— Слухай-но, — тихо мовив Вітя, — а Шубін — це, мабуть, батько нашої Майї. Пам'ятаєш, він був заарештований і зник…

Миколка, нічого не відповідаючи, повернув до Віті голову і дивився на нього великими потемнілими очима. І Вітя зрозумів, що він думає про свою матір. Адже й вона, мабуть, пройшла через цей підвал, перш ніж загинути на шибениці…

Розшукуючи нові написи, Миколка присів навпочіпки і почав розбирати майже закрите тінню від нар слово, змісту якого повністю ніяк не міг зрозуміти, а коли нарешті зрозумів, то аж здригнувся і мимоволі схопився за Вітине плече:

— Вітю, дивись, що тут написано!..

— Що? Що?

— Написано — «Остерігайтесь». Бачиш?

Віктор глянув через його плече, але нічого не побачив, крім якихось подряпин на штукатурці.

— Не бачу, — сказав він, вдивляючись до болю в очах. — Хоч убий, не бачу!

— Та ти дивись уважніше… Ну куди ти дивишся? Ось унизу, біля самих нар: «О-сте-рі-гай-тесь». Останні літери зовсім під нари пішли. І далі щось написано. Очевидно, ім'я того, кого треба остерігатись. Тільки там темно. Не видно нічого… Де б нам сірників дістати?..

— Хлопчики, ви тут? — раптом долинув згори голос Майї.

Підвівши голови, вони побачили в отворі між двома балками її рожеве від морозу обличчя.

— Як ви туди потрапили — по сходах чи через стелю? Я зараз теж до вас спущуся.

— Ні! — не змовляючись, крикнули Миколка й Вітя і, сплигнувши з нар, швидко вибігли у двір.

— Куди ж ви? — підозріло запитала Майя. — Мабуть, щось знайшли і приховуєте…

— Просто там нічого цікавого немає, — якось по-новому, лагідно і дружньо, сказав Миколка. — Ходімо краще звідси. В інших місцях пошукаємо.

— Ага! Ось тут хто! — почувся звідкись з-за комина знайомий голос. — І всюди вони бігають, всюди бігають…

Діти оглянулися. За кілька кроків від них, на обгорілій балці, стояв Якушкін, мерзлякувато щулячись у своєму благенькому пальті. В руках він держав незмінну триногу від фотоапарата, а сам апарат в потертому шкіряному футлярі висів у нього на ремені через плече. Темні очі його дивилися крізь надтріснуті окуляри здивовано, стривожено і, здавалося, незадоволено.

— Що це ви в підвалах робите? — бурчав він, підступаючи до них ближче. — Так і хочеться вам, видно, на міну наскочити.

— А ми тільки зайшли подивитися, — сказав Віктор.

— Подивитися? — посміхнувся Якушкін. — Коли міна вибухне, нічого не побачиш…

— А ви знаєте, що ми там знайшли? — сказав Миколка.

— Ну, що? Що? — чи то покашлюючи, чи то посміхаючись, запитав Якушкін. — Кайдани які-небудь страшні?

— І зовсім не кайдани, — заперечив Віктор, — а стіну з написами… Там засуджені на смерть свої імена залишили…

Миколка відтіснив Вітю і схвильовано заговорив:

— І ще там про якогось зрадника написано… На стіні під самими нарами… Сказано — остерігайтесь, а кого остерігатися, я не розібрав, там темно. Сірники у вас є?.. Давайте подивимось!

Майя навіть руками сплеснула.

— Як вам не соромно: самі все бачили, а мене не пускаєте! — І вона бігцем кинулася до завалених цеглою сходів.

— Майє!.. Майє!.. Не ходи! — закричав Миколка.

Але дівчинка вже зникла за дверима.

— От пронози! — похитав головою Якушкін. — Ну добре, піду й я подивлюся, що там за написи…

Дрібними кроками, щоб не зачепитися за який-небудь камінь, він слідом за Майєю, крекчучи, став спускатися в підвал.

Хлопчики перезирнулися й повільно рушили услід за ним.

Вони побачили Майю на нарах. Вона, витягнувши шию, читала видряпані на бетоні написи. Обличчя в неї було серйозне, а очі майже не кліпали. Вона боялася пропустити бодай одне слово на цій скорботній стіні. «Добре, якби не помітила», — подумав Миколка, завмираючи від жалю і співчуття. Але Майя вже все побачила, все прочитала і все зрозуміла. Вона раптом схопилася руками за стіну, саме в тому місці, де виднілося глибоко і чітко видряпане рідне їй ім'я.

— Тату!.. Тату!.. — закричала вона, і сльози струмком потекли її обличчям.

Хлопці зблідли, стояли поруч і не знали, що їм робити, як утішити її.

— Ах, діти, — сказав Якушкін, — от горе яке, от горе!..

Він підійшов до Майї, легенько зняв її з нар і поставив на підлогу.

— Ну, дівчинко, не плач, — він погладив її по плечу своєю жорсткою рукою з довгими вузлуватими пальцями, коричневими від тютюну, — сльозами горю не поможеш… А я от зараз сфотографую цю стіну і подарую тобі картку… Ну, заспокойся, заспокойся! Хлопчики, — звернувся він до Миколки і Віті, які розгублено стояли обіч, — одведіть її додому. Не треба їй тут бути.

— Ходімо, Майє, — сказав Миколка і взяв дівчинку за руку.

Схлипуючи, Майя покірно пішла між Миколкою і Вітею, а Якушкін розставив триногу і взявся прилаштовувати апарат, щоб назавжди зафіксувати для історії ці останні слова людей, які загинули за Батьківщину.

Коли діти підходили до пролому в паркані, вони не помітили, що за ними, стоячи на порозі прохідної будки, стежить якийсь солдат. Постоявши трохи і оглянувши згарище, солдат зник у будці і зачинив за собою двері.

Діти повернулися додому і про все розповіли Клавдії Федорівні. Майю, яка гірко плакала, вона посадила поруч із собою і довго, лагідно втішала.

А через якийсь час вірний своєму слову Якушкін приніс Клавдії Федорівні велику, ще вологу фотографію. На знімку всі написи на стіні чітко вирізнялися і здавалися викарбуваними на граніті.

Клавдія Федорівна тепло подякувала Якушкіну і хотіла йому заплатити, але Якушкін рішуче відмовився і швидко пішов, сказавши, що він тільки виконав свій обов'язок перед дочкою загиблого за Батьківщину героя.

— Нехай у неї залишиться пам'ять про батька…

Подумавши, Клавдія Федорівна вирішила поки що не віддавати картку Майї. Дівчинка дуже схвильована, нехай трохи заспокоїться.

Діставши сірники, Миколка і Вітя перед вечерею, нічого не сказавши Майї, знову вирушили в підвал гестапо. Було вже темно, але хлопчики йшли протоптаною стежкою і незабаром опинилися в камері. Вони стали на коліна перед нарами, і Миколка чиркнув сірником.

Нерівне жовте світло вихопило з темряви край чорних нар, замиготіло на сірій шершавій стіні.

— Тепер бачиш? — запитав Миколка.

Вітя дивився туди, де його товариш водив сірником.

— Нічого не бачу, — відповів він, — дай-но я сам.

Миколка передав йому коробку, і Вітя запалив другого сірника. Тепер, водячи ним біля самої стіни, він нарешті розібрав видряпане на ній слово: «Остерігайтесь…»

— Бачу, бачу, — схвильовано мовив він.

— А тепер давай світи під самі нари. Що там?

Тут сірник догорів і обпік Віті пальці. Але, не відчуваючи болю, він взяв з коробки зразу три сірники, склав їх докупи і разом чиркнув. Сірники з тріском спалахнули. Вітя прикрив їх долонею і заліз під нари.

— Ну, що там? Що там? — нетерпляче допитувався Миколка.

Вітя довго мовчав, сопів, потім, коли вогонь погас і в камері знову стало темно, вибрався назад.

— Нічого там не розбереш, — сказав він. — Ім'я, можливо, й було, але штукатурка обсипалась. Нічого тепер не розбереш.

— Вигадуєш!

Миколка сам порачкував під нари, спалив майже всю коробку сірників, але так нічого й не побачив.

Біла порохнява лежала на бетонній підлозі, і на стіні від закінчення напису майже нічого не лишилось.

— А це що? — раптом запитав Віктор, глянувши у дальній, найтемніший куток під нарами. — Посвіти-но туди!

— Що там?

— Якісь палиці!

Миколка чиркнув останнього сірника, і в тьмяному світлі хлопці розгляділи обриси якихось предметів. Вітя простягнув руку і вицупив одного з них. Це був туго змотаний рулон цупкої тканини.

Невдовзі перед хлопцями лежало вже кілька рулонів різної довжини і товщини.

— Як ти гадаєш, що це? — запитав Вітя.

— Не знаю, — сказав Миколка. — А раніше ж їх тут не було!

— Не було, — знизав плечима Вітя. — Я вранці всі кутки обдивився.

— Хто ж їх сюди поклав?

Хлопці помовчали, обмацуючи рулони.