— Так точно.

— Ви, Андрію Остаповичу, постарайтесь встановити повний номер автомашини і прізвище власника. А найголовніше — якомога швидше з'ясуйте, звідки вкрадено ратин. Тут, гадаю, два варіанти: шахраї орудують на одній із швейних фабрик, кравецьких ательє, баз… Можливо також інше: тканину вкрадено з магазину або складу. Поки що задача з багатьма невідомими… Ясно одне: злочинці небезпечні, не новачки. Праці попереду, передчуваю, немало… А тепер, коли запитань немає, — за працю…

Дощ уже вщух. Сірі клапті хмар квапливо бігли на захід, ніби злякалися сонця, що висунуло рожеве обличчя з-за ламкого обрію. Перевалюючись і туркочучи, бродили в калюжах голуби. Біля них, задерикувато цвірінькаючи, стрибали горобці. Зашурхотів шинами перший тролейбус. Йому навздогінці помчав хлібний фургон. Десь заскреготів на стиках рейок трамвай. З'явилися перехожі. Місто прокидалось.

«Победа» летіла заснулими вулицями, час від часу міняючи напрямок. Стрілка спідометра не спускалася нижче за 80 кілометрів, і машина жалібно поскрипувала на поворотах.

Чубатий парубок в строкатій сорочці з короткими рукавами, нахилившись уперед, вчепився в рульове колесо. На вкритих татуїровкою засмаглих руках напружилися м’язи. Сигарета погасла, та він не помічав цього, і перекидав її з одного куточка рота в другий.

— Пригальмуй, Жоро, — хрипким від хвилювання голосом наказав чоловік, що сидів поруч з ним.

— Навіщо, Сергію Олександровичу?

— Тобі сказано?!

Машина зупинилась. Той, кого назвали Сергієм Олександровичем, обережно прочинив дверцята і, притримуючи їх, став дослухатись.

— Ну, слава богу, — полегшено зітхнув він. — Начебто утекли… ось тільки Яшко…

— За нього не турбуйтесь. Яків Архипович викрутиться.

— Яшко дурень, — почулося з заднього сидіння, — він же ближче за мене стояв до машини. Вскочив би, як я, і все гаразд. А то дременув сам не знає куди.

— Ти, Тетеря, баки не забивай, — із злістю обірвав його Сергій Олександрович. — Якого дідька стріляв?

— Розумієте, так трапилось… Адже ж він був уже на моторі… І у нього наган…

— «Адже! Адже! Наган, наган!..» А може, ти й маєш рацію… Коли б не ти його, то він би нас… Ну, досить. Що з воза впало, те пропало. Давай сюди пістолет. У мене буде надійніше…

Тетеря поквапно простягнув невеликий нікельований браунінг.

— Де дістав?

— Це Поніманського…

— Гаразд… Жоро, рушай потихеньку… Тут недалеко живе один мій хороший знайомий. Заїдемо до нього. Переждемо… Держи прямо… Так… Праворуч. Бачиш аптеку? Зупинись тут. Я заскочу, дізнаюсь, чи можна в нього пересидіти.

Він зник у підворітті. Діставши пачку сигарет, Жора запропонував Тетері.

— Дякую, не бавлюсь, — відмовився той. — Вже давно кинув. Лікарі заборонили. Легені у мене слабі та й серце щось підводить…

— Не вір цим коновалам. Їм когось треба лікувати, от і вигадують різні болячки. Скільки живу, жодного разу до лікарні не ходив… Коли почуваю себе погано, перехилю скляночку-другу горілки з перцем — і все як рукою зніме. Гарний засіб… Так що плюнь на все. На, закури…

— Ні, не буду.

— Горілку п'єш?

— Інколи, трошки… на свята або на іменинах.

— Ні-і, нашому брату без неї не можна. Я, як на діло йду, менше як півлітра не закладаю… От сьогодні бахнув… Гляди, не проговорись Чернушкіну.

— Якому Чернушкіну?

— Як то якому? Сергію Олександровичу. Ти що, недавно з ним знюхався?

— З півроку.

— І прізвища досі не знаєш?

— Не знаю. З ним більше Мишко Поніманський діло має. Для чого мені його прізвище?

— А до цього де крутив?

— Як це крутив? — не зрозумів Тетеря. — До цього працював комірником ательє мод.

— Та ні, я зовсім не про це! Не розумієш чи дурником прикидаєшся. З якого часу ліві гроші наживаєш?

— А-а!.. Бувало, звичайно… Але більше так… дрібниці всякі… Домочок, розумієш, будував… Грошенята потрібні були… До зарізу…

— Воно, звичайно… Без грошей людина — тьху, раз плюнути. Нуль без палички… Щось Сергій Олександрович пропав надовго… Чи не трапилось чого?

Розмова, і до того млява, затухла. Тривожно прислухаючись, обидва мовчали. Чернушкін так несподівано виринув з підворіття, що Жора і Тетеря здригнулись…

— Все в порядку… Рушай…

«Победа» в'їхала на забруковане подвір'я. Залишивши машину, Чернушкін та його супутники піднялися крутими рипучими сходами старого дерев'яного двоповерхового будинку і зупинилися біля оббитих повстю дверей.

— Це ви? — почувся шепіт.

— Ми, Карпе Матвійовичу, ми…

— Швидше заходьте! — поквапив господар і провів їх у невелику, огорнену передсвітанковими сутінками кімнату. Позіхаючи, хазяїн завісив вікно байковою ковдрою, потім засвітив настільну лампу. — Сідайте, в ногах правди немає… Чого це так рано? — насторожено поглянув він на Чернушкіна, що розсівся в старомодному, оббитому облізлим червоним плюшем кріслі.

— Довго розповідати, Карпе Матвійовичу… Лихо скоїлося. Бабченко, боюсь, засипався.

— Ох боже мій! Ой боже! — заойкав старий і, взявши тремтячими руками гранчастий графин, налив повну склянку води, ковтнув, його обличчя, і без того землистого кольору, стало ще темнішим.

А коли Чернушкін розповів пригоду, дістав з пузатого, такого ж древнього, як він сам, комода, пляшечку з безбарвною рідиною, накрапав на недогризок рафінаду і поклав у рот.

— Валідол? — спитав Тетеря.

— Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой…

— Я в метушні трубочку з валідолом загубив, — поскаржився Тетеря. — Чи не змогли б ви мене виручити?

Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ.

«Жмикрут! — з ненавистю подумав Тетеря. — В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало».

— Вважай, що трьох тисяч як не було… — зітхнув Жора. — І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! — ляснув він себе по лобі. — Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, — штовхнув він під бік Тетерю. — Сам не притягну.

Вони вийшли.

— Де ти, Серього, підчепив цього рудого? — гидливо спитав старий. — Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт.

— Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий — це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо — разом з Поніманським працює. А другий — Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує.

— Поніманський — сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його…

— Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?

— Сім… Та двоє покроїв…

— Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?

— Є надійне місце.

Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.

— Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?

— Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю.

— Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…

— Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…

— Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця!

Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.

— Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!

— Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…