Литмир - Электронная Библиотека

Незначне сум’яття, яке прокотилося натовпом після того, як оголосили наш округ, швидко змінилося по­жвавленням і схвальними вигуками «Округ 12!». Геть усі камери були спрямовані в наш бік, обминаючи увагою три попередні колісниці. Спочатку я не могла поворухнутися, а тоді подивилася на великий екран, на якому транслювали церемонію відкриття, і поба­чила нас із Пітою. Я була просто шокована — ми мали справді приголомшливий вигляд. Надворі сутеніло, і яскраве полум’я вдало підкреслювало і виділяло наші обличчя. Плащі тріпотіли на вітрі, й ми залишали по собі вогненний слід. Цинна мав рацію, наполігши на тому, що ми повинні використати мінімум макіяжу. Так ми маємо привабливий вигляд, а головне, нас легко запам’ятати.

«Не забувай, голову слід тримати високо. И усмі­хайся. Публіка обов’язково тебе полюбить!» — пролу­нало в моїй голові.

І я задерла підборіддя вище, одягнула на обличчя свою найкращу посмішку й почала махати натовпу вільною до­лонею. Я навіть зраділа, що Піта тримає мене за руку, він непохитний і твердий мов камінь — із ним мені легше втримати рівновагу. Отямившись і набравшись відваги, я послала кілька повітряних поцілунків у напрямку ре­вучого натовпу. Після цього жителі Капітолія, здається, остаточно оскаженіли: вони засипали нас квітами і ви­гукували наші імена, які не полінувалися вичитати в про­грамках.

Велична музика, схвальні вигуки, захват публіки — все це сильно вплинуло на мене, і я вже не могла прихо­вати азарту. Цинна зробив мені подарунок. Тепер ніхто не забуде мене. Ні мого обличчя, ні мого імені. Катніс. Дівчина у вогні.

Саме в ту мить я відчула, як у мені прокинулася надія. Гадаю, що тепер знайдеться принаймні один спонсор, який захоче опікуватися мною! А якщо мені бодай трохи допомагатимуть харчами, хорошою зброєю, то може, ще зарано здаватися?

Хтось кинув мені червону троянду. Я зловила її, по­вільно вдихнула ніжний аромат і послала повітряний по­цілунок у тому напрямку, звідки прилетіла квітка. Сотні рук одностайно здійнялися догори, мов намагаючись упіймати мій поцілунок.

Зусібіч долинало схвильоване: «Катніс! Катніс!» Усі прагли моїх поцілунків.

Поки ми не доїхали до Столичного Кільця, я й не помічала, як міцно стискаю долоню Піти — так, що вона аж посиніла. Тоді я подивилася на наші сплетені пальці й легенько відсмикнула руку, але він утримав мене.

— Ні, не відпускай мене, — мовив він. Яскраві язики полум’я весело палахкотіли й відбивалися в його очах. — Будь ласка. Я не хочу гримнутися з цього воза.

— Гаразд, — відповіла я.

Тож я не забрала долоні, але тепер мені менш за все хотілося, щоб нас уявляли разом, як одне ціле. Хіба це чесно — спочатку демонструвати нас як одну команду, а тоді кидати на арену, щоб там ми одне одного повби­вали?

Дванадцять колісниць вишикувалися колом усередині Столичного Кільця. У всіх вікнах будинків, які оточують центральну площу, було напхом напхано люду — найзаможніших жителів Капітолія. Наша колісниця зупи­нилася біля особняка президента Снігоу. Пролунали останні звуки величної музики.

Президент Снігоу, невисокий худорлявий мужчина із сивим волоссям, виголосив промову і привітав усіх із бал­кона, розташованого над нашими головами. Традиційно під час промови на екрані показують по черзі обличчя всіх трибутів. Але я помітила, що нам вділили значно більше часу в прямому ефірі, ніж іншим. Що сильніше згущувалися сутінки, то важче було відірвати погляд від нашого яскравого полум’я. Під час традиційного гімну на екрані швиденько одна по одній з’являлися інші пари, але камера знову невідривно стежила за Округом 12, поки всі колісниці повільно котилися навколо площі, перш ніж зникнути за ворітьми Тренувального Центру.

Щойно за нашими спинами зачинилися двері, як зу­сібіч нас оточила підготовча команда і почала вихваляти всіма можливими улесливими словами. Я роззирнулася й зауважила, що інші трибути свердлять нас ображеними поглядами. А значить, я не помилилася: ми буквально їх затьмарили. Тоді до нас наблизилися Цинна й Порція та допомогли злізти з колісниці. Вони обережно зняли палаючі плащі й капелюхи, і Порція загасила їх рідиною з балончика.

Я усвідомила, що досі тримаюся за Піту. Мовчки розі­гнула свої заціпенілі пальці й почала масажувати долоню. Піта вчинив так само.

— Дякую, що тримала мене. Я боявся, що не встою і впаду, — мовив Піта.

— Справді? — здивувалася я. — Упевнена, що ніхто нічого не помітив.

— А я упевнений, що вони не помітили нічого й нікого, крім тебе. Тобі варто частіше вбиратись у полум’я, — сказав він. — Вогонь тобі личить.

А тоді він подарував мені усмішку, таку привітну та щиру, з легким відтінком сором’язливості, що я відчула прилив теплоти й прихильності до цього хлопця.

Але в думках крутилося застереження. «Не будь дур­ненькою. Піта планує, як тебе вбити, — нагадала я собі. — Він просто відвертає твою увагу, щоб ти стала легкою здобиччю. Що він люб’язніший, то небезпечніший для тебе».

Але не він один уміє грати в такі ігри. Саме тому я стала навшпиньки й поцілувала його в щоку. Просто в синець.

РОЗДІЛ 6

У Тренувальному Центрі споруджена спеціальна башта для трибутів та їхніх команд. Саме вона стане нашою до­мівкою аж до початку Ігор. Кожному округу виділено окремий поверх. Треба тільки зайти в ліфт і натиснути номер свого округу. Зовсім не важко запам’ятати.

Я вже їздила ліфтом у Будинку Правосуддя. Аж двічі. Перший раз тоді, коли отримувала медаль по смерті батька, а другий — учора, коли прощалася зі своїми друзями й рідними. Але той ліфт був схожий на темну рипучу коробку, що повзла мов слимак і смерділа кислим молоком. Стіни ж цього ліфта були зроблені з прозо­рого скла, тож я могла спостерігати, як люди внизу все віддалялися й віддалялися, аж поки не стали за­вбільшки з мурах. Це так захопило мене, що я мало не попросила в Еффі дозволу прокататися ще раз, але в останній момент передумала. Не час для дитячих забаганок.

Очевидячки, Еффі Тринькіт іще не припинила виконувати свої обов’язки. Вони з Геймітчем повинні на­глядати за нами, аж поки ми не опинимося на арені. Хоча я й недолюблюю Еффі, але зараз не відмовилася б від її підтримки. Принаймні вона підказуватиме нам, куди йти і що робити, оскільки ми не бачили Геймітча відтоді, як він у поїзді погодився допомагати нам і ми уклали з ним пакт. І де його чорти носять? Натомість Еффі Тринькіт здавалася цілком задоволеною і охоче виконувала свої обов’язки. Ми — перша команда в її практиці, яка здійняла таку бучу на церемонії відкриття. А вона ж бо відповідальна не тільки за наші костюми, але й за те, як ми поводитимемося й надалі. Еффі знала всіх у Капітолії й цілісінький день без упину торохкотіла про нас знайомим, шукаючи нам спонсорів.

— Ви чимало від мене приховали, — сказала вона, примружившись. — Геймітч, звісно, надто не переоб­тяжував себе й не поділився зі мною інформацією про вашу стратегію в Голодних іграх. Але я все одно зробила все можливе. Я розповідала, як Катніс пожертвувала собою заради молодшої сестри. І як швидко ви всього навчилися й зуміли викорінити зі своєї поведінки варварство, притаманне вашому округу...

Варварство? І це каже жінка, яка допомагає приго­тувати нас до участі в масовій різанині. І чому це, на її думку, ми змінилися? Через наші манери за столом?

— Певна річ, люди мають упередження. Адже ви із шахтарського округу. Але я сказала одну дуже розумну річ: «Якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетво­риться на перли!» — мовила Еффі й уся аж проясніла; вона так засліпила нас своєю широкою усмішкою, що ми не мали іншого вибору, як схвально кивати головами, хоча вона й бовкнула дурницю.

Вугілля не можна перетворити на перли. Бо перли виростають у мушлях. Можливо, вона мала на увазі, що вугілля перетворюється на діаманти, але це також не­правда. Подейкують, що в Окрузі 1 є спеціальна машина, яка перетворює графіт на діаманти. Але в Окрузі 12 не видобуваєтеся графіт. Це входило в обов’язки Округу 13, поки його не стерли з лиця землі.

14
{"b":"169915","o":1}