Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»

— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.

— Єва.

— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.

— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?

— Що ви, що ви!

— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.

«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.

— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.

Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»

Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.

Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.

Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.

— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?

— Ні. Щось сталося?

— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…

Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…

— Така маленька, в голубій обкладинці…

Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.

«Записна книжка в голубій обкладинці… — думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. — Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».

Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.

Першим побачив озброєних людей на схилі горба по той бік залізниці Василь Гнатишин. Він повинен був, як домовилися, чекати хлопців у лісі на підводі з хмизом, але хотілося на власні очі побачити, як усе відбуватиметься, й він під’їхав до самого узлісся. Начепивши на голови коней торби з вівсом, Василь зліз на воза й, притулившись до стовбура берези, почав спостерігати. Вже добре розвиднілося. З-за кущів Василеві було видно луг, весь у диму ранішнього туману, розкидані на ньому темно-зелені купи верболозу, сіре полотно залізниці, що огинало високі, з рудуватими осипами, горби. От на одному з цих горбів, не близькому, а далекому, Гнатишин побачив людей, що перебігали з рушницями. Сумнівів бути не могло — вони поспішали до залізниці. Німці або поліцаї…

Гнатишина наче вітром здуло з воза. У нього не було часу розмірковувати над тим, яким чином гітлерівці довідались про їх задум і про те, що підірвати ешелон збираються саме на цій ділянці. Він хотів якнайшвидше попередити друзів про небезпеку — Ваня й Михась лежали, причаївшись у кущах майже біля самого полотна й, звичайно, не бачили загону, що наближався до залізниці з другого боку. Треба було вискочити на луг, розвернутись, посадити хлопців на підводу й мчати до лісу. Можна ще встигнути… Василь зірвав торби й почав загнуздувати коней. Тут він почув пихкання паровоза й ритмічний стук коліс поїзда, що вже наближався. Що робити? А якщо він помилився й перешкодить хлопцям виконати те, до чого вони так довго, наче до найбільшого свята, готувалися? Та й поки поїзд не пройде, з лісу виїжджати не можна — побачать, обстріляють.

Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?

Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей — то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?

Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.

Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»