Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва – «Сріблясті водограї», але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) – от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника-підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося – як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.

І в ці двері десь між годинами одинадцятою та дванадцятою ночі забрів черговий гість краю.

Не цілком упевнено просуваючись між алюмінієвих столиків і стільців у підсвічуваній цвєтомузикою півтемряві, Карл-Йозеф Цумбруннен пам’ятав, що з нього пляшка, яку він передусім повинен тут купити. Всередині бавилось якесь молоде товариство (так, спортивні костюми й лосіни, і ты называла меня своим солнечным зайчиком), його кілька разів зачепили ліктями, поки він пробивався до стійки серед танцюючих (чорт забирай, от так гульня з чистого четверга на страсну п’ятницю! – подумав би хтось інший і здивувався), але Карл-Йозеф уже давно нічому не дивувався, як не дивувався й тому, що, прибитий внутрішніми задушливими хвилями до бару, ніяк не може дочекатись уваги з боку господині – та саме була зайнята кокетуванням із кимось набагато ближчим та ріднішим, а точніше з якимись двома типами, що їм удесяте відмовлялася давати на бороду. Карл-Йозеф не бачив у цьому жодного сенсу, ніхто з них ніякої бороди не мав, але завдяки павзі він зумів по-думки сформулювати своє замовлення (він так і не знав, як буде правильно – пляшка чи фляшка, доводилося чути і таке, й інше); отже, хвилин через п’ять, намагаючись перекрити навколишній гамір включно з музикою («крошка моя, я по тебе скучаю»), профальцетував своє «я вас пгошу… гогілька для мене!» – з третього разу його було почуто, господиня, густо наквецяна жіночка все того ж віку, повернулась до нього врешті лицем, а не низько посадженим задом, і відповіла щось ніби «ви сідайте, до вас підійдуть». Карл-Йозеф ще деякий час обдумував, чи добре він усе розчув («вас під’їбуть»?), але єдино можливе тлумачення казало йому врешті відступити і впасти за першим-ліпшим вільним столиком. Звідти він довго дивився на танцюючих, нікому тут не потрібний, самітник на чужому святі, чужинець, але найрозпачливішу з молитов таки було почуто – і до нього підійшов хлопчина в бейсболці, напевно, господинин син, хоча, зрештою, чому обов’язково син, просто хтось із так само низько, як і в неї, посадженим задом. «Я вас слухаю, добрий вечір», – ледь роздратовано сказав хлопчина і, почувши від Карла-Йозефа «гогілька… одна бутилька пгошу», мовчки відійшов.

Карл-Йозеф подумав, що ніхто з них не має підстав так вороже до нього ставитись. Але відразу ж по тому згадав про тріснуте скельце – можливо, через нього? Про всяк випадок знявши окуляри, він розчинився зором у плямах і спалахах – це був жах, не менший від попереднього, сидіти в цій мерехтливій ямі, в цьому пересмаженому м’ясиві запахів, серед невідомих йому людей, слухати, як вони слідом за магнітофоном незґрабним хором тягнуть «а я нашел другую» – і нічого не бачити! Минуло ще багато хвилин, і аж тоді над ним виринула вся у зелених і червоних спалахах голова, цього разу дівчини, але з добрим голосом («ви заказували?»), після вдягання окулярів з’ясувалося, що в неї настільки ж добрі очі – й вона поставила перед Карлом-Йозефом склянку горілки. «Не, – сказав той, – не стакан, не шклянка! Дуже пгошу… бутилька. Одна…» Дівчина запитала щось ніби «з собою?», але Карл-Йозеф не зрозумів запитання («з водою? чому з водою?»), тож лише рухом показав, щоб вона не забирала склянку, і подякував. «Будете шашлик?» – з легким співчуттям запитала вона, але він ще раз лише подякував. Добра дівчина, здається, знизала плечима і відійшла.

Він влив у себе кілька гидких ковтків і подумав, що завжди встигне одержати ту кляту програну пляшку. Треба тільки звикнути до всього, що тут відбувається, і як слід проартикулювати своє замовлення. Тим більше, що перші ковтки блискавично спрацювали на старих дріжджах, і Карл-Йозеф негайно відчув, як йому попускає, в якихось там центрах було наказано зняти з постів не в міру чутливих вартових, він перестав судомитися і разом з теплом прийняв у себе цей шум, тупіт, цю музику. Йому попустило настільки, що він уже й не відчував на собі двох поглядів з-за котрогось далекого столика (чи не ті самі типи, з якими нудно цвірінькала за стійкою господиня, коли він зайшов?). Але йому попустило – отже, він нічого не знав про ці погляди.

Через десять хвилин він дозрів до того, аби знову підійти до стійки і замовити ще одну склянку. Цього разу там орудував господар, очевидний батько тієї дівчини з добрими очима та голосом, бо так само, як і вона, подавши горілку, спитав, чи не візьме Карл-Йозеф шашлика. Той замотав головою (ці велетенські шматки обвуглено-сирого м’яса з цибулею ніяк не пролізли б йому крізь горло), але, щоб не ображати господаря, вичавив щось на кшталт «один помаганч пгошу». Господар його бажання не зрозумів («ха, а вона мене ще переконувала, ніби Apfelsinn по-їхньому помаранч!») і після короткого вагання видав йому снікерса.

Повертаючись на місце зі склянкою й дурнуватим снікерсом у руках, Карл-Йозеф здивувався собі самому, як плавно і зґрабно він рухається, йому вдалося піймати такт, і це виявилося справжнім танго белого мотылька, навіть самі танцівники замилувались його пластикою. Цей успіх слід було розвинути, тож наполовину спорожнивши склянку трьома жадібними ковтками, Карл-Йозеф підвівся з-за свого столика і крикнув «Achtung, Achtung!». Вони не переставали танцювати свого «белого мотылька у открытого огонька», але всі воднораз глянули на нього – і пацани, і дєвчьонкі, і доброокий господар від бару, і його добросерда донька від кухні, і, ясна річ, тих двоє, що не мали борід, – усі дивилися на нього і бачили, як він кидається сторчголовою вперед і стає на руки…

Безодня гойднулась і потягла його на себе, звідусіль падали стільці, потім не було нічого, якісь руки вели його крізь червоні й зелені спалахи, а коли він знову став бачити, то було багато головастих плям над ним, зате чомусь не було музики, він сидів коло свого столика, а вони про щось таке між собою шварготіли («в дупель уриканий» – що таке «в дупель уриканий»?), і господарева дочка одягла йому на ніс окуляри. Карла-Йозефа розібрав сміх, йому страшенно сподобалися всі ці люди, і як вони про нього потурбувалися, тож він захотів їх якось підбадьорити, плеснув у долоні і з криком «Go dance!» відігнав їх від себе.

Вони справді пішли від нього, і як на його бажання справді пустили музику, отже, він укотре залишився сам, його розмлоїла дивно-приємна сонливість, із глибин якої він усе-таки спостерігав за новими й новими танцями, за тим, як вони хвацько п’ють і цілуються, п’ють і цілуються, п’ють і цілуються – і так тривало ще довго-предовго, аж він жбурнув у когось із них снікерсом, але вони вдали, ніби не зауважили. Щойно тоді лисий заводіяка у шкіряній куртці оголосив останній танець для іменинниці (was, eigentlich, soll dasbedeuten, diese [17]іменинниця?), після чого залунала жахливо душевна пісня «Дзєнь раждзєнья празнік дзєцтва». Вони крутилися під неї невимовно довго – Карл-Йозеф устиг десятки разів заснути і знову прокинутись, а вони все крутилися й тоді знову ставили її з самого початку, і всі співали щось ніби «нікуда, нікуда, нікуда ат нєво нє дзєц-ца», найбільше йому подобалося те їхнє «нікуда, нікуда, нікуда», але тут з дівчиною в середині кола трапилась істерика, вона кинула до підлоги склянкою, шкіряний заводіяка нещадно шмагав її по щоках («в дупель урикана, в дупель урикана», знову шварготіли вони, завдяки чому Карл-Йозеф зрозумів, що це якесь таке заклинання від нещастя – «в дупель урикана – в дупель уриканий»).

вернуться

17

Що, власне, це значить, ця (нім.).

44
{"b":"1743","o":1}