Вздовж усього парапету тераси над чотирма рядами колон перістилю стояло душ із двадцять озброєних робів, роби вешталися й у дворику, й Кіно подумала, що сей Іфікрат уже не може дати ладу навіть своїм «тілам», не те що собі самому.

— В нас, жін, — сказала вона, — є слова, які вам, можам, не завше годиться слухати. А доньки твоєї я не зачеплю.

Вона ввійшла до екуса. Там нікого не було. Тоді повернулася й сердито блимнула на Іфікрата, який, безвільно повісивши руки, стояв на тому самому місці, й увійшла в наступні двері. Якщо дівчат не було ні в екусі, ні в ґінекеї, то вони могли сховатися лише тут, бо Кіно добре знала звичаєве розташування світлиць в еллінськоу домі.

Дівчата й справді сиділи на батьківському подружньому ложі в таламусі. Разом із ними була русява й коротко стрижена роба з допитливими й трохи наляканими очима. Герміону Кіно впізнала відразу. Чорноока й схожа на вітця дівчина літ за вісімнадцять була й справді незрівняною красунею. Її не дуже великі, але ясні карі вічі дивились насторожено, та просто, й Кіно всміхнулася до неї. Тоді блимнула до тих двох, аби вийшли, й сіла віддалік на ложі. Герміона й не ворухнулася.

— Ти відаєш, хто я? — спитала Кіно.

Дівчина кивнула.

— Й відаєш, чого я прийшла?

Герміона знову мовчки ствердила.

— То й як?

Та посміхнулася, мов до самої себе, й не відповіла. Кіно думала, як почати розмову. Надворі й досі стояв Іфікрат, повісивши руки мотуззям додолу, а віддалік юрмилися роби й домочадці, й се не давало змоги зосередитись і добрати ті слова, які єдині спроможні були схилити дівчину. Кіно дивилася то на неї, то в прочинені двері, й Герміона сказала:

— Твій син — басилевс.

Тепер уже гостя кивнула головою. Ся дівчина перестала здаватись їй такою лякливою, як здалося перше.

— Й він такий самий дикий варвар, як і всі скіфи.

— Хто тобі сказав?

— Мій отець.

Кіно думала, як повестись, але Герміона перебила її думки:

— Тато казав, що ліпше заколе й себе, й мене, ніж віддасть смердючому варварові.

Басиліса почала злитися:

— Чому се він смердючий?

— Бо варвари ніколи не злазять із коня й ніколи не вмиваються.

Ті слова вона вимовила з цілковитою переконаністю, й Кіно вперше завагалась, чи варто було йти на таку розмову. Тим більше її вразило, коли юна красуня спитала:

— Він удався в тебе чи в отця?

Кіно почала довго й докладно пояснювати їй, що хоч вона й сама еллінка й любить усе лиш еллінське, та оте про скіфів, нібито сі люди днюють і ночують на конях і ніколи не вмиваються, — дурні теревені. Скіфи живуть у будинках і поводяться так само, як елліни, тільки їхнє військо, що на нього елліни кажуть «царські скіфи», живе в ратному Стані й возить за собою жін, поки жони молоді й здатні народжувати їм синів, а тих, що вже мають народити, відсилають назад, у свої городи та села. Й старих батьків теж.

Але Кіно не відповіла Герміоні на її пряме запитання, й дівчина нагадала:

— То в кого ж він удався?

Басиліса поправила на лівій скроні важку золоту підвіску з гранчастим кривавцем і не без гідности відповіла:

— В мене.

Дівчина схилила зір і замовкла, й лише по довгій хвилі проказала:

— Я в те не вірю.

— В що?!

— Ніби скіфи — смердючі. Коли мене того літа водили на Великі Діонісії, я бачила багатьох скіфів на нашій аґорі. Див’ю тільки, що в них ростуть самі вуса, а бороди не ростуть.

— Ти бачила ратних. Вони голять бороду й голову. Лише кіску на тім'ї лишають.

А Герміона раптом сказала:

— Викрадь мене.

Кіно лякливо скосувала на прочинені двері, крізь які й досі було видно старого знетямленого Іфікрата. Дівчина притишила голос і швидко заторохтіла:

— Я вже давно вирішила. Ще того літа. Я багато чула про тебе. Я хочу, щоб мене викрали, бо так чи так уже ніхто не просватає. Всі наші евпатриди полякалися й на постріл не підходять до нашого дому. Всі сміливці попринишкали за мурами своїх дворів. А я народжу скіфському басилевсові сина, й мій син теж стане колись володарем усієї Скіфії, як і твій. Ти ж погодилася колись стати жоною варвара! Викрадьте мене, басилісо!

Її гарні виразисті очі збуджено блищали, й вона дихала гості майже в обличчя. Кіно сяк-так заспокоїла дівчину:

— Добре, добре, щось придумаємо… Ти приготуйся й чекай. Тільки… нікому ні слова, чуєш?

Герміона швидко закивала головою, й Кіно вийшла з таламуса. Старий Іфікрат був блідий, мов стіна, й ледве тримався на ногах. Сей задум визрів у її голові в одну мить, і Кіно, не вагаючись, кинула йому:

— Твоя донька буде жоною мого сина, евпаторе.

— Хто т…тобі сказав? — неслухняним язиком прошамкав Іфікрат.

Мати скіфського царя голосно й чітко проказала:

— Вона сама!

Удар було розраховано точно. Іфікрат похитнувся й був би впав, коли б учасно не підбігли слуги. Кіно стріпнула головою й рішучим кроком подалася до воріт.

А ввечері прийшов Гіпербол і сказав, що Іфікрата схопив удар, йому відібрало праву руку й праву ногу й він лежить удома, як колода. В голосі метековому бринів страх і неприхована радість. Наставала хвилина, якої він сподівавсь, мов олімпійського нектару, й лише боявся, щоб кумири раптом не зжалілись над Іфікратом.

Кіно помітила, що він сам не свій, але се не стосувалося справи.

— Перекажи Герміоні, — мовила вона, — щоб узавтра після других півнів якось вийшла на вулицю.

— Як?! А приворітний роб?

— Се вже діло твоє. Скажи, щоб вийшла. Й приведи її до мого дому.

— А що скажуть на аґорі?..

— Про те не печися.

Гіпербол потяг неслухняні ноги додому, а вранці Кіно послала вісника по Протаґора. Елленотамій дав слово:

— Аґора нічого не скаже, басилісо!

Кіно подумала, що екклесіоди повинні ще й дякувати їй, кланятися в ноги, бо се рятувало їх од навали й невідворотньої смерти, та тільки посміхнулася. Все й усім було ясно, й зайві слова тільки дратували людей.

Але по других півнях наступної ночі нічого не вийшло. Ні Гіпербол, ні Герміона не встигли підкупити приворітного роба.

— Тоді просто вбийте його. Ось тобі двадесять мін.

За вбивство «тіла» в Ольбії стягали всього десять мін, і се була рятівна думка. Гіпербол не схотів брати срібла й зник, а по других півнях наступної ночі Герміона, заповита до самих брів у темний полотняний гіматій, уже сиділа в ґінекеї басилісиного дому

Стояла неймовірна тиша, при такому скупченні народу в городі просто таки неймовірно холодно мерехтіли зорі, й на їхньому тлі виділялися чорні постаті озброєних копіями робів, які мовчки ходили по терасі басилісиного дому й пильно вдивлялись у пітьму.

Але небезпеки нападу не було, бо задоволені й налякані стратеґи прислали під мури будинку два десятки гоплітів, — на випадок, коли б Іфікратові заманулося влаштовувати гармидер, а всі знали, що старий евпатрид уже давно пустивсь розуму й від нього можна сподіватися будь-чого.

Єкклесія, що зібралася наступного ранку в огородженій мотузом частині аґори, з похмурою мовчазністю сприйняла звістку про хворобу тодішнього архонта-епоніма Іфікрата й утечу його доньки в дім скіфської басиліси. Се був єдино можливий вихід, і доводилося тільки дякувати кумирам-олімпійцям, що напоумили декотрих архонтів і стратеґів на рятівну думку. Навіть було прийнято рішення не стягати з Герміони законних десяти мін за вбивство роба-приворітника, бо й се теж уходило до божественного напучення. Голосували хіротонією — простим підняттям рук, бо для черепків-остракосів треба було вельми багато часу, а події могли щомиті набрати якого завгодно повороту.

Й тільки коли голосування набуло сили псефісми й номосу, хтось подав графе параномон.[50] То був одягнений у грубий рудий гіматій з небіленої вовняної пряжі каменяр Комархід. Звертаючись до суддів-декастеридів, каменяр сказав: