— У грудях і досі хрипить, Великий княже?

Той неохоче відповів:

— Та хрипить…

Валдислав сухо реготнув, і Соболь здивовано поглянув у його бік.

— А то є добрий знак!

Соболь хотів був перепитати, що він має на оці, та тільки зітхнув. Останній час промайнув, неначе легкий сон, а тепер доводилося прокидатись. Він лапнув себе за голене підборіддя, тоді провів долонею вище. Вуса були маленькі, без кінчиків. Соболеві подумалося, що певний час доведеться не скидати перед воями шапки, що коли він в останній ольбійський день побрив закучмлену голову, то коса виявилась не довшою за два пальці.

Але попереду ще було двоє гін Данапра, й Соболь боявся думати, що чекає його на тому березі. Рать, котра пішла шукати Осмогруда, рано чи пізно повернеться сюди, а за нею й Любиця, і може, й…

Соболь довірливо глянув у вічі Валдиславові:

— Що робити-ймемо, княже?

Турич був приємно здивований:

— Ти ще-с не звав мене князем. Те є вперше.

— Вперше, — не думаючи, відповів Соболь. — Речу, що робити-ймемо там?

Він кивнув назад себе, куди поавував ладдю третій роб-керманич

— Ти ж відаєш сам.

Великий князь удруге кивнув і в раптовому пориванні почав палко запевняти Валдислава:

— Як усе минеться… як минеться, княже, поведемо рать за Дунай! Поведемо! Се речу тобі я!

Валдислав зневажливо примружив очі й відвернувся, щоб ніхто не міг заглянути в його душу. Сей м'якотілий напівгрек ще багато слів скаже й даватиме обіцянки на кожному кроці, та всі вони не варті зламаної стріли, а вовк ногами ситий, і Валдислав давно вже затямив сю істину, не сподіваючись ні на кого й нікому не ймучи віри, крім самого себе. Проте він одповів Соболеві:

— Добре, Великий княже. Я тільки сим і живий єсмь. Людина ж і в повній безнадії на щось та сподівається.

У Стані були вельми здивовані, що Великий князь нарешті повернувся з мандрів, а ще дужче здивувалися, що прибув сам, без Любичиної тисячі, яку брав із собою. Соболь нікому нічого не казав, але Станом прокотилася чутка, що Любиця зрадив. Сю новину з благословіння Валдислава ширили Сур та Малко, а коли наступного дня Великому князеві раптом стало зле, всі повірили, бо ж Любиця клявся теплим духом великокняжого вогнища.

Великий князь лежав у своїй полотці з шапкою на голові. Так розпорядився Валдислав, а його тепер боялися ще дужче, ніж торік. Він сказав:

— Великому князеві болить голова, нехай вигрівається. А надворі, незважаючи на червень місяць, було й справді зимно. Дрижкий вітер ганяв небом кудлаті чорні хмари, й вода в Данапрі була теж важка й чорна, гейби цина. Холоди, що почалися в квітні, в третій день грецького свята Великих Діонісій, не припинялися й дотепер, і то було лихою прикметою неба й мстивих небожителів.

Щойно відбулося волошіння, й усі три волфи на чолі з Грабом визнали Любицю Пугачича, та його синів (про смерть молодшого ще ніхто не відав), та велійого болярина Дорогомира, та малого болярина Людоту, а з ними ще двох малих боляр та двох підлих воєвод винними в неправедному присяганні Цуром — теплим духом великокняжого вогнища. Й хоч клятволами були далеко, але вони підлягали карі на горло відразу ж після з'яви в Стані.

В Соболя піднявся жар, і Граб укупі з двома волфами, що були в нього на побігеньках, натирали його та напували відваром чорнобилю та сушеної ящурки, перед тим пошептавши проти всілякого пристріту. Але за життя його вже ніхто не боявся, бо винних у хворобі знайдено й злого духа з княжого тіла вигнано. Так сказав Граб.

Валдислав підмовив Соболя, поки той ще міг розуміти його, вислати на той бік Данапра коли не всю, то бодай половину раті й знищити негідних ускоків, тільки-но з'являться на березі. Й Соболь кволим голосом повелів учинити се й поставив на очіллі полку велійого болярина Сура. Не сказано було тільки про великокняжого брата, але Валдислав зумисне змовчував про нього, а Соболь нездатний був самотуж мислити.

Спершу належало покінчити з князем сіверським Любицею та його підпоміжниками, а вже потім думати про Осмогруда. Так міркував турицький князь і знав, що міркує правильно. В Ольбії він геть про все розпитав у тамтешнього міняйла з ім'ям Гіпербол, і коли Сур почав переправлятися через гирло, нагадав йому:

— Й Любицю, й боляр, і воєвод, і всіх їхніх боїв до ноги. — Й довірливо закинув: — Тебе ж Великий князь має собі за праву руку. Так він повелів, і коли все вчиниш, як рече, то він тобі, казав, оддячить.

Сур знав, хто є зараз у князя правою рукою, але мовчки кивнув, бо ліпше бути за ліву руку, аніж за ніщо.

Величезна рать переправлялася через обидва гирла до самого смерку, й коли нарешті стала на ніч за Білим озером, прийшли роз'їзди й повідомили, що за сорок гін звідси розташувався й табір князів Осмогруда та Любиці.

Сур виставив далеко вперед кілька заслонів і подався до полотки спати. Дві тисячі супротиву п'ятьом тьмам[63] — усе їдно, що краплина в морі, й він почав з насолодою думати про те, як оточить уранці Любичине збіговисько, а самого Любицю, що давно сидів йому в печінках, накаже прив'язати до двох скажених жеребців за ноги й пустить у степ.

Та коли Сур удосвіта прокинувся, сталось непередбачене. Дехто з малих та веліїх боляр і тисячників, і підлих воєвод збентежено перешіптувалися неподалік його полотки. Новий древлянський жупан Малко, запахуючи й досі розстебнуту свиту, прокаркав ще рипучим зі сну голосом:

— А р-рать, наша, Сур-ре, з половини — тю-тю…

— Куди? Що ти белькочеш?

— Пр-равду р-речу… До тамтого, Любиці!

В степу вже сіріло, й велій болярин напружив зір. На сусідніх паґорках було видно проти світлого неба невиразні постаті, які поволі меншали й танули в світанковій імлі. Про се головний воєвода великокняжої раті найменше думав учора. Вої гуртами, не кваплячись, переходили до Любичиного табору.

— Завертай їх, пощо стоїш та блимаєш, мов сич супроти світла! — вилаяв жупана Малка Сур, хоч мусив би кричати на когось іншого, й усамперед — на самого себе за недбалість і глупоту

Малко ніяково знизав плечима, ображений таким окликом Сура, проте пішов оддати наказ, аби вислали вперед кілька сотень комонців і завернули бодай тих ускоків, що не встигли далеко відійти.

Коли Сур хлюпнув собі у вічі зо дві пригорщі води й ізжував смужку в'яленої похідної волятини, вже було відомо, що трапилось уночі. Кілька десятків охочих отроків, не знаючи ні про задуми воєвод та боляр, ні про мету свого походу, вчули, що попереду стала станом та рать, яка не знати відколи блукала в невідомих краях, і вирішили навідати своїх товаришів та кревних. А ті розповіли їм і за нечувану поведінку Великого князя, який зрадив дідніх кумирів і перекинувся на грека, й за облогу та спробу князя Осмогруда вийняти грецьке торжище копієм. Отроки прискакали назад і розповіли тут усе, що чули, захопивши з собою багатьох послухів-свідків з-поміж любичан.

Ратники, та й не тільки шеренгові, а й можі значніші, навіть декотрі сотенні воєводи, не погасивши вогнищ, осідлали коней і заходилися гуртами переходити до стану князів Любиці й Осмогруда, й над ранок там зібралося тисяч двадесять комонних і пішаків.

Любиця теж дізнався про позавчорашнє волошіння й не боронив Суровим косакам приставати до Осмогруда.

Сонце вже виринуло з-за Данапра, як головний воєвода Сур наказав темним і тисячним воєводам перелічити своїх воїв. Іншого разу й за кращих умов він би ніколи не зваживсь на такий ризик, але зараз не мав іншого вилазу й мусив квапитись. Якщо негайно не накине Любиці бою, все військо перебіжить туди, та й не відомо, що тоді стане з ним, Суром. Коли хтось із-поміж своїх не потне мечем, доведеться вертати за Данапр самому, а від однієї думки про Валдислава Сурові ставало зимно