Шкляр Василь

Васи́ль Микола́йович Шкляр (нар. 10 червня 1951, с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області) — український письменник, політично-громадський діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. Деякі літературні оглядачі називають його «містиком», «літературним велетнем» та «батьком українського бестселера». Роботи Шкляра перекладено англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами тощо.

Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Шкляр був визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року, але письменник відмовився її отримати у знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

Життєпис



Ранні роки та освіта


Василь Шкляр на акції «Рукописи горять», лютий 2004

Василь Шкляр народився в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. На другому році навчання, Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі, він бавився бомбою, але йому вдалося уникнути відрахування шляхом тимчасового переїзду у Вірменію, куди він поїхав, аби навчатися за студентським обміном в Єреванському університеті. Згодом Шкляр згадає цей випадок зі свого життя у своїй ранній повісті «Стороною дощик іде». У Єреванському університеті Шкляр студіював вірменську мову й літературу аж до 1972 року і, за власним зізнанням, зміг добре вивчити вірменську мову вже за 2 місяці. Згодом Шкляр тепло згадуватиме свій вірменський період, називаючи його «яскравою сторінкою в [його] житті.» Після повернення в Україну Шкляр у 1973-му році закінчив навчання у Київському університеті.

Журналістська та літературна кар'єра

Після закінчення університету, Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно з журналістською роботою пише свої перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його перші дорослі збірки повістей та оповідань: «Перший сніг» (1977), «Де твій Остап, Соломіє?» (1979) та «Живиця» (1982). У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра, зокрема, дитячі збірки «Шовкова нитка» (1976), «Черешня в житі» (1983) та «Шовковий дощик» (1984). Перші романи письменника, що з'явилися у 1986 році («Праліс: Тінь сови») та 1989 році («Ностальгія»), не здобули хоч якогось розголосу та були практично не помічені літературними критиками та звичайними читачами. Так, академічна «Історія української літератури ХХ століття» (1998) не називає жодного твору Шкляра, а його самого дуже побіжно згадує як літератора-початківця зі схожою на Григора Тютюнника стилістикою та як представника «хвилі [літературних] новобранців 70-х — початку 80-х»; альтернативна «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998) не згадує Шкляра взагалі.

У період з 1988 по 1998 роки Шкляр займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід, зокрема, подробиці операції з врятування дружини Алли та родини генерала Дудаєва після його загибелі, Шкляр згодом відтворив у романі «Елементал» (2001).

Популярність як письменника прийшла лише у 1999 році з виходом роману «Ключ», який зібрав низку нагород та був неодноразово перевиданий у різноманітних українських видавництвах. Це був перший твір автора після тривалої паузи — з початку 1990 років. Сам Шкляр пояснив таку тривалу паузу «зміною епох». Шкляр розпочав написання роману ще 1998 року, перебуваючи у лікарні, куди він потрапив зі смертельним діагнозом на лептоспіроз.

У 1999 році Шкляр став членом новоствореної Асоціації українських письменників. У 2000–2004 роках Шкляр працює головним редактором видавництва «Дніпро», куди він пішов задля покращення стану видавництва. У 2009 році виходить найвідоміший роман письменника «Залишенець. Чорний ворон» одночасно у двох видавництвах — київському, «Ярославів вал», та харківському, «Клуб сімейного дозвілля». За цей роман у 2011 році Комітет з Національної премії України ім. Т. Шевченка визнав Шкляра лауреатом премії, але письменник відмовився її отримати на знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

У 2011 році Шкляр увійшов до складу журі літературного конкурсу «Юне слово». Наприкінці 2011 року Шкляр також створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра „Холодноярська Республіка“», основною метою якого було отримати фінансування на виробництво повнометражної екранізації роману «Залишенець. Чорний Ворон».

Політична кар'єра

У 1991 Шкляр став членом Проводу та прессекретарем Української республіканської партії (УРП) і пробув у лавах цієї партії до 1998 року. У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

У вересні 2015 року Шкляр знову спробував себе в українській політиці, увійшовши до проводу новоствореної партії УКРОП і пробув у лавах цієї партії аж до її закриття 2020 року.

_______________________________________________________________________________________________

Василий Шкляр (1951) — один из самых известных, читаемых и «мистических» современных писателей, «отец украинского бестселлера».
Закончил филологические факультеты Киевского и Ереванского университетов. С 1988 по 1998 г. занимался политической журналистикой, бывал в «горячих точках». Этот опыт (в частности, подробности спасения семьи генерала Дудаева после его гибели) затем был отражен им в романе «Элементал».

Вследствие несчастного случая на рыбалке попал в реанимацию, а после «возвращения с того света» за месяц написал свой самый известный роман «Ключ». За него Василий Шкляр получил несколько литературных премий (Гран-при конкурса остросюжетного романа «Золотой бабай», премии столичных журналов «Современность» и «Олигарх», премию международного конвента фантастов «Спираль столетий» и др.). Из них его самая любимая — «автор, чьих книг больше всего украли в магазинах». Кстати, он разделил е с Любко Дерешем.

Возглавил издательство «Днепр», в рамках которого осуществляет издание своих переводов-адаптаций зарубежной и отечественной классики («Декамерон» Бокаччо, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Повія» П. Мирного) — в сокращенном виде и современным языком, без архаизмов, диалектизмов и пр. Женат вторым браком, жена Валентина — журналист.

Его дочь от первого брака долгое время жила в Соединенных Штатах, а сейчас переехала на родину. Как Василий Шкляр признавался в одном из интервью, он держит ее тут обеими руками. «Она хочет вернуться за океан, а я ее постоянно убеждаю, что тут жить лучше».