Литмир - Электронная Библиотека

«Давай!» — звеліла я собі.

Міцно стиснувши зуби, я запустила руки під мертве тіло Глорії, вхопилась за те місце, де колись були ребра, й спробувала перевернути її на живіт. Але мені це було не до снаги. Я починала марити, все пливло перед очами, ніби в нічному кошмарі, я не могла провести чітку межу між маренням і реальністю. Я вхопила срібний сагайдак зі стрілами, але він за щось зачепився — за плече. Зрештою я щосили сіпнула і вивільнила його. Щойно лук і стріли опинилися в моїх руках, як до мене долинув тупіт кількох пар ніг, і я збагнула, що це кар’єристи. Вони поверталися назад по мою душу або по свою зброю, а швидше за все, і по те, і по те.

Я проґавила свій шанс, було запізно для втечі. Я ви­тягнула одну зі стріл й піднесла до тятиви, але вияви­лося, що замість однієї тятиви перед очима пливе аж три, а сморід від розкладеного тіла такий сильний, що я просто не можу. Не можу. Не можу.

И ось так безпомічно я стояла навколішках, коли з кущів вискочив перший трибут і над моєю головою завис гострий спис. Обличчя Піти перекосилося від шоку, хоча це й було безглуздо. Я напружилася, приготу­вавшись до удару, але натомість Піта опустив руки.

— Чому ти досі тут? — прошипів він до мене.

Мої очі округлилися, я розгублено дивилася, як великі краплі води повільно котяться опухлим вухом Піти. Все його тіло блищало, немов зарошене.

— Ти збожеволіла? — він підштовхнув мене списом. — Вставай! Вставай!

Я підвелася, але він досі штовхав мене. Що? Що він задумав? Він щосили штовхнув мене геть.

— Біжи! — закричав він. — Біжи!

За спиною Піти з’явився Катон. Він прорубував собі шлях крізь густі кущі й щодуху мчав до нас. Він був також мокрий із ніг до голови, а під оком у нього красу­валася велика ґуля. У руках він тримав меч, сам вид якого додав мені сил утікати. Я бігла, міцно притиснувши до себе лук і стріли, налітаючи на дерева, які з’являлися нізвідки, спотикаючись і падаючи. Я пробігла повз свій ставок і опинилася в незнайомій ділянці лісу. Все навколо почало розпливатися й викривлятися. Метелик роздувся до розмірів будинку, а тоді розпорошився на мільйони зірочок. Замість дерев мені ввижалася кров, вона крапала на мої черевики. З пухирців на руках почали вилазити мурахи, і я не могла їх струсити. Вони повзли вгору, по руках, по шиї. Хтось заверещав — нескінченним зади­ханим криком на найвищій ноті. Мабуть, то була я сама. Я спіткнулася й упала в невеличку яму з оранжевими бульбашками, які гуділи, мов гнізда мисливців-убивць. Скрутившись калачиком, я приготувалася вмерти.

Знесилена і збита з пантелику, я усвідомлювала тільки одне: щойно Піта Мелларк урятував мені життя.

А тоді мурахи дісталися моїх очей — і я зомліла.

РОЗДІЛ 6

Моя свідомість опинилася в полоні кошмарів, кожен із яких був страшнішим за попередній. Усе, чого я най­більше боялася, поставало перед моїми очима в таких яскравих деталях, що я сприймала це за реальність. Щоразу, приходячи до тями, я думала: «Нарешті все скінчилося». Але ні. Кожен кінець був початком нового кошмару. Важко сказати, скільки разів мені привиді­лася смерть Прим. А скільки разів мені довелося пере­жити наново смерть батька? А свою власну? Це була нор­мальна реакція на укуси мисливців-убивць. Їхня отрута діє тільки на ту частину мозку, яка відповідає за страх.

Коли я зрештою прийшла до тями, то просто лежала в очікуванні наступного видіння. Але, мабуть, отрута вже вийшла з мого тіла, добряче потрусивши і виснаживши його. Я досі лежала на боці, скрутившись, немов зародок у лоні матері. Я повільно підняла руку й торкнулася очей. Виявилося, що з ними все гаразд, що ніяких мурах не було. Довелося докласти зусиль, щоб випростати руки й ноги. Мені боліло все тіло, тож не було потреби огля­дати себе і з’ясовувати, яке місце ушкоджене. Рухаючись дуже-дуже повільно, я зрештою сіла. Увесь цей час я пролежала в ямі, але виявилося, що оранжеві бульбашки, які дзижчали, мов осині гнізда, були плодом моєї уяви, натомість дно ями було повністю вкрито сухим жовтим листям. Мій одяг увесь промок, але я не знала від чого: від води, вологи, дощу, а може, поту? Кілька хвилин я просто сиділа, пила маленькими ковтками воду з фляги і спостерігала за жуком, який намагався вилізти на кущ жимолості.

Скільки часу я була без тями? Коли мене почали пе­реслідувати видіння, був ранок. А зараз обід. Але одубі­лість у моїх суглобах свідчила про те, що минув не один день, можливо, два. У такому разі я не дізнаюся, скільки трибутів вижило, а скільки померло від укусів мисливців-убивць. Глорія і дівчина з Округу 4 точно загинули. Але залишився ще хлопець з Округу 1, обоє трибутів з Округу 2 і Піта. Чи померли вони? Якщо ні, то останні кілька днів стали для них таким самим пеклом, як і для мене. А що з Рутою? Вона така крихітна, що навіть не­значна кількість отрути в крові могла її вбити. Але... Оси не повинні були її наздогнати: вона мала значну фору.

У роті був гнилий смердючий присмак, і вода не до­помагала. Я насилу дотягнулася до куща жимолості й зі­рвала квітку. Ніжно відірвала тичинку від пелюсток і накрапала нектару собі на язик. У роті стало одразу приємно і солодко, по язику й горлу розлилося тепло, і на мене нахлинули спогади про літо, про рідний дім і про Гейла. Чомусь мені згадалася наша остання прогу­лянка до лісу й остання розмова.

«Знаєш, а ми б змогли».

«Що?»

«Змогли б-покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися...»

Раптом мої думки переключилися з Гейла на Піту... Піта! Він урятував мені життя! Здається. А може, тоді отрута вже почала діяти, і я не могла відрізнити реаль­ність від марення? Але якщо він зробив це, — а моя інтуїція підказувала, що так воно й було, — то навіщо? Можливо, він! продовжував грати роль закоханого, як тоді, під час інтерв’ю? А може, він справді намагався за­хистити мене? Якщо так, тоді чому він об’єднався з тими кар’єристами? Безглуздя якесь.

Мені стало цікаво, як би пояснив це Гейл. Я замис­лилась на мить, але одразу викинула це з голови: з неві­домої причини Гейл і Піта зовсім не могли співіснувати в моїй свідомості.

Отже, я зосередилася на одній справді приємній події, яка трапилася відтоді, як я опинилася на арені. У мене з’явився лук і стріли! Аж дванадцять стріл, разом із тією, яку я дістала, сидячи на дереві. На них не було й сліду гидкого зеленого слизу, який сочився з тіла Глорії, — це підтвердило мої здогадки про те, що не все там було реальним, — але засохлої крові не бракувало. Я вирі­шила, що помию їх пізніше, й одразу ж запустила кілька стріл у сусіднє дерево. Ця зброя була більше схожа на лук із Тренувального Центру, а не на ті, що були в мене вдома, хоча яке це має значення? Головне, що я вправлялася з ним не гірше, ніж зі своїми.

У мене з’явилася зброя, і це все міняло. Звісно, у мене залишилися сильні суперники. Але тепер я була не просто здобиччю, яка втікає, ховається і відчайдушно бо­реться за життя. Якби зараз із-за кущів вискочив Катон, я б не втікала, а пристрелила його. Страшно зізнатися, але я очікувала цього моменту з нетерпінням.

Проте спочатку варто відновити сили. Мої запаси води були майже на нулі, а організм почав знову зневод­нюватися. Та невелика кількість жирку, яку я наїла в Капітолії, зникла, плюс я втратила ще кілька своїх рідних фунтів. Стегнові кістки і ребра випиналися сильніше, ніж по смерті батька, коли ми кілька місяців голодували. Не варто було скидати з рахунку і поранення — опіки, порізи, синці, які я отримала в результаті зіткнення з де­ревами, а ще три набряки від укусів ос, які дуже напухли і почали свербіти. Я вкрила опіки шаром мазі, змастила й набряки, але це не допомогло. Моя мати знає, як ліку­вати такі укуси. За допомогою листочків, які виводять отруту з тіла, але вона рідко використовувала їх, тому я не пам’ятала ні назви, ані їх самих.

«Спочатку слід знайти воду, — подумала я. — Полю­вати можна по дорозі».

Я легко зорієнтувалася: моє збожеволіле тіло прору­бало широкий тунель у густому листі, тож я вирушила в протилежному напрямку, сподіваючись, що мої вороги досі перебувають у напівреальному світі марення.

37
{"b":"169915","o":1}