виселю! Виселю — й годі!

Він подріботів до дверей, тягнучи ліву ногу, яка вже кілька тижнів не переставала йому боліти, й Савмак лише тепер здогадався, про що йшлось. Минулого разу цар тільки нахвалявся виселити Елену з Пантікапея, тепер же, доведений до шалу, міг виконати погрозу й навіть щось понад те… Савмак наздогнав царя в анфіладах екусів і перегородив дорогу:

— Стій, басилевсе! Стій. — Старий тремтів од збудження, й він теж тремтів і, щоб якось те приховати, говорив крізь міцно зціплені зуби: — Ти сказав: «Бери мою доньку, а там хоч в'язи собі скрути!» Ти ненавидиш мене за те, що я, роб і скіф, ляжу з твоєю донькою, царівною. Я теж тебе ненавиджу за те, що ти — басилевс, а я — твій невільник. І з донькою твоєю одружуся, щоб усі бачили, і я щоб бачив, що всі люди однакові, роб може стати царем, а цар — робом, бо коли ти віддаєш за мене свою доньку, то вона буде робою, а ти — батьком роби й теж робом! Через те я й згодився, хоча й… — Савмак хотів сказати, що ненавидить Вероніку, та се не було б істиною, він не мав за віщо ненавидіти її й докинув: — Хоч я й люблю іншу.

Тепер між ними було сказано все, й Савмак сподівався від перехвильованого царя чого завгодно, тільки не сліз. Цар ухопивсь обіруч за ріденьке сиве волосся й почав микати себе, голосячи, мов по небіжчикові, тоді враз перестав голосити й задріботів, кульгаючи, геть.

Савмак ліг на крават із ногами й застиг. І коли минуло з півгодини часу й серце почало битися рівніше, йому майнуло, що Перісад не просто втік од ганьби, а надумався до чогось капоснішого. Він пошукав декарха махерофорів Клісфена, та ні «рябоголосого», ні його людей ніде не було, тільки двоє з денної сторожі чатувало при виході.

— Клісфена басилевс послав на аґору, — сказав йому старший чатник у зеленій заношеній хламиді.

— Самого послав?

— Ні, з п'ятьма махерофорами, деспоте! — страхочинно й таємниче пояснив махерофор у зеленому.

Савмак побіг до Царського клімаксу, звідти через Дев'яту й Восьму тераси — до стаєнь і сів на першого-ліпшого коня, що трапився під збруєю. Люди сахались, даючи дорогу великому лоґофетові, Савмак же гнав Головним узвозом повз обидва хороми Зевса, повз священний ґрот Кібели до аґори й напинив тільки під строкатим жовто-зеленим муром. З хвіртки напроти виглядали роби й домочадці Дамона, в Елениному ж дворі грюкали ковані сандалії махерофорів і час від часу було чути нутряний шепелявий голос ассірійки Ніневії:

— Тікай відши, шолудивий шобако!.. Не руш руками швоїми!..

Савмак кинув повід на шию гнідому румакові й ускочив до двору. Мечоносці на чолі з «рябоголосим» Клісфеном викидали й виносили клунки та скрині з екусів і таламусів, обидві молоді роби злякано никали між ними, дослухаючись до лайки Ніневії, Елени ж ніде не було. Савмак кинувся до дверей, але з-за колонади перістилю викотивсь євнух і просто вчепився в Савмака:

— Послухай!.. Послухай!.. Не роби дурниць. Повір мені й довірся!..

У нього були так широко розплющені очі, й Савмак прочитав у них стільки щирости, що не турнув його з-перед себе, лише крикнув:

— Геть!

Але євнух не відчепивсь і ще ширше розплющив очі:

— Перісад звелів одвезти її моєю діерою в Тесалоніку. Чуєш? Моєю діерою. Он і Теодор стоїть… — Савмак подивився в той бік, куди кивав йому голим підбьоріддям євнух, і побачив схожого на ведмедя діерарха Теодора. — Довірся мені!

З дверей ґінекея вийшла Елена, й Савмак прочитав у її очах зневагу. Євнух нарешті відчепився й подибуляв, схвильовано махаючи руками, до неї. Савмак вийшов у хвіртку й став, не знаючи, що робити. Кінь, якого він і не здогадався прив'язати, втік, а з хвіртки навпроти й досі визирали цікаві роби й домочадці великого колісничого.

Савмак стояв, аж доки хвіртка рипнула, й увесь наїжачивсь. Елена жодним рухом чи словом не виказувала хвилювання, спитавши:

— Що то за змова в тебе з євнухом, великий лоґофете? Невже з мене така пропаща злодійка?

Вона всміхалася йому, й тільки той усміх свідчив про бентегу.

Савмак одтрутив її й ще з хвіртки гукнув:

— Клісфене!

«Рябоголосий» декарх, почувши владний оклик, поставив ковану скриньку додолу й підбіг, Савмак махнув рукою:

— Забирайся звідси!

Майже переламавшись навпіл, Клісфен сказав:

— Басилевс ка-ка-ка!..

— Басилевс передумав. — Савмак нахмурився. — Забирайся сам і своїх отих забирай…

Не спроможний од переляку вимовити й слова, «рябоголосий» почав мовчки витурювати мечоносців з Елениного двору. Й коли всі повиходили, Савмак теж ступив за хвіртку. Елена стояла, згорнувши руки під персами, сувора й неприступна, й він не знав, що їй сказати, й теж стояв під хвірткою. Звідти викотивсь євнух і почав умовляти Савмака не чинити дурощів, а довіритися йому. З-за спини в нього визирала кудлата голова «ведмедя», Савмак зітхнув і поплентав уздовж хоромів та комір аґори. «Рябоголосий» Клісфен і досі тупцяв на перехресті Головного узвозу, не знаючи, що робити, й чи слід вертатися в Акрополь.

— Де-деспот-те… — промимрив він і безсило запереламувавсь у попереку, аж короткий меч його розгойдався на паску.

Савмак сказав:

— Ідіть за мною, — й повів махерофорів до брами Полунічного пілона. Звелівши їм чекати тут, він сам поліз крутими сходами на вежу й просидів там до пізніх полуднів, бездумно дивлячись на ріденький потік перехожих та на чатників надвірної варти.

Коли сонце почало холонути, він одпустив Клісфена та його п'ятьох махерофорів, тоді подався горою вздовж полунічного муру на захід, уважно придивляючись до кожного чатника, що несли варту на зламах міського муру. Чатники Архелаєвої сотні мовчки відступали між визубні, даючи дорогу великому лоґофетові, а потім довго дивились йому вслід, аж поки й зник за поворотом. Вони знали про нелюбов свого нового гектарха до Савмака, та тільки хто-не-хто поділяв її з Архелаєм.

Савмак зійшов з муру аж біля Західного пілона, що виходив круглими вежами на садки й виноградники, й коли прибився до Акрополя, зрозумів, що сталось непоправне. Доки він тинявсь по високих мурах, Перісад устиг зробити все, що хотів.

Доброзичливці негайно донесли цареві, що Савмак скасував його наказ і забрав махерофорів з Елениного дому. Розшаленівши, Перісад спочатку не знав, куди кинутись. У хоромі було всього двоє мечників, іншим, усяким там ґрамматіям та вісникам він довіритися не міг і бігав, мов старий підстрелений вовк у ямі, вздовж хоромних анфілад.

І тоді йому на думку спало таке, від чого настрій ураз піднявся.

— Дамона! — гукнув він молодому робові з тірсом вісника в руці. — Приведи Дамона!

Після заручин басиліси з Савмаком великий колісничий був Перісадові найпершим ворогом, бо всі думали, що коли цар не схоче Архелая, то вибере зятем котрогось Дамонового близнюка, які, хоч і не були евпатридами з діда-прадіда, зате й не належали до ненависного Перісадові роду Археанактідів.

Дамон одразу ж прибув на виклик басилевса, хоч і мешкав на Першій терасі біля аґори, ладний до всього, аби тільки дозолити скоростиглому деспотові й нареченому царівни. Він уже все знав і швидко погодився з Перісадом, плекаючи надію, що ся сутичка може призвести до омріяних наслідків. Гопліти з підвладної йому рати за дві години пов'язали Еленине добро в клунки, всадовили її на корабель і разом з невільницями вивезли в невідомому напрямку.

Колісничий От, якого Савмак зустрів коло царських стаєнь і який розповів йому все, далі тільки здвигнув плечима:

— До Корокондамітської коси я-м ще їх видів, а далі зникли, розчинились у млі…

Він був схвильований, зумисне стеріг Савмака біля стаєнь і говорив із ним «по-скіфському», та сього разу молодий великий лоґофет навіть нічого не помітив.