— Фу-у… — полегшено зітхнув Володя, ніби важкий тягар впав з його плечей. Настрій відразу покращав. І хлопець повернув назад. Просто він панікер, з мухи слона зробив. Володин дідусь був звичайним візником. У них навіть збереглась вицвіла від часу фотографія, де він, в чумарці, підперезаний поясом, хвацько взявшись у боки, сидить на передку фаетона. А поряд бабуня в хусточці і в ситцевій сукні з безліччю оборок… Бабуня розповідала, що до революції дідусь заробляв небагато грошей, і вони ледве-ледве зводили кінці з кінцями, вона змушена була підробляти — ходила до багатих прати білизну…

Чого ж йому раптом спало на думку, що батько — монархіст? Тато не одержує ніяких листів і сам не пише, до них доходити в театр, кіно, купувати одяг, взуття… Але ощадні книжки є й у тата і в мами… — Володю трусило, як у лихоманці. Вперше в житті він почав скрупульозно підраховувати, скільки коштують меблі в їхній квартирі, одяг, скільки вони витрачають на харчування, скільки коштує будівництво дачі. Після підрахунків він жахнувся. «Не може бути! Я помилився… Треба ще раз перерахувати… Почну з кухні… Що там у нас? Холодильник «ЗІЛ»… Пральна машина… Кухонний гарнітур… Все, що є на кухні, коштує карбованців п'ятсот, шістсот… В їдальні у нас львівський гарнітур з горіхового дерева… Тисячу вісімсот за нього заплачено… Тато сам казав. Телевізор «Рубін», здається, чотириста… радіоприймач «Люкс» — триста… Що іще? Два килими… Дідько їх знає, що вони варті… Карбованців по двісті, а може, й більше… Отже, в їдальні приблизно тисяч на три… А в спальні? А в. моїй кімнаті?.. А дача… Тато ще навесні бідкався, що вже вгатив у неї вісім тисяч… Звідки такі гроші? По облігаціях ми не вигравали, по лотереях — теж… Спадщини не одержували…» — Володя згадав улюблені слова батька: «Для вас рискую, часом від страху жижки трясуться, а ви не цінуєте… гроші так просто не заробиш… Головою треба мізкувати…» Якщо тато чесна людина, йому нема чого боятись… Але звідки в нього гроші? Може, йому хтось дає… Такі гроші може давати лише та людина, в якої їх багато. Але ж ми живемо в Радянському Союзі, в нас всіляких там Рокфеллерів, Фордів, Дюпонів, Морганів немає… Та всі вони не скупляться, кидають мільйони доларів, щоб провадити підривну роботу проти нас… Навіть шпигунські супутники запускають. Американська розвідка платить кожному, хто проти Радянського Союзу…»

Висновок приголомшив Володю — його рідний батько — ворог, підкуплений американськими імперіалістами, а він, Володя, користується грішми, одержаними зрадником! Розповісти мамі? Але вона лиш розхвилюється, почне благать нікому не казати, мовчати… Не розповідати?.. Прикидатись?.. Казати одне, а чинити інакше… Носити піонерський галстук і жити під одним дахом з американським шпигуном… Але звідки я взяв, що тато американський шпигун? Може, він знайшов гроші і привласнив?»

Володя вхопився за своє припущення. «… Гроші, мабуть, одержав касир якогось заводу або фабрики, йшов, йшов старенький, і раптом йому погано… Швидка допомога забрала його, а портфеля не помітили»… Володя одразу відчув, що вся ця історія шита білими нитками. І кинувся думкою в інший бік. Цими днями передавали по радіо, що копали траншею для телефонного кабеля і один з робітників знайшов глиняний глечик, а там золоті браслети, обручки, сережки, брошки, перли… Це були, як визначили археологи, жіночі прикраси часів Київської Русі. Знахідку оцінено в двадцять тисяч карбованців… А може, і його батько знайшов такий скарб, якщо не більший. Та знайшов, а вчинив нечесно. Треба було віддати, і йому б лише спасибі сказали, в газеті б про нього надрукували… А тепер що тато скаже? Але краще пізно, ніж ніколи… Ну, попаде йому за це… Та все ж таки не монархіст, не шпигун, не зрадник Батьківщини… Вирішено! Зараз іду до тата і все скажу йому просто у вічі. Або хай сам іде в міліцію і там щиро у всьому зізнається, або ми з Мамою підемо від нього! А якщо він не захоче, — я повідомлю! Хоч він і мій батько… та ні! Тато сам зрозуміє, що вчинив невірно…»

Гнаний своїми думками, Володя вихором мчав вулицею. Біля пасажу він зупинився. Треба заспокоїтись, зібратися з думками.

Віддихавшись, Володя рішуче ввійшов у магазин. Продавець, що знав його, сказав:

— Спізнився… Яків Архипович півгодини тому кудись поїхав.

Володя розгубився.

… Точно в призначений час Альоша підійшов до будиночка Сахна. Його зустріла заплакана Надія Миколаївна.

— Ой Альошо, біда… Вчора увечері на нашого Вітю напав бандит… Він у лікарні… Пробач, ніколи, біжу до нього, морс несу…

— Можна з вами?

— Будь ласка. Вони сіли в трамвай.

— За що ж бандит напав на Вітю?! — стривожено спитав Альоша.

— Валентин Филимонович викрив зграю шахраїв на фабриці, а там заводієм був один на прізвище Поніманський… Ось вони й заманили Вітю в цирк і там мало не вбили…

Ледве Надія Миколаївна згадала Поніманського, як Альоша, забувши попрощатись, на першій же зупинці вискочив з трамвая.

Прибігши додому, він схопив журнал НПВБ і щодуху помчав у міліцію.

— Мені потрібен начальник! — випалив він у черговій кімнаті управління міліції.

— Комісар зараз зайнятий, — відповів йому моложавий підтягнутий капітан, — і…

Альоша урвав:

— Дуже важлива справа! Зрозумійте! Їх усіх треба негайно арештувати, у них зброя! Їх ціла банда!..

Через кілька хвилин Альоша сидів перед комісаром Єлізаровим і, хвилюючись, розповідав про діяльність НПВБ.

— Може, вам щось незрозуміло, — скінчив він, — так ось у нас є журнал, ми туди все записували.

Комісар викликав майора Кульбича і наказав:

— Негайно відправте наших працівників затримати Шкарбуна і Вернасовича. Ось вам журнал, у ньому докладно вказано, де їх можна знайти. Обидва вони співучасники зграї Чернушкіна та Поніманського…

— Я забув вам сказати, — підхопив Альоша, — Шкарбун сховав цілий глечик золота у себе в дворі під собачою конурою, і в нього пістолет є… Йому передав Петро…

Альоша, як міг, змалював зовнішність незнайомця в білому піджаці.

— Кириле Романовичу, то, це ж Тетеря! — здогадався Кульбич.

— Велике усім вам спасибі, — підвівся Єлізаров і потис руку Альоші. — Але було б краще, якби ви одразу прийшли й розповіли нам про все.

Того самого дня були заарештовані Вернасович і Шкарбун, в будинку якого міліція затримала і Бабченка.

Під вагою незаперечних доказів Поніманський, Макогон, Бабченко, Півень, Чистяков визнали себе винними. Зграя розкрала народного добра на 157 тисяч карбованців. Один лише Шкарбун уперто не признавався, що він брав участь в розкраданні матеріалів з фабрики, а особливо — у вбивстві Тетері, але його було викрито показаннями свідків — Альоші, Діми, Володі й Віті та висновком експертизи.

Притягнуто було до кримінальної відповідальності й Вернасовича — за перекуп іноземної валюти й товарів. Зайняв місце на судовій лаві і Світловидов — за хабарництво, підсобництво злочинцям.

Вітя пробув у лікарні тиждень, а полковникові Луговому довелося пролежати довше. Рана була сліпою, потрібна була операція, щоб вийняти кулю. І лише через місяць Андрій Остапович зміг вийти на роботу.

Залишається тільки розповісти про долю хлопчиків. Насамперед, за допомогу, подану органам міліції у викритті запеклих злочинців, Альоша Свиридов, Вітя Сахно, Володя Бабченко і Діма Вакуленко нагороджені медалями «За охорону суспільного порядку».

Вітя й Альоша вчаться в школі і мріють стати працівниками міліції. Вчиться й Діма Вакуленко. А як же склалося життя Володі Бабченка? Багато довелося пережити хлопцеві. Не витримавши важкого удару долі, нагло померла його мати. Але Володя не лишився самотнім. Він знайшов нову сім'ю: його взяв за сина полковник Луговий. Чуйне, уважне ставлення Андрія Остаповича й Марини Тихонівни допомогло Володі поступово забути все пережите. І ми не маємо сумніву, що він буде по-справжньому щасливим.

Відверто кажучи, коли хлопці дізнались, що вони стежили за шахраями, а не за учасниками монархічної контрреволюційної організації, то спочатку були розчаровані. Ну що особливого? Вкрали якийсь там ратин, шили з нього-пальта, продавали…