Та не лише тому співало, їдучи на вітчину, косацтво. Похід і справді був весільний. За вивідною сотнею та тисячею сторожі гуцав критий повстю та голубою китайкою віз о чотирьох конях, у якому на м'яких скоряних перинах їхала колишня роба, а тепер наречена жона Великого князя Осмогруда. Отець її, руський князь Воїст Берило, був теж тут, на стрункому білому коні, а за ним, по чотири вряд, виступали його боляри, та ліпші, та малі можі, й теж усі на білих конях, бо сі коні водились дикими табунами лише в їхній, Руській землі, в озерних заплавах Верхнього Богу. Далі, також по четверо, йшла тьма почтових ратників Берила, що різнились од косатих воїв Великого князя й стриженим кружка волоссям, і довгими двосічними мечами, й довгими списами, на які вони казали копіє.

Поряд із чорновусим Воїстом Берилом їхав його брат, руський князь Радун Струнич, і то теж було не проста собі витівка. Майбутня Велика княгиня не в болоті й не в лісі виросла. Вона походила з давнього роду, що давав своїй україні й князів, і великих князів, і сі двоє всіляко підкреслювали се перед іншими. Й аж по них їхав на буланому жеребці Осмогруд. І хоч він і сьогодні був у червленому великокняжому вбранні, та навхрест із мечем був перепасаний довгим весільним рушником. Лише на вітчині своїх предків, за Ірпенем і Тетеревом, він стане можем княжні Дані, а тепер — тільки наречений між. Спершу вони вклоняться високим могилам вітця Велеслава, й діда Боримисла, який у кривавій борні зміг персіянина Дарія, й святій пам'яті інших Осмогрудових пращурів-жупанів, як перед сим уклонялися могилам пращурів Даниних, — тоді принесе в жертву трьох коней і трьох півнів у хоромі Полеля, на якого руси речуть Дажбог, аж по тому візьме Данку за пишний вишиваний рукав і введе її до високовежового вітчого терему, де вже й сам хтозна й відколи не був, і вклониться рідній матері.

За Великим князем їхали сіверський князь Любиця Пугачич, велій болярин Дорогомир та малий болярин Людота — великокняжі сватівники й старости, й Осмогруд раз у раз посмикував свого буланого, щоб не заїдався з їхніми кіньми.

Одного ранку, вже далеко за Порогами Данапра, по дев'ятнадесятому чи двадесятому дні путі, до Великого князя прискакав гонець із голови походу:

— Кличе тебе наречена жона твоя…

Іншим разом Великий князь ніколи б не вважив таким мольбам, та цілими днями тепер він тільки й думав про Данку, й негайно зострожив буланого. Й гнав не дуже довго, бо почтова тьма його тестя не знати чому теж спинилася. Холодний клубок остраху підпер груди, й він стрибнув із коня вже біля самого воза й заглянув під ширму передка. Данка разом з двома робинями була там, й Осмогруд заспокоївся:

— Чого-с кликала?

Ясноока Данка поволі підняла прозорий полоток, що затуляв її вид, і благально мовила:

— Речи, Великий княже, тамтого старця пустити.

— Якого старця?

Княжна махнула рукою в бік Данапра, де юрмилися люди. Кілька волфів тримало задрипаного сивобородого чоловіка, ще один в'язав йому руки назад. Осмогруд почав сходити в берег, але назустріч йому прискакав малий воєвода Слободан, устромивши ноги в петлі сідла. Ся його витівка й досі дратувала Великого князя, жоден косак не наважувався перейняти її в малого воєводи, щоб не сміялись інші, та зараз було не до сього, й Осмогруд спитав:

— Що то за старець?

Та не став слухати пояснень і важко збіг закляклими ногами в берег.

— Що то за старець? — поспитав він і в головного волфа Вербана, який крутився коло задрипаного незнайомця.

— Рече, ніби він є роду болярського, Великий княже! — з посміхом одповів чільний жрець Юра Побідника.

Осмогруд підійшов і став коло зв'язаного:

— Хто єси?

— Радой, Радоєм кличуть мене.

— Якого племені єси?

— Северин єсмь, кіріє.

— А пощо звеш мене, як неначе грека?

— Був єсмь у полоні в грецькому торжищі Ольбії. Я єсмь син болярина Лиса.

— Й куди йдеш?

— Додому, кіріє.

— Бреше, Великий княже! — вихопився вперед шрамовитий між Вовко, якого Осмогруд добре знав. — Се я-м упіймав його. Йшов сей ускок на полудень, а я-м наздогнав його.

— Якої віри єси? — раптом спитав Осмогруд.

— Сіверської.

— А для чого маєш таку бороду?

Старець од несподіванки розгубивсь. Осмогруд почервленів од раптового гніву:

— Переметник єси ти в грецьку віру!

Всі збуджено загомоніли, й упійманець безпорадно заблимав на всі боки. Та серед сієї юрби годі було шукати співчуття. Сива кучмата голова хилилась і хилилась йому до самих грудей. Тоді він ураз підвів очі на Великого князя й попросив:

— Нехай одпутають мені руки.

Осмогруд кивнув волфам, і ті пустили старця. Старець торкнувся чола й спитав:

— Хто вміє грецького письма?

— Я вмію, — буркнув чільний волф Вербан.

— Тоді прочети ось тут! — старець показав собі на чоло, де виднів ледь загоєний шрам.

Вербан підступив ближче й переклав:

— «Держіть мене! Я втікаю!»

Се міг бути й не грек, хоч і розмовляв з грецьким приголосом, й Осмогруд наказав волфам:

— Одпустіть його, й пришибіть, і дайте комоня на дорогу.

Й повернувсь іти геть, але зустрівся з глумливим поглядом Слободана.

— Я знаю сього старця, Осмогруде. Се є купець із грецького торжища Ольбії.

— Грек? — Осмогруд подивився на бородатого — Відпустіть однаково, й нагодуйте.

— Не є грек! — вигукнув Слободан. — Сіверського племені він, але чинить требу грецьким кумирам і зветься Гіпербол. Був робом, а тоді греки одпустили його.

— А требу чинить грецьким кумирам? — гримнув Осмогруд і приступив до Гіпербола. — Так? Але северин не може жити робом, забув єси?

Гіпербол упав навколішки й майже до землі схилив голову.

— В'яжіть, — притишеним голосом повелів Осмогруд. — Ні северин, ні русин, ані древлянин не може жити в полоні.

Волфи міцно скрутили Гіпербола й звели на ноги, й у сей час підбігла княжна Данка, закутавши вид прозірним полотком:

— Великий княже! Ліпше забий мене, а крови перед моїм вінцем не лляй! То є зла прикмета.

Але Великий князь, і не глянувши на свою наречену жону, проказав глухим надтріснутим голосом:

— Перед твоїм і моїм вінцем я-м пролляв уже кров їдної людини. Й проллю кров комождого, хто зрадить україну свою й покон вітців своїх і кумирів.

І першим побравсь угору кручею, де стояли боляри та можі, й дивилися на володаря, й слухали його волю. Було й моторошно, й радісно, бо всі знали, що говорить він не про сього задрипаного волоцюгу, якого ніхто й не бачив досі, а про брата рідного Соболя.

— Киньте його в човен і хай пливе за водою!

Й сива прозора хвиля Данапра, Данапріса, небесної води Дани Прісної, вже понесла в море ускока. Рідна земля не прийняла його назад. Утікши від Іфікрата, він подався був на колишню вітчину свою, яку зрадив, бо, потрапивши в полон, не втік і не вкоротив собі живота, тепер і родаки вигнали зрадця. Тепер і кров його, і тавроване тіло не знайдуть ні спочинку, ні же нічного пришибу, бо одних кумирів він зрікся, інші ж, чужі, не прийняли його. Може, колись, через багато літ чи сотень років його душа втілиться в дикого ворона.

Літературно-художнє видання

БІЛИК Іван Іванович

НЕ ДРАТУЙТЕ ҐРИФОНІВ

Історичний роман

Відповідальна за випуск О. Шевчук.

Підписано до друку 01.08.06. Формат 84x108 ¹/₃₂. Папір друк. Гарнітура «Times». Друк високий Умовн.-друк. арк. 17,64. Тираж 15000 (1-й завод 5000). Зам. 6-573.

«А.С.К.», 03057, Київ-57, вул. Петра Нестерова, 3, корп. 1 Свідоцтво Держкомінформу України ДК № 66 від 29.05.2000.

Висновок державної санітарно-епідеміологічноі експертизи Міністерства охорони здоров'я України № 5.03.02–04/15808 від 12.04.05.