Та зрештою, коли б і Валдислав із Соболем подарували йому, то лишався ще Любиця, тож Сур, не вагаючись, повелів готувати полк до бою. В нього ще лишалося три тьми вірних ратників, які не полишили свого воєводу в скрутний час і з двома тьмами ускоків завжди впораються.
Виступили негайно, й Сур наказав поволі оточувати стан Любиці лівим і правим крилом, де темними воєводами були Марко та полянський князь Радун Струнич. Табір свого супротивника Сур побачив з першого ж паґорка над Білим озером. Стан був досить дивний і незвичний і Сур здогадався, чому возів у Любиці майже не було видно, та ввесь стан ніби ховався за стіною. Рудовусий северин обрав собі вигідне місце на звишші й, певно, обкопав його ровом.
Сурові знову зробилося дрижко. Коли Любиця так старанно зготувавсь до раті, годі й думати про якийсь негайний приступ. Тьма Радуна Струнича й тьма Малка все далі й далі обходила стан, а Сур притримував середину. Вже було добре видно й рів, і жовтий високий вал за ровом, і густі лави пішаків, що топталися на валу, й звідти, з-поза насипу, тягло пахучим вербовим димом сотень вогнищ. Головний воєвода наказав підступити ближче, й коли всі три тьми замкнули любичан щільним кільцем, дав нову повелю: відступити трохи назад, на два перестріли від стану супротистата, й копати свій рів навколо нього.
Ратники неохоче длубалися лопатками, й на той рів спливло більш як півдня. Тоді Сур обперезав рів і насип ще й суцільною низкою возів, лишивши три широкі вилази, повиводив по дві третини з кожної тьми наперед, лишивши решту в обозі — для підмоги. Двадцять тисяч комонців, піших стрільців та порощників між кіньми настовбурчилися списами супротиву таборові любичан, і Сур нарешті втер піт із виду. Лишалось тільки обійти лаштунки й сказати їм запальне напутнє слово, та головний воєвода раптом одчув у грудях порожнечу. Він не відав, що скаже зараз воям, а сказати мусив, бо сонце хилилося вже до заходу й день тікав. Сур зострожив коня й погнав у той бік, де мав бути колишній горинський пан Малко.
Він вирішив почати з його крила, та коли розтулив рота, в горлі пересохло, й косаки почули:
— Любиця неправедно клявся теплим духом великокняжого вогнища, й тепер Великого князя пойняли біси! Хто перший упіймає Любицю, мати-йме ласку самого Великого князя й мою! Чулисте?
Йому ніхто не відповідав, бо Сур звертався не до когось, а до всіх, і всі похмуро дивилися на головного воєводу. А він гарцював і гарцював далі, дійшов до середньої тьми, тоді проминув її, й з вуст йому вихоплювалися ті самі слова:
— Хто перший упіймає клятволома, тому великокняжа ласка й моя!
Й коли нарешті обійшов укріплений стан з усіх боків і перед кожною тисячею ратників переказав не те, що мав сказати, а те, що зривалось із вуст, він повелів грати до бою. Жодна з передніх сотень не рушила на приступ, і Сур заходився в нестямі шмагати найближчих комонців бичем. Дивлячись на вождя, дехто з боляр та воєвод узялись і собі до бичів. Нарешті комонники поволі пішли вгору до Любичиних валів. Але щойно наблизилися на поприще, з валу сипнуло градом каміння й стріл, і верхівці не втримували своїх наляканих коней.
Поки що ніхто не зазнав рани, й Сур по часі наказав удруге йти в приступ, але й сей приніс йому стільки ж успіху. Любичани з валу щось вигукували, чого не можна було розібрати, зате всі добре розуміли їхні рухи. Воїв Сура заохочували перебігати на той бік, і Сур не був певен, чи довго ще ратники лишатимуться вірні й йому, й Великому князеві.
П'ять приступів нічогісінько не дали, не було навіть жодного пораненого, певно любичани й стріляли, й кидали каміння порощами зумисне так, щоб нікого не вразити, й Сурові стало вже млосно. Якщо його косаки зрозуміють се, то може статися найгірше.
Перед заходом сонця він одвів ратників на сей бік обвозу й повелів темникам виставити на валу та возах найвідданіших можів, десятників і соцьких, які пильно б стежили й за супротистатом, і за своїми. Тоді йому явилась рятівна думка, й він, узявши по собі кількох боляр із почтом, заходивсь обходити гору попід валами Любиці. Й коли дійшов до краю Малкового котла, став і знесилено пустив повіддя. Далі починався яр, а на дні яру в призахідних променях сонця рожевіла річечка, власне, струмок, але того струмка було досить, аби вкрай зіпсувати Сурові настрій. Він сподівався поморити Любицю спрагою, та з того нічого путнього не вийшло. Тим струмком, певно, можна було напоїти не дві, а цілих п'ять тем, і Сур перейнявся заздрістю до рудовусого, сіверського князя.
Про молодшого Велеславового сина Осмогруда Сур досі намагавсь не думати. Його й тепер морозило від однієї згадки, як він колись, піддавшись спокусі, кричав славу не Осмогрудові, за яким ішли всі, а Соболеві. Й тут біляве обличчя молодшого княжича мовби вималювалося на темному тлі яру, й головний воєвода квапливо повернув коня назад. І як я не помітив сього струмка ще зранку, покартав він сам себе.
Цілу ніч у ворожому стані горіли вогні, безліч вогнів, осяваючи знижені хмари мідним відлиском, а за Суровим обвозом лише де-не-де блимали бліді багаттячка, та й то побіля болярських і воєводських полоток. Любиця міг собі дозволити сі розкоші, бо мав лісу цілий яр, та й на горі виднів чималий перелісок, а тут, у підніжжі, сухому й голому, навіть у нижньому березі яру росли самі кущики, які вої давно вже позрубували мечами й попалили.
Тим більшу сторожу звелів поставити Сур, а за ровом ходили сотні комонних можів, підсилюючи варту на валу та возах і стережучи ускоків. Головний воєвода й сам не спав усю ніч і їздив на чорному жеребці то до валів, то через обвози. Та коли настав кволий холодний ранок, він побачив, що марні були всі його старання. За величезним кільцем облоги тільки де-не-де тинялись поодинокі вої та кілька боляр із воєводами збилися перед Малковою полоткою.
Сур зострожив голодного втомленого жеребця й поскакав туди.
— Втікаймо, — сказав Малко, — доки не є пізно!
Їхні коні теж були тут — коней тримали болярські роби.
— А куди втікати? — замість Сура, поспитав темний воєвода Радун Струнич, руський князь.
Утікати й справді було нікуди, бо вони опинилися мовби між двох мечів, і ніхто не міг із певністю сказати, де пантрує на них менша небезпека: за валами Любиці чи в Стані Великого князя.
— Хіба за ласку його?
Се мовив той таки Радун Струнич, і всі здивовано перезирнулися. Досі вони старанно уникали й згадувати ймення Осмогруда, й тепер слова руського князя ніби розв'язали їм язики, бо Радун Струнич мав на оці саме молодшого сина Велеславового.
Військові чільники ніби за наказом обернулися туди, де на високому валу, що оперізував гору з Любичиним станом, їжачилися тисячі списів.
— Хіба й справді… — підтримав Радуна Струнича Малко.
Й тут Сура мов сказило. Він вихопив меч і замахнувся на нього, й коли б Малко вчасно не пірнув у полотку, хтозна чим би кінчився для нього сей ранок. Сурів меч ковзнув по м'якій повсті намету й схибив убік.
— Се речеш ти, жупанчику?! — в нестямі заґорлав Сур. — А забув єси, як кричав-с отоді славу Соболеві? Біжи! Біжи!..
Він сховав меч у піхва, здибав свого жеребця, повернув до полотки задом і щодуху погнав через майже порожній стан у бік Данапра, й гнав доти, поки втомлений за ніч кінь почав спотикатися на рівному. Шия та боки тварини взялися милом, а з ніздрів крапала руда піна з кров'ю.
Й тут його наздогнав Малко. За конем жупана древлянського, припнута поводом до сідла, скакала молода свіжа кобилка. Сур приготувався до захисту, але в Малкових очах було стільки суму й розгуби, що головний воєвода лише спитав:
— І ти?..
Й у душі подякував кумирам, що в таку лиху годину бодай не позбавили його товариша. Малко мовчки відв'язав повід кобилки й простяг Сурові. За ним ніхто не гнався, Сур пересів із сідла в сідло, й вони почали неквапом сходити вниз, де зеленіли Данапрові луки.
А в сей час у таборі Любиці коїлося незрозуміле. Рудовусий сіверський князь ходив поміж воями збуджений і врочистий. Перекинчики гуртувалися в звичні десятки й сотні, тисячники на конях широко розмахували болярськими бунчуками, подаючи знаки своїм. Витяга закінчилася так несподівано, як і почалась, і тепер усе мало набути буденного ладу й строю. Чого сподіватися взавтра — про те ніхто не думав, але сьогодні Мати-Земля не була зганьблена й опечалена жодною краплиною рідної крови, брат на брата руки не здійняв, і се додавало настрою.
