Не усвідомлюючи, що дію, я інстинктивно підняла лук, поклала стрілу на тятиву й націлила прямісінько в його серце. Піта вигнув брову — я і бічним зором за­уважила, як ніж його з плеском зник в озері. Я випустила зброю з рук і відступила. Обличчя палало від сорому.

— Ні, — мовив Піта. — Давай, стріляй.

З цими словами він прошкутильгав до мене й уклав зброю мені в руки.

— Я не можу, — сказала я. — Я не буду.

— Давай! А то знову пришлють мутантів чи ще щось вигадають. Я не хочу померти, як Катон, — зронив він.

— Тоді пристрель ти мене, — вигукнула я розлючено, пхнувши зброю йому в руки. — Пристрель мене, і їдь додому, і живи з цим!

Саме в ту мить я зрозуміла, що померти зараз тут — набагато легше, ніж жити потім удома.

— Ти ж знаєш, що я ніколи цього не зроблю, — сказав Піта, відмахнувшись від лука. — Добре, я все одно помру першим, — мовив він і почав розмотувати рану на нозі.

— Ні, ти не вчиниш самогубства! — крикнула я, а тоді впала навколішки й почала наново замотувати його рану.

— Катніс, — сказав він. — Але я так хочу.

— Ти не смієш залишати мене тут саму, — буркнула я. Бо якщо він помре, я ніколи не зможу покинути арену, решту свого життя я подумки проведу тут, намагаючись знайти вихід, якого не бачу зараз.

— Послухай, — мовив він, піднімаючи мене на ноги. — Нам обом добре відомо, що має бути переможець. Ним може стати тільки один із нас. Будь ласка, стань ним. Заради мене.

І він заходився доводити, як міцно кохає мене, як не бажає жити без мене, але я не слухала, бо попередні слова, які зірвалися з його вуст, застряли в мене в голові й не давали спокою.

«Нам обом добре відомо, що має бути переможець».

Так, мусить бути переможець. Без нього Голодні ігри втратять сенс, а продюсери підведуть Капітолій. Мож­ливо, їх навіть стратять, повільно й болісно, і їхню страту транслюватимуть у прямому ефірі по всій країні.

А якби ми з Пітою обоє померли... чи принаймні про­дюсери б так гадали...

Пальці потягнулися до шкіряного мішечка, прив’я­заного до пояса. Піта помітив цей рух і схопив мене за зап’ястя.

— Довірся мені, — прошепотіла я.

Він довго не зводив із мене очей, а тоді відпустив. Я розв’язала мішечок і висипала жменьку ягід йому на долоню. Тоді насипала жменьку собі.

— На рахунок «три»?

Піта нахилився й ніжно мене поцілував.

— На «три», — мовив він.

Ми стояли спинами одне до одного, тримаючись за руки.

— Піднеси ягоди вгору. Нехай усі побачать, — сказав Піта.

Я розтулила долоню, й чорні ягоди заблищали на сонці. Я востаннє стиснула Пітину руку на прощання, і ми почали рахувати. «Один». Можливо, я помилилася. «Два». Можливо, їм байдуже, якщо ми обоє помремо. «Три!» Занадто пізно щось змінювати. Я піднесла руку до рота, востаннє роззирнувшись. Щойно ягоди посипа­лися мені в рот, як загриміли сурми.

Над нашими головами пролунав несамовитий голос Клавдія Темплсміта:

— Стривайте! Зупиніться! Леді й джентльмени, я радий повідомити вам імена переможців 74-х Голод­них ігор. Це Катніс Евердін і Піта Мелларк! Трибути з Округу 12!

Я виплюнула ягоди й почала терти язик курткою, щоб жодна крапля соку не потрапила в шлунок. Піта під­штовхнув мене до озера, і ми обоє прополоскали роти водою, а тоді кинулися обніматися.

— Ти випадково не проковтнув бодай ягоду? — хотіла я переконатися.

Він заперечно похитав головою.

— А ти?

— Якби проковтнула, то вже була би мертва, — відпо­віла я.

Його губи заворушилися, він щось казав, але голос за­глушило ревисько натовпу, який зібрався в Капітолії, — воно лунало звідусіль. Мабуть, увімкнули гучномовці.

Над нашими головами з’явився вертоліт, і в повітрі повисли дві драбини. От тільки я не збиралася від­пускати Піту далеко від себе. Я допомогла йому ви­лізти на драбину, і наші ноги одночасно ступили на перший щабель. Електричне поле паралізувало наші рухи, але цього разу я була навіть рада: я не була впев­нена, що Піта зміг би самотужки довго протриматися на драбині. Я подивилася вниз — хоча наші м’язи були знерухомлені, Пітина нога продовжувала кровити. І щойно по нас зачинилися двері вертольота, як Піта знепритомнів.

Мої пальці так міцно вчепилися в його куртку, що коли нас захотіли роз’єднати, тканина порвалася, і в моїх руках залишився потріпаний клапоть. Все було готове до операції, лікарі в стерильних білих костюмах, масках і рукавичках одразу ж узялися до справи. Піта був такий блідий! Він нерухомо лежав на срібному столі, в нього повтикали різноманітні трубки й дроти. В якусь мить я забула, що все позаду, що Ігри закінчилися, — я угледіла в лікарях нову загрозу, нову зграю мутантів, які намага­ються вбити Піту. У відчаї я кинулася до нього, але мене зловили чиїсь дужі руки й зачинили в сусідній кімнаті. Тепер нас розділяли скляні двері. Я кидалася, билася об скло, та марно. Ніхто не звертав на мене уваги, за ви­нятком капітолійського служки, який підійшов до мене й запропонував попити.

Я притулилася обличчям до дверей і з’їхала на під­логу, погляд бездумно блукав між дверима та склянкою у моїй руці. Вона була холодна, повна апельсинового соку, із якого стирчала святкова біла трубочка. Склянка якимсь дивним чином дисгармоніювала з моєю брудною закривавленою рукою, з чорними нігтями і шрамами. Від самого тільки запаху апельсинового соку в мене потекла слинка, але я обережно відставила його вбік, не дові­ряючи нічому такому чистому й гарному.

Крізь скляні двері я споглядала, як гарячково й зо­середжено лікарі чаклують над Пітою. Бачила, як по трубках стікає якась рідина, спостерігала за десятками кнопок і лампочок на стіні, значення яких не розуміла. Я не була впевнена, але мені здалося, що Пітине серце двічі зупинялося.

Я ніби знову опинилася вдома, коли до нас прино­сили безнадійно пораненого шахтаря, або жінку, яка третій день не може розродитися, або виморену голодом дитину, яка бореться з пневмонією. Тоді на обличчях матері й Прим з’являвся точно такий самий вираз. Що ж,саме час утікати до лісу й ховатися поміж дерев, поки па­цієнт не помре — тоді з околиці Скиби долинуть звуки молотків, які майструють домовину. Але я залишилася, мене стримували не тільки стіни вертольота, але й та дивна сила, що прив’язує коханих в останні хвилини життя. Як часто мені доводилося бачити їх на нашій кухні, вони сновигали навколо стола й не могли знайти собі місця. І я завжди запитувала себе: «Чому вони не йдуть геть? Навіщо їм це бачити?»

Тепер я знала навіщо. Вони не мали іншого вибору.

Я помітила чиїсь очі, які прискіпливо вивчали мене, і зрозумівши, що це моє власне відображення, здригну­лася. Дикий погляд, запалі щоки, скуйовджене волосся. Божевільна. Дика. Скажена. Тепер стало зрозуміло, чому всі тримаються від мене подалі.

За кілька хвилин я збагнула, що ми приземлилися на даху Тренувального Центру, і Піту забрали, а мене залишили. Я почала щосили битися об скло й волати, але щойно побачила, як десь далеко промайнуло рожеве волосся, — мабуть, це була Еффі, вона повинна прийти на допомогу, — як ззаду мене штрикнули голкою.

Коли я прокинулася, то спочатку боялася поворухну­тися. Зі стелі звисали лампи, які випромінювали тьмяне жовте світло, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що крім мого ліжка, в кімнаті немає нічого. Я не помі­тила ні дверей, ані вікон. У повітрі витав різкий запах ан­тисептиків. Із моєї правої руки стирчало кілька трубок, які тягнулися до стіни та зникали в ній. Я була гола, але делікатні простирадла ніжили й заспокоювали шкіру. Я невпевнено підняла ліву руку. її не тільки помили, а ще й почистили нігті, надали їм ідеальної овальної форми, а шрамів від опіків ніби й не було. Я торкнулася щоки, губ, горбатого шраму над бровою, а тоді провела паль­цями по шовковистому волоссю і завмерла. З побою­ванням я покуйовдила волосся біля лівого вуха. Ні, мені не здалося. Я знову чую.

Я спробувала сісти в ліжку, але широкий пояс на талії стримував і обмежував рухи, тому я звелася всього на кілька дюймів. Таке фізичне обмеження налякало мене, і я запанікувала. Я саме намагалася вирватися, вилізти з-під пояса, коли стіна роз’їхалася і до кімнати увійшла рудокоса дівчина-авокс із тацею в руках. Її присутність заспокоїла мене, і я припинила смикатися. Мені хотілося стільки всього дізнатися, але я боялася, що така фамі­льярність із мого боку не піде їй на користь. Швидше за все, мене досі знімають десятки непомітних камер. Вона поставила тацю мені на коліна й натиснула якусь кнопку — і ліжко піднялося. Тепер я сиділа. Поки вона поправляла подушки, я ризикнула й поставила їй одне запитання. Я вимовила його чітко і так гучно, як тільки дозволив мені заржавілий голос, — щоб ніхто не по­думав, що в нас є секрети.