– Так гарно, – сказала Рома щойно тоді, коли вже можна було знову щось казати.

– Але ти могла роздавити яйце, – промурмотів Артур, зашарудівши плащем.

Вона почала сміятися, здригаючись у нього на грудях.

– Це була б жахлива втрата, – сказала вона і знову зайшлася сміхом.

– Не те, що ти подумала, – заперечив він.

І знову пошарудівши, витягнув з кишені плаща писанку – з оранжевими хрестами та звіздами на чорному по-засвітньому тлі, до того ж із двома золотисто-хвилястими поясочками вгорі та внизу. Тепер її можна було роздивитися в місячному світлі, що зненацька заповнило собою все провалля разом з автомобільними скелетами й нутрощами і без перешкод проникло всередину їхнього притулку на колесах.

– О, а це звідки? – спитала Рома.

– Сам не знаю, – він потерся забинтованим чолом об її рамено. – Але це тобі. Подарунок на свято.

Вона обережно взяла писанку і потримала її в жолобі долонь. Тоді подякувала, торкнувши губами свій улюблений виямок у нього під адамовим яблуком.

– Подаруєш мені завтра, – сказала вона і поклала писанку до тієї ж кишені. – Сьогодні ще не свято. Я буду стрибати від несподіванки. І як я справді примудрилася не роздавити?

Вона знову почала сміятися, пригадавши, як він це вимовив, котяра-муркотун.

– А взагалі-то я знаю, як це сталося, – цілком поважно сказала вона через хвилину. – Просто я перестала бути незґрабною.

– Це відколи? – Артур вдав занепокоєння.

– Відтепер, – гордо сказала вона.

– Але мені подобається, коли ти незґрабна, – звівся він на лікоть.

– Справді? Ніколи не повірю! – вона лизнула його в ніс. – Ну добре, спеціально для тебе я ще трохи побуду незґрабною.

Перелазячи на своє сидіння, вона зачепила коліном його бік. Він удавано зойкнув. Але подумав, що буде недоречним повторити жарт про яйце.

– От бачиш – усе в порядку, – захихотіла вона. – Я знову незґрабна. Давай покуримо одну на двох?

Він довго клацав запальничкою, тоді зробив першу затяжку і, передаючи їй сигарету, продекламував:

– Це той Антонич? – запитала вона. – Цікаво, де він зараз.

(Вона несамохіть вимовила останню фразу – мабуть, лише тому, що саме в цю мить її дочка впустила до себе найпершого коханця, бо одинадцятий обруч – це коли двоє стають одним).

– Я думаю, у своїй корчмі на місяці, – відповів Артур. – Де йому ще бути?

– То як там у нього про ті бездомні любощі? – вона почала одягати один по одному свої светри.

– Бездомні любощі кривляк і шлюх, – нагадав Артур.

– Ну от. Підходить, але не цілком, – погодилася вона. – Тому що ти страшенний кривляка.

Він не піддався на її виклик, лише скривив гидку й веселу гримасу. Артур Пепа не міг бути мавпою за роком народження, але часом бував по жизні.

– Знаєш, – сказала вона, – я збираюся перелізти на заднє сидіння і трохи поспати. Однаково нам нікуди звідси не вибратися. Ти не розділиш зі мною ложе?

– Якщо воно грішне, то розділю, – пообіцяв Артур.

– Усе в наших силах, – запевнила вона. – Дозволяю розбудити, як тільки захочеться.

Він також примостився – аве, Крайслер! – на тому широченному і двозначному, ніби деканова отоманка, шкіряному сидінні, а тоді обвив руками її стегна.

– Дозволяєш розбудити? – замурмотів по-своєму десь коло її вуха. – Гаразд. Якщо не просплю ранкову ерекцію.

Вони ще трохи посміялися, а тоді ще трохи поговорили, змагаючись у дурницях, а тоді ще разом покурили, бо – нічого не вдієш і ніде правди сховати – коли після сексу буває розмова, то швидше за все буває й любов.

І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо – на все своя таємниця.

Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася – усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.

Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним-єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?

Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший – судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший – жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.

Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато-невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все-таки спромоглися повилазити – через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?

Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса, і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.

Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.

Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь – і вас питати будемо.

То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут – самі знаєте – буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.

Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають – за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!

Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.

Ну чого ви смієтеся, хлопці, по-доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали – аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.

Пані, знову до неї камандующій, але різкіше. Пані, лишіть оту свою фізику! Бо ми вам, пані, поки що ніякі не хлопці – ви ще під нами, пані, не лежєли.

Старшина, сказав на це Артур Пепа. Старшина, перестаньте таким тоном з жінкою. Вона моя жінка, старшина.

Але той йому ще крутіше: Якщо вона тобі жінка, то чого по машинах їбетеся? Може, вона курва тобі насправді, а не жінка? Може, вона з усіма по машинах їбеться, курва?

Тоді Артур Пепа, кавалер ордену Шляхетних Мечоносців, провалюючись у свою внутрішню найглухішу темряву, відлежаною ногою – вперед, заїхати в золотозубий рийник вошивцеві в погонах, щоб не смів ніколи прекрасних дам ображати. Але зустрічний мєнтяра так віддушевно приклався – від слова приклад – до нього калашніком, що тільки іскри на всі боки і дивно, як ще бинт з голови не злетів.