— Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.

— А ти хто такий? — завагався Туча. — Здається, незнайомий…

— Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…

Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.

Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.

Степан підійшов до візників.

— Дорогу додому знаєте?

— Аякже…

— Друже, відпусти нас! Другу добу…

— Тихо! Запрягайте коней.

… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників — мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.

— Топірець! Друже Топірець!

Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.

— Боже милостивий!

Хтось з Дорощуків був ще живий.

— Холера! — Місяць кинувся до клуні, загримав кулаками в двері. — Є там хто?

Тиша.

— Що таке? Хлопці, ламайте двері!.

Виламали. Зразу декількома ліхтариками освітили клуню.

Клуня була порожня. Бандерівці стояли мов укопані, не вірячи своїм очам. Першим порушив мовчанку Клешня.

— Я сказав, друже Місяць, що це погана прикмета, коли в хаті покійник. Не треба було брати совітки-професорки раз так сталося, що в цю ніч її мати богу душу віддала. Я попереджав — не послухали, сміялися. І ось вам: спершу втратили Неплюя, і тут без нечистої сили теж не обійшлося.

І Клешня поспішно перехрестився.

Місяць не був забобонним. Він по-іншому пояснив таємничу пригоду.

— Хлопці, нас вистежили. Топірця схопили й забрали. Збирайтесь! Негайно треба йти звідси.

— А динамо? А Неплюй? — боязко заперечив хтось. — На собі тягти будемо?

— Послати за підводою.

— Еге! Який відважний!

— Динаму можна залишити тут. Хто її вкраде?

— Зіпсують.

Білий не хотів втрачати динамомашини, він запропонував:

— Треба зайняти кругову оборону й чекати до ранку. Єдиний вихід.

Це було, мабуть, найрозумнішим рішенням. Місяць погодився. Негайно розташувалися навколо будинку, принишкли, чекаючи можливого нападу.

Але на цьому ще не скінчилося. Минуло хвилин десять, і нечиста сила знову нагадала про себе. Всередині хати спалахнув вогонь. Кухар з прокляттям кинувся туди й насилу погасив пожежу на плиті. Залишена на сковороді жирна гуска згоріла майже до кісток.

«Всі її прохання, накази виконувати беззаперечно…»

Вепр не зовсім точно висловив свою думку. Він мав на увазі не накази, а вимоги. Посланець Малого не повинен був просити, але й не мав права наказувати. Посланець Малого міг вимагати. Вепр не знайшов цього найбільш відповідного слова, а замінив його двома зовсім різними за змістам. Він не помітив своєї помилки — в ту хвилину він уже думав про інше…

Оксана негайно скористалася помилкою надрайонного.

Як тільки вони з Довбнею вийшли з світлиці, дівчина запитала, ніби не надіючись на тямущість і кмітливість командира сотні:

— Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?

— Так! — вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. — Все, що пані захоче…

— Я не про це! — незадоволено обірвала його дівчина. — Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте — беззаперечно! Я не допущу жодних!..

— Ну, а хіба я кажу не те саме? — розгублено й ображено запитав Довбня, — Все, що пані скаже…

— Все, що я накажу! — різко поправила його Оксана.

— Так, так, пані, — ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. — Я ж чув, що сказав Вепр.

— Чудово. Слухайте уважно. Перше — не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге — підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.

— Могила пише донесення.

— Хто такий Могила? — насторожилась дівчина. — Ваш писар?

— Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…

— Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє — мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.

— Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.

— Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.

Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.

— Оцих. Ваші псевдо?

— Тополя!

— Шеренговий Карась! — Тарас цокнув закаблуками.

— Озбройте їх.

Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.

— Чому тут у вас базар? — здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.

— Розійдись! — подав команду Довбня. — Всім бути біля казарми.

Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.

— Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.

— Пані, мені наказано… — почав було зніяковілий Марко.

— Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.

Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.

— Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.

Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.

Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.

— Друже Довбня! — кивком пальця покликала його до себе Оксана. — Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.

— Оце я й хочу… — зрадів сотенний. — Зараз Гайка вам усе зробить. Ви ж, певно, й не обідали?

— Почекайте з обідом! — сердито відмахнулася від нього дівчина, — Зараз не до цього. Треба вияснити, в якому стані Вепр. Ви здогадалися послати ще за яким-небудь лікарем?

— Так. Усім цим займається Сокіл. Він там, у хаті, з фельдшером.

— Відішліть Ганку, нехай готує кімнату, й покличте до мене Могилу.

Оксана командувала. Вона розуміла, що не можна давати найменшого перепочинку Довбні, він повинен звикнути до становища підлеглого й беззастережно виконувати її накази.

Поки що все йшло добре. Турбувала Оксану присутність у сотні референта пропаганди. Що це за людина, якими правами користується? Напевно, він трохи розумніший від Довбні.

Довбня вивів з хати високого худого чоловіка, обличчя якого майже по самі очі було перев’язане закривавленим рушником. Він однією рукою підтримував пов’язку, а другою поправляв окуляри з потрісканими скельцями, бо вони сповзали з носа. Його, очі жалібно дивилися на дівчину.

Донесення було складено детально й змістовно за такою схемою: оцінка боєздатності сотні, морально-політичний стан, характеристика колишнього командира, послідовність, з якою розгорталися події в час розстрілу, втрати й, нарешті, висновки. Оксана з великою, цікавістю читала цей документ, але час від часу супилася, начебто знаходила в ньому недоречності.

— Я повинна показати Вепрові, тут є неясні місця, — сказала Оксана, ховаючи донесення в портфель, — Друже Могило, ви людина освічена, інтелігентна, як же ви могли допустити все це?

Могила простогнав, почав щось записувати в зошиті. Оксана поспішно торкнулася до його руки.

— Не треба! Вам не можна хвилюватися. Майте на увазі, навіть невелике поранення в нижню щелепу надзвичайно небезпечне. Може закінчитися тим, що ви назавжди втратите змогу говорити. Вам потрібний спокій, постільний режим. Ідіть лягайте. Як тільки фельдшер звільниться, я пришлю його до вас.

Референт видушив з себе жалібне белькотіння, вклонився Оксані й, притримуючи обома руками підборіддя, пішов до хати.

Оксана побачила Тополю й Тараса. Озброєні гвинтівками, вони стояли на належній відстані й чекали розпоряджень.