– Ні, – сказала я.

– Не сприйми це за нав’язливість, але я хочу, щоб ти знала… Якщо тебе хтось образить чи тобі потрібна буде моя допомога, то я завжди до твоїх послуг.

– Дякую.

Він дістав зі спідньої кишені сірого піджака портмоне, видобув з нього візитну картку і від руки дописав на ній номер мобільного телефону.

– Ти все зрозуміла?

– Так, дякую.

– Ти зобов’язана бути щасливою, – сказав він і поволі пішов до машини.

До нотаріальної контори не завернув. Напевно, він туди й не збирався заходити, а зупинив авто, помітивши мене з вікна.

Що мені подобалося в цьому чоловікові, то це те, що він ніколи нікуди не поспішав. Можливо, знав, що його ніхто ніде не жде, що без кожного з нас, як без того Гриця, вода освятиться.

Я поглянула на його візитівку й аж рота роззявила.

Григорій Семенович Сіренко. Народний депутат України, президент благодійного фонду «Дитяче серце».

Ну, звичайно, такі люди не їздять по нотаріальних конторах. До таких людей нотаріус приїжджає сам.

Шкода, подумала я, що доведеться викинути таку класну візитну картку. Однак номер, виведений від руки, я занотувала у свій записник і, як виявилося, недаремно.

На першій же автозаправці праворуч по трасі я залила повен бак бензину, і мій «фордик» аж пожвавішав, – встроми йому ще мітлу в глушник, то здійметься й полетить. Я щедро додала газу.

Вересень цього року видався напрочуд теплим, і хоча на осичках обабіч дороги подекуди вже червоніло листя, а в лісі достигли лісові горішки, – довкола ще стояло, вважай, перезріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей вересень вдерлася на короткий час сльотава вітряна осінь, щоб остаточно перекинути догори дном нашого з Нестором човника, який і без того тримався на плаву вже з останніх сил.

Відтоді та ніч для мене не кінчалася, спершу ніч жаху, а потім ніч дикої невідомості, моторошного невідання-незнаття, яке також переросло в страх, хай інакший, ліплений з іншого тіста, але, можливо, ще більший за перший.

Що з Нестором? Його немає, і він є. Навіть на кермі цього автомобіля я ще відчуваю доторки його жорстких, мов камінь, рук, що ствердли від того ж каменю, з яким він мав справу до скону (до скону?..), ось у міні-багажничку лежить його полегшене «Марльборо» (сидів уже на мілині, а марку тримав до кінця… до кінця?), і я, хоч давно намагаюсь утримуватися від шкідливих звичок, дістаю сигарету, припалюю від автоприкурювача і, як то завжди буває після тривалої перерви, відразу відчуваю легке запаморочення.

Якщо він пішов від мене отак, то… з Богом, але як мені далі бути в цьому незнатті-невіданні? Наче підвісили тебе до сухої гілляки, а зашморг ніяк не затягнеться. Ще добре, що мала обачність, дещо припасла, заощадила в ті часи, коли Нестор не рахував грошей, смітив ними на всі боки, не думаючи про чорний день. Але ж він не здогадувався про мою заощадливість, то як же міг покинути мене напризволяще без роботи й грошей? Ага, того вечора він ще казав щось про страховку, тільки хто ж тобі її виплатить, якщо смерті немає… Вона є, і її немає. Сказитися можна.

Я дужче притисла акселератор, аж запищало щось у двигуні, і мені знадобилася майже хвилина, щоб зрозуміти: з машиною все гаразд – то в тому ж міні-багажничку, захаращеному аудіокасетами та всякою всячиною, подавав сигнали Несторів «стільник». Я в’їхала в зону мобільного покриття. Комусь дуже потрібний був мій чоловік, бо мобільник не вгавав, я взяла його і, ввімкнувши зв’язок, піднесла до вуха.

– Де ти пропав?! – не дочекавшись відгуку, спитав жіночий голос не так стривожено, як нахабно. – Я вже не знаю, що й думати.

Мені видався знайомим цей голос, і дуже-дуже захотілося послати її туди, куди такі цяці ходять постійно і залюбки, хоч ображаються, коли їх туди посилають. Утім, починати з цього в моєму становищі було б легковажно, і я сказала колишній своїй партнерці:

– Аніто, це Настя.

Їй надовго заціпило. Трохи повагавшись, я все-таки вирішила її приголомшити.

– Нестора більше нема.

– Як… нема?

– Отак. Він загинув, – сказала я і відімкнула зв’язок.

Тепер і ти помучся, лярво.

А ось тобі й стольний град. Якщо не потраплю в затор, то ще встигну зазирнути до «Плутона»… чи, певніше сказати, вже просто до майстерні. А раптом…

Я відносно швидко доїхала до Солом’янки, завернула на Батиєву гору і невдовзі припаркувалася на подвір’ї старої порохнявої споруди. Якщо в ній і було щось добротне, то хіба що просторе напівпідвальне приміщення, давно приватизоване Нестором під скульпторську робітню.

Ключі від важких металевих дверей лежали в тому ж міні-багажничку, обидва замки піддалися мені на диво легко, і я переступила поріг майстерні, до якої колись уперше зайшла також немов до храму, під німими поглядами багатьох-багатьох облич – бронзових, кам’яних, глиняних, мармурових, мідно-зелених… та згодом тут з’явилося найбільше голівок моїх – голівок, торсів, грудей, сідниць, стегон… Він, якби міг, то й живу мене поставив би отут поруч з холодними подобами, в оцьому мертвому царстві Плутона, і замикав би сімома замками, ще й написав би на панцерних дверях… як там казав Притула чи Данте: облиште всяку надію ті, хто входить сюди.

Тепер тут було зовсім інакше. Попід стінами й на полицях ще сиротливо тулилися окремі скульптурні роботи, але чолову площу займали громіздкі каменорізні і шліфувальні верстати, похмурі брили чорного габро, які, здавалося, лежать уже на могилах, зосталося тільки вирізьбити епітафії, хоча б оту фразу Притули і Данте – епітафію самому Аїду-Плутону. Облиште всяку надію!..

Далі, за робітнею, була ще одна затишна кімнатка для відпочинку, я її теж обдивилася, проте нічого підозрілого не помітила, нічого такого, що могло бодай натякнути на те, що сталося. Так, на столику біля дивана стояла порожня пляшка з-під коньяку (погана звичка залишати порожній посуд на столі), так, попільничка, переповнена недопалками, але на жодному з них не видно слідів губної помади. То тільки в кінах, сказав би Притула, на місці злочину валяються недопалки в губній помаді, а поруч, відповідно, ґудзики від ширіньки, а в житті – ні, в житті хоч-не-хоч мусиш бабратися в лайні, однак я пташка трошки іншого польоту, тож вирішила не ритися навіть у шафі з ганчір’ям, тільки ще раз усе окинула оком і, навіть трохи розчарована тим, що не знайшла жіночого сліду, подалася до виходу, але в останній момент, уже за порогом, мій погляд спіткнувся об те, за що мусив би зачепитись на самому початку…

Це був дрібний аркушик паперу, складений учетверо, завбільшки з сірникову коробку, який лежав біля входу в майстерню, – очевидно, його встромили у двері, і, відмикаючи їх, я не помітила, як він випав. Тепер же не те що впав у око – він просто примагнітив мене лихим віщуванням.

Я підняла його, розгорнула й довго вчитувалася в єдиний рядок комп’ютерного тексту.

«Від нас не сховаєшся. Останній строк – 18 вересня».

Та ніч була з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте… Якась чортівня. Все було б абсолютно логічно, якби сталося не на моїх очах. Тоді б ця записка багато чого пояснювала. Чи, може, навіть усе. А так… чортівня, чортівня, чортівня!..

Я сіла в машину і через п’ятнадцять хвилин була вже біля оперного театру, де на верхівці фасаду транспарантна афіша сповіщала про бенефіс Марії Стеф’юк (Господи, люди ще ходять до театру, на концерти, а тут…), потім повернула на Володимирську, внутрішні двори якої кишать усілякими фірмами, конторами, офісами, притонами, власне, як і все осердя стольного граду, окуповане переважно покидьками, і ось в одному такому дворику притулився фонд «Дитяче серце», але не шукайте такої вивіски, зверху її немає, ви просто натискаєте кнопочку біля дверей, які автоматично відчиняться, якщо вас тут, звичайно, чекають, а потім вас зустріне… ні, не безшия горила, вас зустріне чемно усміхнена, як казав один мій «випадковий» журналіст, племінниця Смоктуновського, чи родичка Сосюри, чи праправнучка Давида Сасунського (тепер, щоб знайти гарну роботу, бажані добрі родинно-кланові зв’язки), і вона, ця симпатична кавоварка із сором’язливими губами, проведе вас до інших дверей, де огинаються ті, що ви спершу подумали, потім на дверях до наступного коридору ви не без захоплення все-таки завважите табличку – Благодійний