— А що їм треба ще?
— Що треба? — перепитав Протаґор, але не відповів. — Що треба? Скільки людей живе в Щасливому місті?
— Тисяч десять.
— А в Афінах і в усій Аттіці — близько двохсот п'ятдесяти тисяч. Розумієш?
Архонт-епонім тепер добре розумів, але ж оті звіряння про царів Скіфії й Аґафірсії ніяк не в'язались купи. Й раптом старий злякався:
— Що надумався Фукідід?
— Заспокойсь, архонте. Фукідід нічого своїми руками робити не збирається.
— А чиїми? Нашими? Нехай афінський стратеґ не забуває, що ми ходимо по вогні, й живемо на вогні… На вулкані. Й кожного ранку, прокидаючись, дякуємо кумирам еллінським, що не наслали на нас лиха й не роздратували ґрифонів.
— Заспокойсь, архонте, — знову сказав Протаґор. — Фукідід знає, що робить. І він не дурний лізти босими ногами в той вогонь. Що грекам треба, те зроблять інші.
— Хто ж?
— А самі ґрифони.
— Скі-іфи?..
Архонт пришелепувато реготнув, Протаґорів жарт видався йому справжнісіньким жартом, але тільки в першу мить, по тому старий сановник злякався й знову роззявив беззубого рота. Се вже насмішило Протаґора, й він і собі засміявся, вривчасто й лиховісно.
— Що там в Афінах надумали, елленотамію? Чого від нас домагається Фукідід?
Й оскільки афінський нарочитий сол не відповідав на його запитання, він почав перелічувати на пальцях усі свої беззастережні докази:
— Ви, афінці, хочете пересваритись із цілим світом. Чотири літа тому перси розтрощили весь ваш флот, попалили всі трієри, які ви мали за найкращі в усьому теплому морі. Де вони? Немає! Й наших п'ять суден пішло на дно коло гирла Нілу.
— Зараз наш навтікон іще більший. Ми тепер…
Але старий архонт-епонім не слухав Протаґора й, сівши на ложу, перелічував далі:
— Ще не знати, кому дасть попутнього вітру Посейдон і на чий бік схилиться войовничий кумир Арей.
— Усе то — кумири еллінські, й вони допомагатимуть еллінам.
— Се правда, що еллінські, але вони часто гніваються на нас.
— Афінський синодом дозволив Кімонові повернутися з вигнання. Тепер наш навтікон матиме найліпшого друнгарія.[16]
— Кімон такий самий смертний, як і ми з тобою, Протаґоре. Після Єгипту ви й скарбницю союзну забрали з острова Делоса.
— Забрали, аби бути певнішими.
— Поки вона була на острові, поти існував Делоський морський союз…
Се вже скидалося на поважний натяк, обоє сиділи й дивились один на одного.
— Афіни були гегемоном у всій Перській війні. Вже сорок літ…
— Се вірно, елленотамію, сорок літ Афіни стоять попереду.
Сими словами архонт хотів загладити необачно вибовкане допіру, але його немовби штрикало попід ребра, й він урешті не втримався й сказав усе, про що думав і що вони обидва дуже добре знали:
— По тому, як союзну скарбницю було перенесено з нічийного острова Делоса в Афіни, афінні розпоряджаються нею, як хочуть. Ми стали тепер вашими підданцями.
Він чекав од афінянина вибуху, та Протаґор тихо лежав, спершись на лікоть, і дивився понад ширмою в двір. Там мовчки сновигали із світлиць у кліті й із клітей знову в світлиці молоді й старші роби в коротких небілених хітонах. Між ними вирізнявся довгий жовтий хітон із червоною мережкою подолу. То мала бути архонтова жона. Протаґор сказав:
— Я сам родом з Абдери.
— З Абдери? — господар здивувався, хоча гість казав це ще на пристані. — То ти не афінянин?
— Афінянин уже. Синодом надав мені афінське громадянство.
— Такому ще молодому? Скільки ж тобі?
— Тридесять.
Архонт повторив:
— Тридесять…
Нещодавно майнула чутка, нібито Перікл протяг через екклесію псефісму, за якою афінцем уважався лише той, хто мав і батька, й матір афінців. Але архонт не знав, що Фукідід із Періклом квапливо порозпихали по далеких колоніях своїх друзів, яким псефісма загрожувала вигнанням. Думки блукали десь далеко звідси. Його вразило те, що Протаґор, хоч і сам не афінець, але так палко переймається справами Афін. Та згодом страх знову заполонив архонта, й він уперто мовив:
— Афіни дбають лише за себе.
А Протаґор думав про інше. Коли він залишав Афіни, Фукідід наказував квапитись. Ота справа, про яку вони говорили перед від'їздом, повинна була розв’язатися вже бодай тиждень тому. Але гонець від царя аґафірсів і досі не з'являвся й ніхто не міг сказати, як усе розв'яжеться й що дасть Протаґорове сольство. Казати всього він архонтові не хотів і не мав права, та й лежати отак за ритоном вина теж не випадало…
Гонець, якого Протаґор так нетерпляче виглядав, прибув аж через декаду. Й перший, кого він здибав у вировиську великого поліса, був мандрівник і лоґоґраф Геродот, син Ліка з Галікарнаса.
Геродот був гостем іншого ольбійського сановника — архонта-басилея, який наглядав у полісі за релігійними відправами. Але ся суто мирна посада не заважала йому зажити серед співгромадян слави найвойовничішого урядовця. За обідом та вечерею він розмовляв з Геродотом про те саме, що й архонт-епонім із Протаґором, але завдання в них були цілком протилежні. Геродот гнув лінію Перікла, архонтові-басилею ж вона здавалася половинчастою й недостойною справжнього елліна. Геродот боявсь ображати привітного діда, але й погоджуватися з ним не хотів, тому раз по раз навертав розмову до своїх подорожей і до тих народів та племен, які мав можливість бачити.
— На східному березі Понта під горами Кавказькими живуть колхи, що про них сказано в наших піснях, — казав Геродот після ситного симпозію, сьорбаючи розведене вино з чорного череп'яного скіфоса.
— Я відаю про се, — відповів йому господар.
— А чи відаєш ти, що сі колхи — родичі єгиптянам?
— Єгиптянам? Не чув.
— Сі колхи теж смагляві й кучеряві.
— Того ще мало.
— Але ж вони чинять над собою обряд обрізання, як і єгиптяни.
— Хіба?
— Авжеж. І полотно так само тчуть. Обрізання ж знають лише єгиптяни й фінікійці.
— А сіріяни?
— Сіріяни теж, але віднедавна. Вони перейняли сей обряд у єгиптян. А колхи те роблять споконвіку, ще, може, від царівни Медеї та нашого Ясона, який украв у них золоте руно.
Басилей слухав неуважно, його мало обходили звичаї народів, що жили бозна-де, й він тільки перепитав:
— Од Ясона? Давно…
— Ще й мова в них однакова: що в єгиптян, що в колхів.
Архонт-басилей зробив з того свій висновок, який на перший погляд зовсім не в'язався розмови:
— Елліни повинні мати свої колонії по всім узбережжі Понту.
Геродот нерозуміюче глянув на старого, й той пояснив:
— Коли ж елліни чотири літа тому не змогли захопити Нілову дельту в єгиптян, то мусять забрати землю в їхніх, як ти кажеш, родичів-колхів. Через гори Кавказькі персам не легко буде воювати з нами.
— Ксеркс — могутній цар.
— Ти сам народивсь у Галікарнасі? — Геродот кивнув. — То ми з тобою майже земляки. Ольбіополіти перед стома літами прийшли сюди з Мілета.
— Відаю, архонте.
— Відаєш, але мілетці ніколи не були такими боягузами, як ви, каріяни.
Се вже скидалось на образу, й Геродот не знав, що йому відповісти.
— Тепер що Галікарнас, що Мілет — усі визнають зверхність перського царя Ксеркса.
Розмова зайшла в глухий кут і вони, вже добре підпивши, не тямили, як з нього вибратися, щоб не порушити й законів гостинності, але й не поступитися власними поглядами. Геродот вирішив розповісти архонтові про те, що він бачив у найбільшому місті світу — Вавілоні, та в сю мить увійшов роб-воротар і звернувся до Геродота:
— Кіріє, тебе питає якийсь варвар…
— Мене?
— Тебе, кіріє. Він назвався Спарадоком, фракійським воїном.
Геродот блимнув на господаря, але той теж нічого не міг пояснити. Роб вів далі:
— Він каже, ніби приніс дуже важливу новину й хоче бачити тебе… Будь-кого з Афін, — уточнив роб.
Геродотові раптом стало задушно. Схопившись із ложа, він одтрутив роба й швидким кроком подався вздовж галереї до сходин.
