Вийшло так, що за Тетерею йшов Альоша, за Альошею — товстун, за товстуном — Діма. На розі товстун наздогнав Тетерю. Вони зупинились і почали про щось жваво розмовляти. Зупинились і хлопчаки. Альоша закам'янів біля вітрини з «Пионерской правдой», а Діма, не вигадавши нічого кращого, шмигнув у «Гастроном» і стежив за товстуном через вітрину.

До Альоші долинали уривки розмови.

— Не хвилюйся, Петю… Все буде добре… Пробач, коли що не так. Сам розумієш… Приїжджай. Чекаю на вокзалі.

— Хай буде по-твоєму… Я пішов… Чекай до одинадцятої, Гнате Онуфрійовичу…

Альоша запам'ятав, що незнайомця, за яким він стежить, звуть Петром, а другого –

Гнатом Онуфрійовичем. Треба не забути записати в журнал НПВБ.

Товстун постояв хвилину-другу, дочекався, поки Тетеря зникне за рогом, і вскочив у тролейбус номер десять, що йшов за маршрутом: Загорська площа — вокзал. За ним — Діма.

Втягнувши голову в плечі, глибоко заклавши руки в кишені, Тетеря простував вулицею. Поминувши зоопарк, він вийшов на Кузнечну. Альоша тримався на відстані двадцяти-тридцяти кроків позаду. Коли вони наблизились до цементного заводу, вже посутеніло. Тепер Альоша лише по білій плямі піджака здогадувався, де незнайомець. Боячись спустити його з ока, Альоша скоротив відстань.

А коли з-за величезних, застиглих темним громаддям корпусів заводу величаво виплив щербатий диск місяця, заливши все довкола сріблястим світлом, хлопець відстав. «Дивно, він начебто йде до мене, — розмірковував Альоша. — Певно, Поніманський послав його до Матвійовича з якимсь завданням…»

Коли вони опинились біля університету, в Альоші вже не було сумніву: Тетеря прямує до Півня. Але, на його подив, Тетеря пройшов мимо.

«Хитрий… Не відразу завернув до Матвійовича. Пройде трохи далі і повернеться», — подумав Альоша і, наче тінь, прослизнув у підворіття, сховався за напіввідчинені чавунні ворота. Секунда, друга, третя… Альоша занепокоївся і, притиснувшись до теплої стіни, яка не встигла охолонути після денної спеки, обережно визирнув. Невідомий наче в воду впав… Хлопець метнувся в один бік, у другий. Нарешті біля перехрестя він побачив білий піджак. Саме в цей час Тетеря звертав на Червонозоряну. Альоша знав тут кожний будинок, мало не кожну дірку в паркані. Адже цією вулицею вже не один рік він ходить до школи.

«З усього видно, Півень тут ні при чім, — зметикував Альоша, — але все ж таки, куди він? Може, тут поблизу мешкає хтось з їхньої зграї?..»

Тетеря проминув огорнуту темрявою школу. Через кілька будинків він зупинився і подивився на номер. Вулиця, і вдень тиха, цієї пізньої пори була зовсім безлюдна, і до Альоші долинуло: «Сорок п'ятий… Отже, на другому боці…»

«Чого зупинився біля Вітьчиного будинку? Невже він до Валентина Филимоновича? Ну що в того спільного з монархістами?! Та що я? Зовсім з глузду з'їхав, всіх гуртом у монархісти записую. Просто шпіономанія якась…» Незнайомець пройшов повз палісадник і зупинився. Альоша завмер. Страшний здогад приголомшив його: Поніманський вистежив Вітю! Авжеж!.. Так воно і є… Адже він розмовляв з Поніманським, а той, досвідчений конспіратор, відразу розкусив, в чім справа, і послав цього головоріза розправитися з Вітею… Що робити?

В скрутному становищі був не лише Альоша. Вагався і Тетеря. Він пішов від Макогона з непохитним наміром примусити ревізора віддати компрометуючі його накладні. Дорога від Загорської до Червонозоряної була не близька, і Тетеря мало-помалу взяв себе в руки, заспокоївся. Становище вже не здавалося таким страшним і безнадійним. На думку йому спали припущення Чернушкіна. Може, справді обшук не пов'язаний з ревізором, а винна у всьому його дружина?.. Сам того не помітивши, Тетеря спрямував свій гнів на неї. Підійшовши до будинку Сахна, він вирішив, що даремно гарячкував. Перш за все треба дізнатись, чим викликано обшук; якщо навіть дружину арештували, це ще не біда. Але в міліції вона може розповісти, де сховані коштовності і ощадні книжки! Ця думка так злякала його, що Тетеря, забувши про все, заквапився до себе додому.

… Альошу врятувало те, що він передбачливо сховався за трансформаторною будкою, а то б він і Тетеря зіткнулись. «Що з ним? — спантеличився хлопець. — Неначе когось злякався. Але на вулиці порожньо… Мабуть, свої сліди замітає… Не вийде! Не втечеш! Цілу ніч стежитиму за тобою. Мені не страшно: мама на нічній зміні…»

Не підозрюючи, що його супроводить Альоша, Тетеря через півгодини вже був на Другій Дачній. Відразу йти додому він побоювався і спершу зайшов до тьоті Паші. Альоша сховався за деревом.

Тьотя Паша зустріла Тетерю непривітна і далі коридора не пустила.

— Катерину повезли в міліцію… Сама бачила, йди собі, ненароком хто помітить — не минути мені лиха.

— Вони що-небудь знайшли? Забрали?! — весь подавшись уперед, мало не викрикнув Тетеря.

— Звідки я знаю? Там не була.

Не мовлячи більше ні слова, Тетеря вийшов. Звістка про арешт дружини приголомшила його. До самого останнього моменту він сподівався, — може, якось обійдеться. Тепер його думки зосередились на одному: як проникнути в будинок, як забрати коштовності і ощадкнижки.

Сховавшись у затінку напроти свого будинку, він затаївся. «Чи не піджидають мене за парканом? — з острахом подумав. — Ввійду, а там — хап! — і в тюрму». Він підняв камінь і шпурнув за паркан. Гомінкий звук порушив нічну тишу.

«Когось викликає, — вирішив Альоша. — Розгалужена організація… Лише на цій вулиці до другого спільника заходить…»

Тетеря підкрався до хвіртки і обережно натиснув на клямку. Хвіртка не піддавалась. Тетеря пошарив по кишенях і спересердя пошепки вилаявся. Ключ залишився на роботі. В такий пізній час, коли чути кожний шерех, виламати хвіртку він побоявся. А шлях через паркан був відрізаний: він сам обтягнув його колючим дротом і понабивав гвіздків. Поряд, за його власним парканом, у його власному будинку, в його власному садку лежать портсигар, платинові запонки, перстень з рубіном і ощадні книжки, а він не може забрати їх.

Від злості Тетеря у розпачі кусав губи і боляче бив кулаком об кулак.

Альоша сидів навпочіпки за кущем бузку. Коли Тетеря обернувся до нього спиною, він випростався, розминаючи занімілі ноги. Зненацька в сусідньому будинку рипнули двері. Долинули голоси:

— Коли тепер вас чекати, Маріє Федорівно?

— Через тиждень обов'язково забіжу.

Почувся тупіт квапливих кроків. Вони швидко віддалялися й невдовзі завмерли. Знову настала тиша, лише вітер, налетівши невідомо звідки, зашелестів листям дерев. Впало кілька яблук. Одне попало в плече Тетері. Іншим разом Тетеря неодмінно підняв би яблуко, вилаяв би дружину за те, що вона не дивиться за садком. Зараз же він з якоюсь несамовитою люттю розчавив спілу антонівку. І, чомусь заспокоївшись, згадав: вчора він побачив відірвану дошку в паркані. Збирався навіть прибити, але забув.

Він одразу знайшов те місце. Протиснув голову, до болю напружуючи очі, вдивлявся в темряву. З-за хмар визирнув місяць, освітивши садок ніжним сріблястим світлом. На траву лягли химерні зеленкуваті тіні від дерев, а груші та яблуні своїм крислатим гіллям нагадували казкових багаторуких велетнів.

Тетеря перекинув ногу через планку і спробував було протиснутись крізь дірку. Та ба. Щілина виявилась замалою. Чортихнувшись крізь зуби, він потягнув до себе суміжну дошку. Але та ні з місця. Тоді Тетеря смикнув сильніше. Той самий наслідок. Розлютившись і забувши про обережність, він уперся ногою в нижню планку і щосили рвонув дошку. Почувся пронизливий скрегіт гвіздків, і разом з дошкою Тетеря повалився на землю.

Події розгорталися з запаморочливою швидкістю. Як на гріх, нічна мошка залетіла Альоші в ніс, і він голосно чхнув. Тетеря зірвався на ноги, вихопив з кишені пістолет, не цілячись, вистрелив у бік Альоші і щодуху кинувся навтікача.

Щось боляче вдарило Альошу в обличчя. Він помацав щоку: вона була липка й мокра. Пальці натрапили на щось гостре. Смикнув — наче тріска.