– Ні, потерпи.

Авжеж, він ще накидає на себе єпитрахиль – широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, – без єпитрахилі священик не береться до жодного дійства.

Потім він підходить до різьбленого столика-тумби, що, власне, і є жертовником, – на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка-дискос і гарнюня фігурна лжеця – ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик. Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.

– Відкрий ротик.

– А очі? – питаю я.

– Вони в тебе й не закривалися, – каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.

Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:

– Що це?

– Кров кажана, – каже він.

Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.

– Ще…

– Подобається? – він вкладає в мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.

– Чому кажана? – питаю.

– Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.

Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч від мене в мороці ризниці спалахують два гострі вогники. Очі… щура? Нічого так не боюся, як цієї пацючні та її бридкого писку. Видно, звикло жирувати в коморі – тепер скаженіє у церкві від голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.

– Не бійся, там умонтовано холодильник, – сказав він. – А ти що подумала?

Вогники тим часом погасли.

– Тут водяться щури?

– Ні, звідки ти взяла?

– Мабуть, мені привиділось.

– Можливо. Але зі мною ти не повинна нічого боятися.

Він підходить до мене, схиляється, знов цілує короткими дотиками, але широко й спрагло, наче ловить губами дощові краплі, відтак кінчиком язика шукає вологу в моєму роті. Йому бракує того липкого нектару, що ще дужче роз’ятрює ненасить, він знімає з мене зміїний пасок, накладає руки на мої стегна, і вони, його руки, налиті магнетичним теплом, підіймаються вгору разом із чорним шовком, разом із моїм ліфом, і, зрозумівши його, я нахиляюся так, що одна моя грудь верхівкою опускається в чашу, а друга у ківшик, і потім він припадає до моїх сосків, спиваючи з них присолений мед, що пахне спер… спершу грибами, тоді моїм тілом і молоком, якого ніколи не носила в собі, та ось воно струменіє в нього, бо чого ж так болісно набубнявіли мої майже дівочі дієчки, а на коричневих кружалах напнулися жили.

Однак йому мало й мало, він накладає руки на мій стан, вони поволі опускаються вниз, і трусики під його тремтливими долонями, скручуючись у змійку, лоскітно повзуть стегнами до колін, потім нижче й нижче; він бере ківшик і проливає тоненьку цівку в рівчачок між моїми грудьми – таку холодну, що, поки вона стікає животом у моє пониззя, я здригаюсь, тамуючи зойки, та він уже спиває, спиває ту цівку, ловить її губами від початку до краю, переймає язиком уже там, у моєму осерді, на вістрі мого блаженства… і тоді настає та ніч, у якій я більше нічого не бачу, тільки чую шелест невидимих крил – не кажана й не ангела, то мої власні крила несуть мене крізь безмежну ніч відстані й часу до початку світу, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськім саду, та я ще не є собою, я тільки часточка чоловіка, його ребро, яке ХТОСЬ виймає з тіла й робить із нього мене, щоб потім я, чоловічиця, повсякчас прагла злиття з отим тілом, тож не моя вина в тім нестримнім бажанні, гріх оселено в мені від самого початку, і ось я, гола-голісінька, походжаю в райськім саду з чоловіком, не бачачи його наготи, аж поки на підмогу мені не приходить змій-анциболот.

То не яблуня була, то було фіґове дерево, смоківниця, з якої я скуштувала плоду і дала йому, чоловікові, а коли ми прозріли, то побачили свою наготу і схвилювалися дуже, та ще більшим було хвилювання, коли ми робили собі опояски з лапатого смоківного листя й чіпляли їх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздріли, – ставали по черзі на коліна, дивуючись, чому ми такі різні, і там-таки, під тим деревом посеред саду, під смоківницею, зляглися в єдине тіло, я, чоловічиця, стала плоттю від плоті чоловіка, як і замислено було НИМ від самого початку.

І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі розсіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, якому я ладнала смоківний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоківниці.

– Що ти зробив зі мною? – спитала я знесиленим голосом.

– А що? – химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.

– Я побувала в раю.

– Хіба це погано, мій ангеле?

– Ти дав мені наркотик?

– Ні, щось краще. Фільтр.

– Що це?

– Отрута, – він глухо засміявся.

– Ти чаклун?

– Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чаклуни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?

– Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.

– Не бійся, я берегтиму тебе, – він дістав десь із-під фелона сигарету і припалив од свічки.

Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.

– А ти священик-самоправець, – сказала я.

– Хай буде так, – погодився він. – А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.

Він опустився долі мене, і я затяглася його сигаретою. З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмаркатих людинят, які брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б. Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.

– Отче, а сповідь? – спохопилася я.

– Ти пречиста, – сказав він. – За тебе я б запродав свою душу самому…

Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.

– Не треба.

– Дай… – він кинув недопалок у срібний ківшик. – Дай я оближу твого «носика».

…Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.

–Його не знайшли, – Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. – Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку-сороківку. Цей… Іванько, здається? – каже, що ваша. І більше жодного сліду.

– Їм тільки раків збирати, – злостиво сказала я.

– Яких раків?

– Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж. Колись і біля нас один такий виринув у водолазному костюмі. Я спершу перелякалася, думала – крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.

– Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Завтра підсилимо команду, і якщо… – він зам’явся.

– Що? – спитала я.

– Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знайдуть, а якщо… – він знов затнувся, втупився своїми сонними очицями в камін, наче хотів щось винишпорити в давно пригаслому попелі, і я чомусь подумала, що цей повільнюх страждає запорами. – А якщо не знайдуть, доведеться розробляти інші версії.

– Наприклад?

– Наприклад, самогубство. В такому разі ваш чоловік міг вийти з човна і зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варіанти, про які говорити рано. Почекаємо результатів завтрашніх пошуків. А тим часом подумайте… Може, щось пригадаєте, може, щось помітили за ним… незвичне.