Громов оглянувся:
— Не хотіли, кажеш?
— Ага…
— А де їх тримали? — запитав Стременний.
— У таборі.
— А табір де?
— Он там. Все прямо, прямо до кінця вулиці, а потім ліворуч. — І хлопчик рукою показав, куди треба їхати.
— Ну що ж, товариші, їдемо, — сказав Громов.
— Заждіть!.. Варламов, є в тебе що-небудь із собою?
— Є, товаришу підполковник! Коробка консервів…
— Дай-но її сюди! Ану, хлопче, підійди ближче.
Хлопчик нерішуче підступив.
— Візьми ось. — Стременний простягнув йому білу жерстяну банку. — Бери, бери! Вдома поїси…
Хлопчик взяв консерви, личко його залишилося серйозним і трохи наляканим, і, не подякувавши, міцно притиснувши банку до грудей, він зник десь за будинками.
— Товаришу підполковник! Товаришу підполковник!..
Стременний обернувся. До нього біг командир трофейної команди капітан Соловйов. Він задихався від швидкого бігу — після важкого поранення в груди його перевели на нестройову посаду. Досі в трофейній команді роботи було не дуже багато, але сьогодні довелося попрацювати, і Соловйов гасав з місця на місце.
— Що таке? — суворо запитав Стременний. — Що сталося?
— Товаришу підполковник, — доповів капітан, — вже виявлено п'ять великих складів з продовольством і обмундируванням!.. Он бачите церкву?.. — Він показав на велику старовинну церкву з високою дзвіницею. — Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії — для всієї армії на місяць продовольства вистачить!
— Поставте охорону! — сказав Стременний. — Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!
— Слухаюсь! Ні краплі! — Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.
А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.
— Куди ж тепер? — запитав Морозов. — Може, в табір?
— Поїхали!
Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.
Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…
Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.
Стременний обернувся.
— Музей — тут, на розі, — сказав Морозов. — Давай зупинимося на хвилинку.
Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».
Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.
Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.
Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.
Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…
— Та-ак, — тихо мовив Громов і, мимоволі стараючись притишити звук кроків, що гучно відлунював, у порожньому приміщенні, обережно рушив уперед.
Всі троє перетнули зал, ввійшли в другу кімнату і мимоволі зупинилися на порозі.
В кутку, схилившись над великим дощаним ящиком, стояв, зігнувши сутулі плечі, маленький дідок, у хутряній потертій куртці і щось заклопотано перебирав довгими худими пальцями. Дідок був зовсім лисий, але обличчя його обросло сивою бородою, що гострим клинцем загиналася вгору.
Почувши за спиною кроки, він якось по-пташиному, одним оком, глянув на прибулих і враз, круто повернувшись, з радісним подивом розвів руками, не випускаючи з них двох маленьких, облямованих чорним картинок.
— Сергію Пилиповичу!.. Товаришу Громов!.. — насилу вимовив він схвильованим тремтячим голосом. — Повернулися!.. Оце добре! Це чудово!..
— Не тільки це! — сказав Морозов, і Стременний ледве впізнав його голос, так багато почулося в ньому радості і простої людської теплоти. — Чудово, що ви цілі і неушкоджені, Григорію Хомичу. Одного тільки не збагну: що ви тут, у цій розрусі, робите?
— Як то — що? — Дідок здивовано подивився на Морозова крізь окуляри, косо посаджені на тонкий ніс. — Як то — що? На службу прийшов. Адже з сьогоднішнього дня в місті Радянська влада, якщо не помиляюся…
— Чудова ви людина, Григорію Хомичу, — сказав Громов, підходячи до ящика. — І чудово, що ви залишилися живі…
— Живий! — Старий сумно похитав головою. — Я то живий, а ось музей помер. Запізнилися ви, товариші!.. На один день запізнилися… А я ж про все докладно Микиті Борзову розповів… Дістався він до вас?
— Дістався, — похмуро сказав Морозов, — та, коли переходив лінію фронту, його важко поранили, і він помер… Отже, все краще вони вивезли?
— Ні, не все! — запально сказав дідок. — Дещо мені пощастило зберегти. — Він повернувся і вказав на кілька акварелей, які вже встиг розкласти під склом стенда, що стояв біля вікна.
Всі троє схилилися над вітриною. Так дивно було бачити в порожнечі цих брудних, занедбаних залів ніжну блакить акварельного моря, тонкий профіль жінки у барвистій шалі, сонячні плями на соковитій зелені молодого гаю…
— Акварелі ці я по одній виносив, — наче вибачаючись, сказав дідок і лагідно поклав на край вітрини свою суху руку — під тонкою пергаментною шкірою синіли набряклі склеротичні вени, — виймав і сюди, на груди, під сорочку… — Він показав, як робив це: швидко оглянувшись, розгорнув і зараз же знову загорнув поли куртки, і в цьому його русі було стільки зворушливого і разом з тим сумного, що Стременний мимоволі зітхнув і одвів погляд, наче він був винен у тому, що не встиг прийти раніше і дав можливість гітлерівцям пограбувати музей.
Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.
— А тут що у вас? — запитав він. — Схоже, що картини.
— Так, картини, — зітхнувши, сказав дідок. — Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…
— А з сучасного що-небудь уціліло? — запитав Громов.
— Нічого, — відповів Григорій Хомич. — Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.
— Ну, а що ж у вас в інших ящиках? — поцікавився Морозов.
— Усе те, що було на горішньому поверсі, — відповів дід. — Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок — і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…
— І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, — сказав крізь зуби Стременний. — Можливо, ще доведеться зустрінутись…
Громов з посмішкою глянув на нього:
— Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.
Той знизав плечима:
— Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову розвішати примусив… Цінитель мистецтв!.. І справді цінитель. З оцінювачами сюди приходив. Для кожної картини ціни встановив у марках… А зрештою, не ручуся, що саме він вивіз. Охочих до нашого добра тут перебувало чимало!..
— А в народі не примітили, хто і в якому напрямку вивозив картини? — знову запитав Громов. — Люди ж усе помічають. Ви не розпитували?
— Розпитував, — сумно відповів дід. — Але ж це було вночі, а нам вночі виходити на вулицю — вірна смерть. Самі знаєте. Проте підглядів дехто, як цей мерзотник Блінов вантажив свої пожитки. Запихали до нього в машину якісь паки. А що там було — картини чи хутра каракулеві, — це вже він один знає… А от я знаю, що немає в нас тепер найкращих картин. І все… — Він одвернувся.
