Литмир - Электронная Библиотека

І що тепер? Мені б, схоже, таки вистачило сил, щоб допиляти ту кляту гілку, але тепер цей план здавався далеко не найкмітливішим. А що як оси задурманені, що як гніздо застряне десь між гілками — або я в темряві не зможу втекти? Тоді це марна трата часу. Ліпше я під­крадуся сюди на світанку й скину осине гніздо на своїх ворогів.

У тьмяному світлі факелів я повернулася назад до свого мішка, де на мене чекав найкращий у світі сюрприз. На спальному мішку стояла маленька пластикова ба­ночка, прикріплена до срібного парашута. Мій перший подарунок від спонсорів! Мабуть, Геймітч прислав його під час гімну. Баночка була така маленька, що легко вміс­тилася на долоні. Що це? Не харчі, це точно. Я зняла кришечку і по запаху зрозуміла, що це ліки. Я обережно торкнулася пальцем однорідної маси — і свербіння в пучці одразу ж минулося.

— О Геймітч, — прошепотіла я. — Дякую.

Він не зрадив мене, не кинув напризволяще. Ціна цієї мазі астрономічна. Мабуть, не один спонсор виклав круг­леньку суму, щоб прислати мені цю малесеньку баночку. А для мене вона безцінна.

Я опустила два пальці в мазь і ніжно розмастила її по литці. Ефект був не просто неочікуваний — мазь мала магічну дію. Біль одразу ж зник, а на шкірі залишилося приємне відчуття прохолоди. Це була не звичайна мазь на травах, яку готувала моя мама, а сучасні ліки, ви­найдені в лабораторіях Капітолія. Змастивши литку, я вкрила тонким шаром мазі пошкоджені долоні. А тоді, обережно замотавши баночку в парашут, заховала її в рюкзак. Тепер, коли біль ущух, я зручно вмостилася в спальному мішку й заснула.

Пташка сіла на гілку за кілька футів од мене і своїм співом сповістила про те, що уже світає. В тьмяному ранковому світлі я ретельно оглянула долоні. Завдяки лікам усі почервонілі ділянки набрали рожевого відтінку і стали ніжні, мов шкіра немовляти. Нога досі пекла, але й рана там була набагато серйозніша. Я намастила на литку ще один шар мазі й тихо спакувала свої по­житки. Що б не трапилося, мені доведеться рухатися, і то швидко. А також змусила себе з’їсти один крекер і смужку бекону й випити кілька ковтків води. Після вчо­рашнього у моєму шлунку не залишилося майже нічого, і голод не забарився.

Я поглянула вниз: зграя кар’єристів і Піта досі спали. Судячи з пози, в якій заснула Глорія, я здогадалася, що вона була на варті, але втома взяла гору.

Я напружила зір, намагаючись роздивитися Руту, але марно. Оскільки вона попередила мене про небезпеку, гадаю, тепер було б чесно попередити її. До того ж, якщо я помру сьогодні, то нехай виграє Рута. Я тихо покли­кала її на ім’я, й у відповідь на мене подивилися широко розплющені, сповнені тривоги очі. Вона знову показала пальцем на гніздо. Я підняла вгору ніж і провела ним туди-сюди, так ніби щось пиляю. Вона тільки кивнула та зникла в густому листі. На сусідньому дереві почулося тихеньке шелестіння. А тоді почало віддалятися. Аж раптом я усвідомила, що це було. Рута стрибала з дерева на дерево. Я ледве втрималася, щоб не розсміятися вголос. Невже вона саме це демонструвала продюсерам? І я уявила, як у спортзалі вона скакала з одного каната на інший, не торкаючись підлоги. їй просто мусили поста­вити щонайменше десятку.

На сході з’явилися перші сонячні промені. Я не могла більше чекати. Порівняно з учорашнім днем, коли кожен рух завдавав невимовного болю, сьогодні дряпатися вгору було мало не розвагою. Діставшись гілки, на якій висіло гніздо, я вставила ніж у щілину і вже майже взя­лася до роботи, коли вловила якийсь рух. Там, на гнізді. Золотисте тільце мисливця-вбивці ліниво пересувалося по сірій поверхні вулика. Оса рухалася повільно й не­охоче, але все-таки рухалася, а це означало, що решта також скоро прокинуться. З-під густого шару мазі на моїх долонях виступили великі краплі поту, і я ретельно витерла їх об сорочку. У мене залишилося щонайбільше кілька секунд: ще трохи — і цілий рій розлючених ос атакує мене.

Немає сенсу зволікати. Я глибоко вдихнула, стис­нула рукоятку ножа й почала пиляти. Туди-сюди, туди-сюди! Мисливці-вбивці задзижчали гучніше й почали вилазити з гнізда. Туди-сюди, туди-сюди! Раптом пе­кучий біль пронизав коліно, і я збагнула, що одна з ос устромила в мене гостре жало, а решта не забаряться. Туди-сюди, туди-сюди! Щойно ніж розпиляв гілку, я щосили відштовхнула її від себе. Осине гніздо впало вниз, ненадовго затримавшись на нижніх гілках, і з тріс­котом ударилось об землю. Воно одразу ж розкололося навпіл, немов яйце, і в повітря здійнявся рій скажених мисливців-убивць.

Я відчула, як друга оса вкусила мене в щоку, ще одна в шию, і від отрути голова негайно зробилася важкою. Я міцно вчепилася однією рукою за дерево і заходилася витягувати жала з тіла. На щастя, мене помітили тільки три оси, перш ніж гніздо впало вниз. Решта мисливців-убивць напали на ворогів на землі.

Оце була несподіванка! Не встигли кар’єристи роз­плющити очі, як на них накинулися оси. Піта й решта зірвалися на ноги та кинулися врозтіч. До мене долинули їхні крики:

— До озера! До озера!

І я збагнула, що вони збираються рятуватись у воді. Мабуть, озеро зовсім близько, якщо вони розра­ховують дістатися його неушкодженими. А от Глорії та ще одній дівчині з Округу 4 пощастило менше. Їх одразу ж атакувало безліч ос, і вони отримали численні укуси. Глорія немов збожеволіла: вона лементувала, стрибала й відбивалася від ос луком, та марно. Кли­кала інших на допомогу, але, звісно, ніхто по неї не повернувся. Дівчина з Округу 4 зникла з поля зору, хоча я не була певна, що вона добіжить до озера. Глорія впала на землю й почала корчитися, а за кілька хвилин затихла.

У гнізді не залишилося жодної оси, всі до одної пе­реслідували втікачів. Було малоймовірно, що вони по­вернуться, але все одно я не хотіла ризикувати. Я зіско­чила з дерева й побігла в протилежний від озера бік. Від отрути, що потрапила в моє тіло з жалами, мене трохи похитувало, але я зуміла дістатися свого маленького ставка і про всяк випадок плюхнулась у воду — а раптом мене досі переслідують оси. Приблизно за п’ять хвилин я вилізла з води та присіла на камінь. Люди анітрохи не перебільшують ефекту від укусів мисливців-убивць. На одному з колін виросла ґуля завбільшки з апельсин, а не сливу. А з отворів, із яких я витягнула жала, сочилася смердюча зелена рідина.

Набряки. Біль. Липка зеленувата рідина. До того ж я стала свідком страшної смерті Глорії. Чи не занадто як на світанок, коли ще й сонце не встигло вистромитися? Найменше мені хотілося думати про те, який вигляд зараз має Глорія. її покорчене тіло. її опухлі пальці, які заціпеніли навколо лука...

Лук! Мій затуманений мозок працював повільно, але нарешті думки склалися докупи: я миттю підвелася на ноги й похитуючись рушила туди, де лежала Глорія. Лук. Стріли. Я повинна їх забрати. Здається, я ще не чула гарматного пострілу. Мабуть, Глорія ще не померла, а просто в комі, її серце досі бореться з осиною отрутою.

Але щойно воно припинить битися, як постріл спові­стить про її смерть і вертоліт забере її тіло, прихопивши з собою єдиний лук і сагайдак зі стрілами. А я не хочу втратити їх удруге!

Тільки-но я підбігла до Глорії, пролунав постріл. Мисливці-вбивці зникли. Дівчина, під час інтерв’ю така приголомшливо вродлива у своїй золотій сукні, змі­нилася до невпізнанності. Її обличчя було спотворене, кінцівки скрючені. Набряки від укусів почали лускати, розбризкуючи навколо смердючу зелену рідину. Щоб отримати лук, мені довелося розбити каменем її пальці, вірніше те, що від них залишилося. Сагайдак зі стрілами вона причавила спиною до землі. Я спробувала пере­котити її тіло на бік, але щойно торкнулася пальцями її шкіри, як та злізла і відділилася від тіла. Я зойкнула і впала на землю.

Невже все це відбувається насправді? А може, в мене почалися галюцинації? Я заплющила очі й почала дихати ротом, щоб бува не виблювати. Мій сніданок повинен залишитися в шлунку: хтозна, скільки часу мине, поки я знову зможу полювати. Пролунав другий постріл, і я здогадалася, що він сповістив про смерть дівчини з Округу 4. Потім птахи замовкли, тільки одна з них видала довгий тривожний звук — знак наближення вертольота. Я розгубилася, бо подумала, що він при­летів по Глорію, хоча це було абсолютно безглуздо, адже я досі поруч і намагаюся забрати в неї лук. Я стала на­вколішки — й дерева навколо закрутилися вихором. Посеред неба кружляв велетенський вертоліт. Я затулила собою тіло Глорії, мов намагаючись захистити його, а тоді побачила, як вертоліт забрав тіло дівчини з Округу 4 і зник.

36
{"b":"169915","o":1}