Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:

— Ну, от і приїхали!

В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.

Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.

Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:

— Прошу, товариші!

Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.

За ним перевальцем рушив його поважний супутник.

— Здрастуйте, товариші, — привітно сказав командир дивізії, міцно потискуючи гостям руки своєю маленькою сильною рукою. — Чекав вас!.. Веселіше воювати буде, знаючи, що разом з нами в місто ввійде Радянська влада. Ви, якщо не помиляюся, секретар міськкому партії Громов? Артем Данилович?

— Він самий! — відповів худорлявий чоловік. — А це Морозов Сергій Пилипович, голова міськради.

Морозов злегка вклонився, зберігаючи суворий, надзвичайно серйозний вираз обличчя, а потім запитав діловито і вимогливо, так, наче їхав у поїзді і сталася затримка в дорозі:

— Коли будемо на місці?

— Точно за розкладом, — посміхаючись, відповів Ястребов, — хоча можливі й деякі непередбачені затримки…

Громов засміявся, а Морозов здивовано глянув на нього, потім на Ястребова і злегка знизав плечима.

— От завжди так з військовими, — зітхнув він, сідаючи перед столиком, на якому лежала карта, — без застережень не можуть. А нам, товаришу полковник, ось як потрібно, щоб дивізія оволоділа містом якнайшвидше і, головне, зненацька!..

— Чому? — запитав Ястребов і, присунувши Громову лавку, сів напроти голови міськради, але тут же спохопився: — Роздягайтеся, товариші! Вечеряти будете?.. Зрештою, що тут питати… Сергушкін! Збігай до куховара, передай, щоб сюди принесли вечерю, — наказав він своєму ординарцю. — Швиденько… на трьох… ні, на чотирьох — і начальнику штабу.

Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.

— А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! — сказав Ястребов. — Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..

— Ага, он як! Ну, тоді постараємося, — злегка усміхнувшись, сказав Стременний.

Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.

Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.

Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.

Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.

І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.

Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:

— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.

— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.

— Ні, — коротко відповів Морозов.

— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…

В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.

— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?

— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.

— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.

— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…

— Він же тутешній, — вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. — Не куди-небудь йде — додому!

— Так, вірно, додому, — повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. — Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся — змінним інженером. Та недовго попрацював — близько двох років. Більше не дав німець.

— А в місті хто-небудь з ваших лишився? — обережно запитав Громов.

Стременний кивнув головою:

— Батько!..

Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.

— То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.

Громов ляпнув себе по колінах долонями:

— Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…

Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.

— Ай справді, — сказав він задумливо. — Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.

У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:

— «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий — вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? — Він голосно розсміявся.

Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.

— А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.

— Це тому, що в тебе немає почуття гумору.

— Немає, — спокійно погодився Морозов. — От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу — сміється.

Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:

— Смійтеся, смійтеся, я звик!

Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар — молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.

Ястребов сам розклав печеню в миски і налив гостям по чарці горілки.

— Ну, товариші, — сказав Громов, — за те, щоб по другій випити вже в місті!

— Вірний тост! — підтримав Ястребов і підняв свою чарку. — Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.

— Це зрозуміло. — Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: — Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?

— Так само, як і ви, — посміхаючись, відповів Ястребов. — Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…

— Природно! — підхопив Громов. — Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…