Литмир - Электронная Библиотека

Кілька секунд вони обшукували дівчину, сподіваю­чись знайти щось цінне. Але судячи з їхніх коментарів, не знайшли нічого. Не здивуюся, якщо жертвою стала Рута. Хоча ні, вона занадто кмітлива, щоб розпалювати вогонь у такому місці й у такий час.

— Краще зразу забратися звідси, щоб тіло прибрали ще до того, як воно засмердиться, — я була майже впев­нена, що це сказав брутальний хлопець з Округу 2.

Всі інші, здається, погодилися з ним, і зграя рушила у моєму напрямку. Та вони ж не знають, що я тут. Звідки їм знати? Я добре заховалася між гілля. Принаймні поки не встане сонце. Бо тоді мій чорний спальний мішок із засобу маскування перетвориться на приманку. Якщо кар’єристи не зупиняться, то за кілька секунд проминуть мене.

Але вони стали на галявині за десять кроків од мене. У них були ліхтарі й факели. Крізь прогалини в листі я де-не-де бачила чиюсь руку, чиюсь ногу. Я закам’яніла, не сміючи навіть дихнути. Невже мене помітили? Ні, ще ні. Судячи з розмови, їхні думки далеко звідси.

— Чому досі не пролунав постріл?

— Справді, час уже. Ніщо не заважає забирати тіло.

— Хіба що вона не мертва.

— Вона мертва. Я сам її придушив.

— Тоді де ж гармата?

— Хтось має повернутись і переконатися, що робота зроблена чисто.

— Ага, ми ж не хочемо вистежувати її вдруге.

— Я сказав, що вона мертва!

Сварка тривала кілька хвилин, поки не втрутився інший трибут:

— Ми марнуємо дорогоцінний час! Я піду її прикінчу, і тоді рушимо далі!

Я мало не впала з дерева. Це був голос Піти.

РОЗДІЛ 3

На щастя, я була достатньо передбачливою і при­в’язалася до дерева паском. Тепер я скотилася набік і висіла лицем до землі, обхопивши ногами грубу гілку. Зсуваючись униз, я спричинила незначний шум, але кар’єристи були занадто поглинуті своїми проблемами, щоб помітити це.

— Тоді вперед, Ромео ти наш, — мовив хлопець з Округу 2. — Переконайся на власні очі.

Я лише краєм ока розрізнила Піту, освітленого полум’ям факела. Він рушив назад до дівчини. Його об­личчя було все в синцях, на руці красувалася закривав­лена пов’язка, а судячи з ходи, він накульгував. Я згадала, як він хитав головою, наполягаючи, щоб я не кидалася в бій, а сам тим часом планував залишитися й поборо­тися за харчі. Наперекір Геймітчу.

Гаразд, таке я ще могла перетравити. Гора запасів, яких вистачить на кілька тижнів, — це, звісно, спокус­ливо. Але тут... тут зовсім інше. Навіщо він приєднався до цієї вовчої зграї кар’єристів, яка полює на решту три­бутів? Жоден трибут з Округу 12 ніколи б так не вчинив! Кар’єристи жорстокі й самовпевнені, вони ліпше харчу­ються, ці кімнатні песики Капітолія. їх зневажають усі, окрім жителів їхніх власних округів. Що тепер думати­муть наші люди про Піту? І він іще мав совість говорити зі мною про ганьбу й безчестя?!

Очевидячки, шляхетний хлопчик на даху був іще однією роллю, зіграною для мене. Але це було востаннє. Я з нетерпінням чекатиму, щоб на нічному небі з’явилася його світлина, якщо сама його не вб’ю.

Трибути-кар’єристи мовчали, поки Піта не відійшов достатньо далеко, а тоді почали перешіптуватись.

— Може, вбити його просто зараз і покінчити з цим раз і назавжди?

— Нехай іще трохи потягається за нами. Чому б ні? Він так уміло орудує ножем...

Невже? Це щось новеньке. Скільки нового я сьогодні дізналася про свого друга Піту!

— До того ж він наш найкращий шанс, щоб вистежити її.

Мені знадобилася заледве секунда, щоб здогадатися, що під «нею» вони мали на увазі мене.

— Чому? Гадаєш, вона купилася на ту романтичну дурню?

— Все можливо. Мені здалося, вона досить дурненька. Щоразу, коли я згадую, як вона кружляла у тій сукні, мені хочеться виблювати.

— Якби ж ми знали, як вона отримала одинадцять балів!

— Ладен побитися об заклад, що Ромео знає як.

Почулися Пітині кроки, і вони замовкли.

— Ну що, була мертва? — запитав хлопець з Округу 2.

— Ні. Але зараз мертва, — відповів Піта. Саме в цю мить пролунав гарматний постріл. — Готові рухатися далі?

Щойно зграя кар’єристів зникла, як зайнявся сві­танок і повітря наповнилося пташиним співом. Я досі висіла лицем вниз, м’язи тремтіли від надмірного на­пруження, слід було якнайшвидше вилізти назад на гілку або спуститися вниз. Треба йти далі. Але я не могла по­ворухнутися. Я намагалася перетравити те, що почула. Піта не тільки приєднався до кар’єристів, він допомагає їм знайти мене, дурненьку дівчинку, яку варто спри­ймати серйозно тільки тому, що вона отримала одина­дцять балів. Тому, що вона вміє стріляти з лука. І Піта це знає.

Але поки що він їм не сказав. Може, він приховує цю інформацію, бо усвідомлює, що це — його єдиний шанс на життя? Цікаво, чи він досі вдає, що кохає мене? Працює на публіку? Що коїться в його голові?

Раптом пташки замовкли. Котрась із них тривожно зойкнула. Один-єдиний раз. Це був той самий звук, який нам із Гейлом уже випадало чути. Тоді, коли впіймали рудокосу дівчину-авокса. Приблизно в тому місці, де палахкотіло вогнище, з’явився вертоліт. Униз спустилися великі залізні ноші й повільно, я б сказала, ніжно під­няли мертве тіло на борт. А тоді вертоліт зник, і пташки знову почали співати, так ніби нічого не сталося.

«Ворушись», — звеліла я собі, а тоді вилізла зі спаль­ного мішка, склала його, заховала в наплічник і глибоко вдихнула. Темрява, спальний мішок і густі вербові гілки дали мені надійний притулок не тільки від ворогів, але й від телекамер. А зараз вони, мабуть, саме націлились на мене зусібіч. Щойно я торкнуся землі, мене гарантовано покажуть крупним планом.

Глядачі самі здогадаються, що, сидячи на дереві, я під­слухала розмову кар’єристів і дізналася: Піта з ними заодно. Поки я ще не вирішила, як поводитися далі, краще вдавати, що я повністю володію ситуацією. Що я не розгубилася. А тим паче не злякалася.

Ні, я повинна завжди бути на крок попереду.

Зіскочивши з дерева, я обернулася до яскравого світла і на мить завмерла, дозволивши камерам сфокусуватися на моєму обличчі. А тоді ледь помітно схилила голову набік і багатозначно усміхнулася. Ось так! Нехай тепер сушать голови, що це означає!

Я вже збиралася рушити далі, коли раптом згадала про свої пастки. Мабуть, нерозсудливо перевіряти їх, коли суперники так близько. Але я мушу це зробити. Напевно, взнаки далася багаторічна мисливська прак­тика. А ще спокуса вполювати дичину. Я не помили­лася — й отримала у винагороду великого жирного зайця. Поспіхом оббілувала і випатрала тушку, завбач­ливо залишивши голову, лапки, хвіст, шкірку та нутрощі під великою купою листя. Мені так і кортіло розпалити вогонь, — з’ївши сирого м’яса, можна підхопити заячу лихоманку, — але спогад про мертву дівчину-трибута одразу відбив охоту. Раптом мені спало на думку, що попіл у вогнищі ще може бути теплим, тож я поспішила до її табору. Накраяла м’ясо на тоненькі смужки, нахромила на загострену гілку й поставила на попіл.

Тепер я була рада камерам. Хотіла-бо, щоб спонсори бачили: я вмію полювати, і тому на мене варто ставити: у мене небагато шансів потрапити в пастку через голод. Поки м’ясо пеклося, я подрібнила шматок обвугленої гілки й почала маскувати свій жовтогарячий наплічник. Чорний попіл трохи приглушив яскравий колір, але шар болота явно не завадив би. Звісно, щоб отримати болото, треба знайти воду...

Я забрала свою здобич, притрусила землею жар у вог­нищі й рушила в бік, протилежний тому, який обрали кар’єристи. Дорогою я з’їла половину зайчатини, решту завернула в плівку — на потім. Завдяки м’ясу в животі припинило бурчати, але спрага тільки посилилася. Тепер моя головна ціль — вода.

Скрадаючись лісом, я міркувала над тим, що, мабуть, просто зараз мене показують на екрані, тож я старанно продовжувала приховувати свої емоції. Для Клавдія Темплсміта тепер зоряний час. Уявляю, як він з іншими коментаторами перемиває кісточки Піті, намагається пояснити його поведінку, мою реакцію. Як усе це розу­міти? Невже Піта показав свою справжню натуру? Як це вплине на ставки? Чи втратимо ми спонсорів? І чи є вони в нас узагалі?.. Ні, я напевно відчуваю, що є... принаймні були.

31
{"b":"169915","o":1}