От стьобнув лівого орчикового коня, що, косуючи назад, огинався й не хотів тягти — аж посторонки провисли. Звичайно, думав колісничий, на кому царський плащ, до того й усі очі прикипатимуть. І лише стурбовано крутнув головою.
— Архелай же не спить! — обернувши назад голову, на всьому ходу крикнув він Савмакові.
Савмак іще їздив на вчення без оружжя й стояв у задку, тримаючись однією рукою. Але слова друга вплинули на нього, й він подумав, що з наступного разу треба брати й щит, і ромфею, й сулиці, й меч і навіть важку бронзову різницю та шолом.
— І ти приходь у всеозброєнні! — гукнув він Отові. От кивнув, зрозумівши хід його думок. — І кнеміди на коліна почіпляй! — Той знову кивнув, стьобнувши хитрого лівака. Савмак озирнувся. За ними слався густий хвіст пилюки, якого тихий вітер поволі зносив на царські садки. Найголовніше в Ґорґіппії буде, подумав він, се не потрапити в ту страшну куряву.
Савмак обережно приступив уперед і став за спиною в Ота. Сей друг, скільки й училися разом, ніколи не підводив його. Від сієї думки стало приємно й легко, Савмак перехопив віжки й почав далі правувати сам. Тепер От опинився позаду, й коли між мордами корінних коней блимнула жовтаво-сива пляма роздоріжжя, крикнув:
— А ти ще не ходив до тієї гетери?
В очах у Савмака потьмяніло, й він спинив коней далеко до роздоріжжя. Страху не було, та він подумав: «Коли б не напинив учасно, сталося б не таке…» Й раптом обернувся й схопив Ота за горлянку:
— Чуй, скіфе!..
Й аж тепер злякався й дурману перед очима, й тієї дурости, якої мало не зробив. От же стояв у хиткій колісниці й здивовано блимав на друга. Такого раніше не траплялося, й він і досі не міг прийти до тями.
— Чого се ти? — ніяково посміхаючись, мовив він. Вогонь сорому залляв Савмакові вид і він спробував передужити той сором криком:
— А того, що коли хочеш перемогти на гермеях, повинен забути про все на світі! Втямив?!
Вийшло придуркувато, геть по-хлоп'ячому й жіночому, коні тупцювали й сіпали біґ, і Савмак, щоб не бачити ображених очей Ота, віддав йому віжки. От розвернув коней, і всю відстань у вісім стадіїв од роздоріжжя до валу вони здолали мовчки. Коні нарешті пішли рівніше, лівий орчиковий, покуштувавши з десяток бичів, більше не перекладав вагу колісниці на інших і тяг з усіх сил. Але сонце підбилося високо, припікало, й треба було дати тваринам перепочинок. От мовчки зліз, і Савмак теж послідував за ним, і добрих півгодини вони сиділи на траві збіччя, відвернувшись один від одного.
Коли ж нарешті коні спочили й пішли Феодосійським шляхом узворот, попереду з'явилася валка біґів та купецьких возів. Ефеби зійшли в рівчак царського саду, щоб дати дорогу торгівцям. Решту шляху до розвилку пройшли ступою й розвернулися, щоб почати заново. Та не здолали й піввідстани, як з-від брами Тірітакського валу закурілися ще якісь вози. Досі порожній Феодосійський шлях ожив, і про жодне ристання не могло бути й мови.
Абияк діставшись брами, ефеби кинули віжки й полізли на вал глянути, чи ще довго їм заважатимуть. Потомлені вороні стояли й лише хоркали в пилюку. Савмак з Отом злізли на вал. За півтора чи два стадії виднілось кілька возів з десятком вершників супроводу. Можна було б устигнути бодай раз подолати виміряну відстань, але От обернувся й уперше за весь час після сварки сказав:
— З того боку теж ідуть.
Савмак сів на гребені порослого споришем валу й задивився в степ. Далеко попереду, стадіїв за тридцять, трохи ліворуч од Феодосійського шляху височіла стрімка могила. Савмак досі бачив її сотні разів, але жодного разу йому не спадало на думку розпитати про ту могилу. Передуживши себе, він умисно байдужим голосом поцікавився:
— Ти там бував? — І кивнув пальцем на схід.
— Коло могили? Доводилось…
От говорив так само безбарвно, й Савмак зітхнув. Часом люди ятрять один одному рани, самі про те не знаючи, подумав він і спитав удруге:
— А що то за могила?
— Речеться Царською. Я-м питав у тата. Мовить, що тут жили русини й то гребовище нашого князя.
— Коли жили?
— Як греків пустили, то відійшов князь наш далі на захід: «Коли сте такі охочі, то нате вам кавал землі й жиїть, і торжища ставте, й ладді з насадами ладьте…»
— Від кого єси чув? — спитав Савмак, так само дивлячись удалину, де над морем ще не збляклих пшениців здіймалося вгору громаддя Царського кургану. Й раптом він упіймав себе на тому, що розмовляє з Отом його мовою, «скіфською». Спохмурнівши, він буркнув по-грецькому:
— Чого се ти говорив зі мною так?
— Як? — теж грецькою мовою відповів От.
— Так… — уже менш упевнено, згадавши допірішній вибух, відповів Савмак. — Хоч на людях не треба…
То була давня халепа. От на власній шкурі знав, як висміювали в палестрі тих, хто прохоплювався не по-грецькому чи бодай калічено, з чужим приголосом вимовляв грецькі слова. Таких юнаків називали варварами, тобто шепелявими буркунами, їх зневажали й вихователі, й самі ефеби, надто ж ті, в чиїх жилах текла не грецька чи бодай не тільки грецька кров.
Отроки мовчали, сидячи на вже змиршавілому від бездощів'я спориші, поки низка возів у супроводі десятка вершників підкотила до брами Тірітакського валу. Ще здалеку побачивши незвичних мандрівників, обидва сторожі поставляли ромфеї та щити й зачинили ворота перед самим носом у невідомих людей. Один сторож видерся на вал і спитав звідти:
— Хто їде?
Вперед похопився вершник на сірому стомленому коні й чистою грецькою мовою, ще й з мілетським приголосом, відповів:
— Публій Мукій Сцевола, римський сенатор і легат, Великий понтіфік усіх римських жерців і авгур, який уміє вгадувати прийдешнє з того, як дзьобають кури просо!
Таке заповідання, певно, справило враження на чатника. Він присів і заходився взувати другу сандалію, бо вихопився на башту валу в одній.
— Тьфу ти, нечупара! — вилаявсь От. Савмак підморгнув до нього:
— Зволікає, щоб ліпше випитати.
Сторож тим часом упорався з сандалією та ремінцями й справді вигадав причину для зволікання:
— А чого їдете в наш стольний поліс?
— Державні справи! — відрубав верхівець на сірому коні.
— А хто пропустив через гряницю?
— Намісник басилевса Перісада П'ятого в Феодосії кірій Никон!
— А сам ти хто? — не вгавав чатник.
— Я сотник важкої кінноти кірія Никона, феодосійського намісника, Лісій, син Лісія, евпатрид! — повним титулом заповістеся вершник і, геть очманівши й від стомливої дороги, й од надмірної допитливости нудотного чатника, загорлав, трясучи сотницьким щитом: — Якщо ти й зараз не відчиниш, я закличу на твою голову прокляття всіх ериній і накажу своїм воїнам розстріляти тебе!
Сторож, більше жодного запитання не вигадавши, почав неквапом злазити сходами додолу, хоча міг би просто гукнути напарникові, щоб одчинив ворота. Знову, лише сього разу повільно й тягуче, зарипіли котки важезних воріт, одхилилася спершу одна стулка, тоді друга, потім брамою процокотів сотник Лісій зі своїм щитоносцем, за ними критий візок римського легата, далі ще два візки безверхі, а вслід десятеро врочисто вбраних, при всім оружжі важких вершників.
Савмак обернувсь у бік Пантікапея, що здіймався на горі, тоді глянув назад. І звідти, й звідси точились вози та вершники, й про вчення годі було думати.
— Ходім між садки! — сказав він Отові, й той звівся. — Було б одразу туди. Хоча там дорога вузька й погана…
Вони зійшли до брами напитися води. Сторожі, які добре знали обох, кивнули на сіру амфору під муром вежі. Коли ефеби напилися, старший, що допіру перемовлявсь із феодосійським сотником, сказав Савмакові:
— Давно ми тут не бачили «володарів світу». Чого се вони? — Савмак байдуже стенув плечима. — Ти, басилевсів пестунчику, не знаєш?
— Ні.
— Кажи! — не повірив йому сторож Аполлодор, але відчепився, згадавши сотника-феодосійця й побоявшись наразитися на нову неприємність.
Хлопці посідали в біґ і поміж валом та царськими садками виїхали на вузький шлях, що відмежовував садки евпатридів Пантікапея. Траса для вправ там була значно гірша, та вони, пам'ятаючи недалекі гермії, не злазили з колісниці до самих обід.
