Пристрасті розпалились, і Чернушкін втрутився.

— Сідай, Петре Борисовичу!.. І ти, Шкарбун!.. Нема чого горлати! Не на товкучці… А щодо грошей, завжди домовимось. Скільки ти витратив? Тисячу двісті? Розділимо на нас усіх…

Поніманський, Макогон і Шкарбун не вірили своїм вухам.

— Ось ти, Опанасе, даси? — і непомітно штовхнув Макогона ліктем в бік.

— Звичайно, звичайно, — зрозумівши, закивав Макогон головою. — Про що там розмовляти?

— Та й ти, Шкарбун, гадаю, втямив, що не мав рації… — Чернушкін наступив йому на ногу. — І Михайло віддасть тобі свою частку, — Чернушкін по-змовницькому підморгнув Поніманському — Ну, а про мене й мови бути не може… Нас тут п'ятеро, та й Бабченко знайде дві сотні.

— Так вони кажуть…

— Петре Борисовичу, ти ж мене знаєш. Я ручаюсь…

— А де мені ночувати?

— О господи! Скоро ти питатимеш мене, де тобі обідати, де снідати, де мити руки… Ночуй поки що в Гната. Там спокійно — за містом і будинок окремий.

— Я не проти, — з кислим виразом видушив з себе Шкарбун. — Хай поживе… Тільки… Тільки… дружина через тиждень приїде з онучатами. Дітлахи, самі знаєте, візьмуть та й, чого доброго, розбовкають.

— Ти ж у суботу казав, — нагадав Поніманський, злякавшись, щоб, бува, йому не нав'язали Тетерю, — що твоя стара повернеться не раніш як у вересні.

— Мало що я казав?! А сьогодні телеграму принесли, — збрехав Шкарбун.

— Одним словом, вирішено, — урвав суперечку Чернушкін. — Він поки що побуде в Гната, а там подивимось… Отже, відносно ночівлі домовились. Гроші, Петре Борисовичу, ти одержиш. Ну, заспокоївся? І досить про це. А от з ревізором, вже пробач, — він підсів до Тетері і, намагаючись надати своїм словам щирості, поплескав його по коліну, — треба тобі вирішувати самому. Ось як воно, голубе мій.

— Я згоден! Але як? Як? — хапався Тетеря у розпачі за голову. — Навчіть…

— Не люблю радити. Скажу — роби так, а вийде інакше. А я й винен зостанусь, адже всього не передбачиш.

— Нікого я винуватити не буду. Як вийде, так і вийде. Тільки підкажіть.

— Гаразд, щось гуртом придумаємо. Зажди, ось тільки нап'юся. Задушно тут, у горлі пересохло. Де в тебе, Опанасе, вода?

— Зараз, — підвівся Макогон.

В кухні, щільно причинивши двері, Чернушкін, зашепотів:

— Де пістолет? Давай його сюди. Макогон відсунув стола з брудним посудом, підважив кінцем сокири мостину і витянув загорнутий у мішковину браунінг.

План Чернушкіна був простий: Макогон немовби випадково згадає, що в нього зберігається пістолет, і поверне його Тетері нібито для самооборони… Тоді Чернушкін заведе розмову, що, маючи зброю, усунути ревізора нічого не варто.

— Гаразд, — згодився Макогон. — А ти, Сергію, віриш, що ревізор не повідомив у міліцію, чи сказав лише для цих йолопів? Ох, і боюсь я, Сергію… Ніколи такого зі мною не було. Серце крається…

— Хто його зна… Але гірше не буде, якщо нацькувати Тетерю на ревізора.

— Ну, добре. Немає ревізора. Іншого пришлють. Адже документи він з собою не носить.

— Не носить, а ключ від сейфа носить… Ну, пішли.

Як і домовились, Макогон вийняв браунінг, простягнув його Тетері.

Очі Тетері гарячково заблищали.

— Послухайте! Послухайте! Адже з цією штукою Сахно від мене не відкрутиться. Або накладні на бочку, або кулю в лоб. Хай вибирає.

Чернушкін був задоволений.

— Вірно! Чого з ним церемонитись?

Близько восьмої години ранку всі члени НПВБ зібралися біля пам'ятника Івану Франку. Радилися недовго. В Альоші й Діми новин не було. Півень не виходив з квартири, а Макогона Діма не бачив. На жаль, і Вітю, і Володю теж спіткала невдача. Перукарня вчора чогось була замкнена. Потім Вітя розповів, що йому добре перепало від батька. Але це ще півбіди. Головне — заборонили виходити з дому. Ну, вдень він ще зможе вирватися, а як бути ввечері — просто не знає.

Приблизно така розмова відбулася і в Альоші з матір'ю. Настрій у всіх зіпсувався. Почали шукати вихід із становища, але, як не старалися, нічого путнього не знаходили. Коли надія, здавалося, була втрачена, Володя порадив Віті й Альоші вступити до драмгуртка при районному Палаці піонерів. Вдома можна сказати, що заняття й репетиції там увечері, а гурток вони відвідуватимуть по черзі у вільний час.

Пропозиція всім сподобалась.

Перш ніж розійтись, вирішили, що Вітя знову подасться до перукарні, Альоша й Діма продовжуватимуть виконувати попереднє завдання — вести спостереження за Півнем і Макогоном. Володя стежитиме за Поніманським.

… Щоб не викликати підозри в матері, Діма взяв першу-ліпшу книжку, що навернулася на очі (це, як виявилося, був багато разів перечитаний «Біліє парус одинокий»), і, незважаючи на палюче сонце, примостився на балконі.

Години минали за годинами, а в будинок Макогона ніхто не заходив і ніхто звідти не виходив. Всі віконниці були щільно зачинені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Від напруження в Діми рябіло в очах і паморочилась голова. Він побіг під душ. Повернувшись на свій спостережний пост, вигадав для себе гру: почав рахувати автомашини, що проїжджали повз будинок. Час минав трохи швидше…

Надвечір Діма вийшов на вулицю. Що відбувається в цьому загадковому будинку? Чи є там хоч одна жива душа? Діма насилу знайшов у паркані дірку від сучка. Подвір'я було порожнє.

— Ти що тут робиш? Чого заглядаєш? — почувся сердитий голос.

Діма відскочив від паркану. В нього вп'явся маленькими злими очицями високий худий чоловік з в'язкою пічкурів і бамбуковим вудлищем. «Макогон», — здогадався Діма. Таким, саме таким він уявлявся йому з розповідей Альоші й Віті.

— Я… я шукаю товариша.

— Якого товариша? — підозріло спитав Макогон.

— Толю Кравчука… Він живе десь тут, на Загорській… у невеликому будинку… Номер я забув… стукав, стукав до вас, ніхто не відчиняє.

Несподівано Макогон схопив Діму за вухо і почав боляче крутити, примовляючи:

— Не лазь, не лазь по чужих парканах!

— Дядю, дядю, за що?! Що я вам зробив?!

— Сам знаєш! Не заглядай куди не слід! — Макогон з силою штовхнув його. Діма не втримався на ногах і простягся на тротуарі. — Геть звідси! Щоб і духу твого не було! На другий раз голову відірву.

Не так від болю, як від образи в Діми по щоках побігли сльози. Ще ніколи в житті з ним так не поводилися… Не довго думаючи, він схопив каменюку, що попалася на очі, і замахнувся, націляючись у вікно будинку. «Ні, яка користь, коли я розіб'ю шибку? — схаменувся. — Макогон відразу здогадається, почне мене розшукувати… Тоді на вулицю не вийдеш…»

Діма шпурнув убік каменюку і попрямував додому. Вухо напухло й нило, але Діма кріпився, намагаючись не звертати уваги на біль… Як йому виконати завдання, як дізнатись, де працює Макогон?.. Але чого він так розлютився?.. Подумаєш, хлопчисько зазирнув у двір… Ну, тут щось криється! Він до ранку очей не заплющить, а вивідає, в чім справа… Доведе, що недаремно його прийняли в НПВБ. Він виправить свою помилку… Ну, а про вухо?.. Нащо хлопців хвилювать?

Вийти на балкон Діма тепер уже не наважився. Та можна спостерігати і через вікно. Звідти навіть краще видно. Тільки-но Діма сів біля вікна, як пролунав дзвоник. Він незадоволено скривився, але в квартирі нікого більше не було, довелось відчинити. Це прийшов контролер перевірити електролічильник.

Діма, випровадивши контролера, притьмом кинувся до вікна. Від будинку Макогона від'їжджала сіра «Победа» з чорними шашечками вздовж кузова. Знову проґавив! Тепер угадуй: чи приїхав хтось до Макогона, чи поїхав від нього! Як йому сьогодні не щастить. Таж сам винен! Знайшов, де вмоститись! — на четвертому поверсі… Що робити, коли зараз хтось вийде? Хоч бери і стрибай на асфальт! Поки збіжиш униз… Його місце на вулиці! Але треба замаскуватись.

… Мимо куща, за яким присів Діма, проплив чоловік в наглянсованих до блиску чоботях. Захисного кольору френч на ньому, здавалося, от-от трісне по всіх швах. Він перетнув вулицю, підійшов до будинку Макогона, зняв картуза і обтер обличчя великою картатою хусткою. — Насторожено озирнувшись на всі боки, тричі постукав у двері.