Соромно зізнатись, але того майстра, того непоказного чоловічка, що зробив мені шість фотографій «три на чотири», я майже не обдурила – тоді я справді вперше відчула себе жінкою і навіть через роки, коли розгортала свій паспорт, із маленького фото загадково дивилася та «солодка дівчинка» і, здавалось, ось-ось мені підморгне.

Надвечір зіпсувалася погода: подув холодний північний вітер, потім припустив дрібний, уже осінній дощ.

Нестор приїхав пізно; як завжди, не в гуморі, і від того, що намагався це приховати, мав іще жалюгідніший вигляд. Я навіть не хотіла йому казати про візит голомозих, та зрештою вирішила, що так буде краще.

– Я знаю, – сказав він. – Вони знайшли мене й там… Але то все пусте. Сьогодні я хочу з тобою посидіти. Ти заслужила, правда ж? – Обличчя в нього було худе, й усмішка теж видавалася худою.

– Ти про що?

– Він розповів, як ти його відшила. А тут якраз пішов дощ. Уявляєш, як бідолаха перелякався? Я ж був без парасолі й міг прихопити нежить, – Нестор вимушено засміявся.

Потім виклав з пакета літрову пляшку мартіні, пляшку віскі і стільки наїдків, що я була певна: знов перехопив у когось сотню баксів.

– Сьогодні гуляємо, – сказав він. – Я розтоплю камін.

– А що, є причина?

– І не одна. По-перше, я застрахував своє життя на таку круглу суму, що сам здивувався, як багато коштую.

– Ти здурів, – сказала я. – Чи ти… чи ти справді думаєш, що все так серйозно?

– Ні, я думаю про тебе. І хочу випити з тобою без будь-якої причини. Хоча, крім того, що я вже сказав, є ще одна нагода. Сьогодні я отримав дуже солідне замовлення. Лишилося дістати матеріал.

Ну от, знову борги, подумала я.

Він перевдягнувся, заніс дров і розпалив у холі камін. Зробив мені коктейль, а собі націдив склянку віскі без льоду й потяг його майже до дна. Утім, випити Нестор умів.

– Іванько вечеряв? – спитав він.

– Так, і Трезор теж.

Колись Нестор привіз їх додому обох разом. Ще як тільки ми переїхали в цей будинок, він вирішив одразу завести собаку й побачив у райцентрі на автостанції карлика, який продавав цуценя – покруч вівчарки з якимось шолудивим Рябком. Коли вже сторгувалися, карлик зненацька сказав: «А Іванька візьміть безплатно. Кращого сторожа вам не знайти!» – «Якого Іванька?» – не зрозумів Нестор. «Оцього, – карлик тицьнув себе пальцем у груди. – Іванькові не треба платити, Іванько, як і пес, служитиме вам тільки за харчі».

Напевне, через оту чудну умову Нестор ніколи не забував запитати, чи вечеряв Іванько, чи не голодний Трезор.

Ми сиділи біля вогню, мене оповивав легенький хміль, огортало тепло, що сходило від каміна, а в роті перекочувалася маслинова кісточка, мов лісовий горішок, і я згадувала, як тоді, уперше, до нас завітав отець Серафим – не висвячувати оселю, а «на риболовлю», – як ми втрьох сиділи біля багаття, щоправда, не тут, а над річкою, і отець Серафим, випивши чарку й запаливши «Кемел», сказав, що немає людей без гріха, але для того й існує таїна покаяння, щоб кожен міг висповідатися, тобто розповісти перед священиком Богові про свої недобрі вчинки, бо тільки так можна сподіватися на їх відпущення. І тоді я запитала в нього, авжеж, запитала саме тоді, коли Нестор десь відійшов на хвилину, – а перед ким ви сповідаєтесь, отче? – І він відповів: хотів би перед тобою, мій ангеле, – і я відчула таке збудження, що запаморочилося в голові, а коли він сказав, що проведе мене в царські ворота, куди іншим заходити зась, ледве стримала стогін, бо царські ворота мені ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таїна… таїна сповіді… я вже чула про це від одного чоловіка, чиє лице давно стерлося з пам’яті, а чорна ширма лишилася. І таїна… й ангел… І те, що нас ніхто й ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.

Коли в пляшці зосталося майже на дні, Нестор подивився на мене «чоловічим» поглядом, спитав ненав’язливо:

– Ти сьогодні… як?

– Кепсько, – сказала я. – Голова поболює. Ці візити… Чи це від випитого, чи на зміну погоди.

Якби я знала, що станеться потім, я б йому не відмовила, а так він одразу змінився з лиця й ні сіло ні впало сказав:

– Мабуть, піду кину сіті.

– Знайшов час! – я ледве не похлинулася маслиновою кісточкою. – Уже за північ. Та й поглянь, що надворі робиться.

– У тому-то й річ, – сказав він. – Саме за такої негоди гуляє хижак. – І швидко почав збиратися.

– Ти п’яний, – намагалася його напоумити.

– Зате не причепиться нежить.

– Човен протікає.

– Є гумові чоботи.

Невдовзі він уже був у повному рибальському екіпіруванні – гумові ботфорти, брезентові штани, зелена плямиста ватянка з каптуром.

– Тоді і я з тобою.

– Не треба, – сказав він. – Лягай відпочивати. Я швидко.

– Ні, я сяду на весла. Хіба мені вперше?

Я справді не раз допомагала йому закидати сіті, бо самому це робити дуже незручно, тим більше вночі й на вітрі. Однак раніше я розважалася тим удень чи при місяці тихої ночі, а тут було не до забавки. Нестор опинався, не хотів, щоб я з ним ішла, – він таки розізлився на мене за «головний біль», та поки шукав ліхтарика, те, се, я вже також була в коротеньких гумовичках-калюжниках, вовняних колготах, теплому светрі, а поверх усього накинула червоного дощовика з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Дрібна мжичка затарабанила об той каптур, мов об дашок, проте вітер жбурнув і в лице холодною мрякою; нічка була така, що навіть Трезора не добудишся, і даремно Нестор так нищечком заходив до флігеля, де лежали сіті й де ночував наш сторож Іванько, – карлик завжди спав на дощ як убитий.

Нестор виніс із флігеля дві слюдяні торби з сітками, і ми рушили до річки, до свого причалу, який, вважай, був частиною нашого обійстя – тут, біля води, стояла під розлогими вербами альтанка, тут був наш невеличкий пляж, і мангал, де ми полюбляли смажити шашлики, і легкий дерев’яний човен – його ми припинали до старої верби, намотуючи ланцюг на стовбур, ніколи не брали на замок і навіть весла завжди залишали в кочетах. Там, де закінчувалося подвір’я, відразу ж за парканом, починався обрив, тому до річки вели вимощені цеглою сходи, а далі був рівненький берег, наш майже приватний бережок, куди ніхто чужий не потикав носа.

Тепер тут стояла така темрява, що кишеньковий ліхтарик пробивав її на крок-другий (либонь, через дощ), його світло в’язло в пітьмі широкою жовтою плямою, проте не це мене тоді непокоїло – на своєму березі ми могли походжати із зав’язаними очима; непокоїв вітрюган, що хижо завивав у верховітті дерев і зривав ще й не пожовкле вербове листя (кілька листочків прилипло до мого червоного плаща), гнав таку шумовиту хвилю, що край води утворилася смуга збитої піни. Та хвиля виштовхала човен на мокрий пісок, разом із дощем залила його до половини водою, і я ще раз спробувала вмовити Нестора облишити цю дурну забаганку, але він затявся: дві поразки поспіль для нього було забагато. Дістав з-під корми коряк і, поки не вичерпав воду до дна, не розігнувся. Потім кинув у човен торби із сітками, зіштовхнув його з мілини, передав мені ліхтарика.

Він сам сів за весла. Та я навряд чи й змогла б попливти проти такої хвилі, це вже там, пізніше, ми поміняємося місцями, коли достатньо буде тримати човен за вітром, лише пригальмовуючи.

Важко сказати, скільки ми відпливли від берега, нічна річка скрадає відстані (а тут ще ця сльотава пітьма), однак я попросила:

– Годі, отут і кидай!

– Ні, – сказав він, – до русла ще далеко.

– Ти бачиш, де те русло?

– Вимкни ліхтарика, ти засліплюєш мені очі.

Я вимкнула ліхтарик, стало справді трохи видніше, розсунулася та чорна непроглядна завіса, яка при скупому світлі обступає тебе вночі, проте бачила тільки смоляні хвилі при самому човні та ще темне погруддя Нестора, що за кожним помахом весел то віддалявся від мене, то наближався, мов тінь.

– Ми скоро будемо на тому березі, – сказала я, хоча знала, що до того берега ще ген як далеко (річка тут завширшки з півкілометра), то лиш супроти хвилі виникала омана, що ми швидко пливемо.