Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети і передвісники.

Не знаю, чи то була отруйна змія, чи вуж, адже водяні вужі не мають жовтих «вушок», але досі тіло береться сиротами, коли згадаю, як, повернувшись додому, ще в холі розстебнула на сумці блискавку і вгледіла скручену там гадюку. Ні, спершу я навіть подумала, що то пасочок від моєї вечірньої сукні – він також із темної шкіри, округлий, завтовшки з великий чоловічий палець, – та поки міркувала, як він міг там опинитися серед моєї спідньої білизни, «пасочок» підвів плескату бридку голівку і бризнув на мене двома крапельками отруйних очиць.

Я навіть не здужала заверещати, тільки відсахнулася аж до стіни, прилипла до неї й заціпеніла. Але погляд мій так і прикипів до гада, який вигрів собі кубельце… на моєму ліфчику й трусиках.

Невже йому подобається цей запах? Невже він вдихає його так само, як це робив ще годину тому мій душпастир отець Серафим? Лісова галявинка пахла осінніми травами й стиглим листям ліщини, а він після всього ліг горілиць і поклав собі на обличчя мої лілові трусики. Потім, знов мене обціловуючи і вилизуючи, сказав: «У тебе на сідничках лишилися виїмки від ліскових горішків. Я хочу їх розгладити».

Ось так і цей гад. Поводив своєю хитрою голівкою і знов опустив її на те місце, де на ліловому єдвабі пришерхла волога плямина. Від тієї сумирності мій жах також скрутився калачиком, лишилася тільки тривога. Я струсила з себе заціпеніння, навстіж відчинила двері в холі, на веранді… і знов одсахнулася вбік.

Гад мене зрозумів: він поволеньки виліз із сумки і, звиваючись усім своїм довгим тілом (ним справді можна було двічі оперезати мій стан), поповз прямо надвір, потім без жодних вагань потягся плазом до річки, яка майже впритул прилягає до нашої садиби. Через те мені хотілося б думати, що то був водяний вуж.

Скажи комусь – не повірить. Хоча цікаво було б перемовитися про таку химерну пригоду бодай із Нестором (мій чоловік на всяку чудасію мав своє особливе пояснення), але з чого почати? Що ти пішла до лісу по гриби не з кошиком, а з фірмовою сумкою на «блискавці», у якій пригріла зміюку? Чи з того, як ти схибнулася через отця Серафима і віддала йому спершу душу, а потім і тіло?..

Я взяла сумку і двома пальцями повикидала білизну до брудного шмаття. Зміїного сліду на ній не було. Потім піднялася скрипучими східцями на горішній поверх, зайшла до спальні перевдягнутися. Довго стояла перед дзеркалом голою, торкалася свого тіла, ніби шукала на ньому невидимих слідів, але ні – навіть виїмок від ліскових горішків не було. Хоча я добре чула, як падалішні плоди ліщини гостро впиналися в мої опуклини, якими стікала гаряча вільгість.

Однак я знала, що все в цьому світі має свої прикмети й сліди. Відчувала, що з певного часу стали повнішими мої груди, навіть соски та брунатні кружальця навколо них побільшали, і там я також стала чутливішою і щедрішою. Ніздрі на короткому носику бездоганно круглі й трохи відкриті. А моє червоне від природи волосся, яке всі вважають фарбованим, тепер аж горить вогнем, і отець Серафим жартома нахваляється перехрестити мене на Серафиму, адже це ім’я означає вогненний ангел.

Він, як згодом зізнався, побачив у мені ангела ще за першої зустрічі, коли приїхав висвятити наш дім, де віднедавна все пішло шкереберть. Власне, нещастя й почалися звідтоді, як ми купили цей будинок і, щоб розрахуватися з боргами, продали свою міську квартиру. Але про це потім…

Скажу тільки, що й після висвячення оселі справи в мого чоловіка не поліпшились, однак отець Серафим запам’ятав стежку до нашого дому і радо прийняв запрошення Нестора заїжджати до нас на… риболовлю. Уже через тиждень до нашого двору підкотив його сірий «опель», але вийшов із нього не піп у рясі, а бездоганно збудований чолов’яга у синіх потертих джинсах і чорній шкірянці. Хіба що темна коротка борода та волосся, гладенько зачесане назад і схоплене у косичку, нагадували в ньому священнослужителя.

– Давайте знайомитись, – сказав він. – У миру Сергій. – І, притулившись губами до моєї руки, так подивився у вічі, що тілом прокотився легенький струм. Ці очі. Трохи розкосі й несподівано сірі на смаглявому лиці, вони притягували і страхали.

– Настя, – сказала я. – Анастасія.

Якщо покласти руку на серце, то вже до того я багато чого наслухалася про отця Серафима, яким зацікавилася навіть столична преса. Одного разу карлик Іванько – наш домашній сторож і помічник – сказав, що йому край треба п’ять гривень.

– На пиво? – спитала я.

– Ні, – карлик покрутив великою, як у коня, головою. – Іванько хоче щось купити. – Він завжди говорив про себе в третій особі. – Іванько вам покаже.

І потім справді показав. На мій подив, це був ілюстрований журнал з просторою статтею про отця Серафима. Щоб уникнути зайвих пліток і домислів, наведу окремі витяги з тієї статті, які – тепер я вже певна – є чистою правдою. Бо тоді, коли читала її, напівлежачи у шезлонгу, під лоскіт сонячних променів та Іванькових позирків (я засмагала при ньому без ліфа), все це видалося мені сенсаційною побрехенькою.

Я прикрила журналом своє символічне бікіні й спитала в Іванька:

– Як це… розбила носа?..

– Як-як! – здивувався карлик з моєї невторопності, хоч видно було, що його потішило це запитання. – Мастурбація, ось як!

– Що-о-о?

– Чи ця… Як вона… – Іванько втупився в журнал, що лежав на моїх стегнах, наче бачив крізь нього, і його рухливі попелясті очі, мов жорна, закрутилися то в один бік, то в другий. – О, згадав! Менструація! Юшить, як з носа…

– Фу-у-у!

– Іванько все знає. Ще більше за попа!

– Он як, – сказала я і знов узялася читати.