Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Замовкни! — не витримав татарин. — Павлуш, скажи йому. В мене вуха болять.

Баптист замовк, але ненадовго. Він усе ще не міг змиритись з тим, що сталося.

— Як же так виходить, Павле! — запитав вія крізь сльози. — Адже це вже яка земля? Українська. Люди які? Українці. Ну, такі ж, як і ти. Тієї ж нації, одним словом. Чого ж вони? Га? Ми ж у тридцять дев’ятому визволяли? Мій же братик за них десь тут, під Тернополем, голову поклав, якраз у тридцять дев’ятому.

Лобатий не відповідав, ішов, схиливши голову, дивлячись собі під ноги. Раптом він зупинився, рішуче обернувся до бандерівців.

— Ось що, хлопці! Давайте не будемо поспішати. Навіщо гарячкувати? Ще встигнемо до чорта на весілля… Давайте поговоримо…

Він стояв, уперто розставивши ноги, й дивився з посмішкою людини, якій втрачати нічого й тому готової на все.

Татарин теж зупинився. Відчувалось, що тіло його напружилось. Він кидав карими очима на постаті конвоїрів, очевидно, оцінюючи їх силу, можливу швидкість у погоні. Схоже було, що він приготувався до нападу, й тільки чекав сигналу товариша.

Зблідлий Топірець рвучко підвів автомат, відступив крок назад…

— Ану не обертайся! — закричав перелякано Корінь. — Іди, холера, тобі кажуть, а то…

— Що «а то»? — тихо, але відверто насмішкувато промовив лобатий. — Стріляти будете? Ну, стріляйте. Справа не мудра. Зброя у вас є.

— Ідіть! — суворо наказав Топірець.

— Скажіть хоч, хто ви такі будете?

— Зараз довідаєтесь, — сказав ройовий і додав невпевнено — Вам ніщо не загрожує…

Попереду почулися голоси.

— Агов! — зрадівши, закричав Корінь, — Хлопці, сюди!

Лобатий прислухався, окинув поглядом товаришів, схиливши голову, покірно пішов уперед.

24. ЗАКЛЮЧНА ШИФРОВКА

Цього разу чорнява розсильна застала Оксану вдома. Вона навіть не зайшла до кімнати, а тільки прочинила двері, перехилившись через поріг, кинула на долівку конверт, запитала, чи не знає фрейлен, де перебуває пан радник. Оксана відповіла, що не знає, й розсильна відразу ж зачинила двері.

В конверті крім коротенької шифровки була записка, написана по-німецькому м’яким жіночим почерком.

«Дорога моя! Я не могла виконати твого прохання щодо хутра чорно-бурої лисиці. Я бачила п’ять шкурок, але всі вони така погань, що ніякий хутровик не зможе зробити чогось путнього. Пошукай у комісійних магазинах. Можливо, тебе влаштує щось інше — видра, куниця, каракуль, тхір. Підбери собі до лиця. Можеш радіти за мене, я виходжу заміж і збираюся покинути цю брудну діру й поїхати до Кракова, — куди переводять мого майбутнього чоловіка. Дуже шкодую, що ти залишаєшся тут. Наші всі прагнуть на Захід, додому. Нехай береже тебе бог! Твоя вірна подруга Г.»

Оксана повільно, запам’ятовуючи кожне слово, двічі прочитала записку й заплющила очі. Сталося гірше з того всього, до чого вона готувалась. Пошукайло повідомляв: радіозв’язок закінчений, більше шифровок не буде, ключ до шифру не знайдений. Оксані пропонували спробувати встановити, якою книгою користується Хауссер для шифру, і в той же час її попереджали, що в місті затримуватися довго не можна — Гелена одержала розпорядження негайно виїхати до Польщі, можливо, в останній телеграмі Хауссера повідомляють саме про це.

Все виходило вкрай невдало. Оксана не мала, надії на те, що вона зуміє дізнатися, якою книжкою користується радник для розшифрування телеграм. Вона вже пробувала… Книг у радника було багато. Вони лежали купками на підлозі біля письмового стола, займаючи весь куток. Одного разу Оксана попросила Хауссера дозволити їй узяти яку-небудь для читання. Радник не заперечував. «Яку можна? — запитала дівчина, попередньо оглянувши декілька книжок, що лежали зверху на кожній купці. «Першу-ліпшу», — не задумуючись, байдуже відповів Хауссер, думки якого, видно, були зайняті чимось іншим. Оксана почала перебирати книжки, беручи до рук то одну, то другу, сподіваючись почути поспішний вигук: «Ні, не цю, — цю я сам хочу прочитати…» — або щось подібне. Але радник навіть не дивився в її бік. Оксана зрозуміла, що всі її хитрощі цього разу марні, ту книжку Хауссер добре ховає від сторонніх очей.

Необхідно було знайти іншого ключа до таємниці експерта в східних питаннях.

Оксана з огидою подивилася на зашифровану телеграму. П’ята, остання…

Стовпчик цифр, якихось вісім-десять слів. Які це можуть бути слова? Дівчина запалила сигарету й почала роздумувати, перевіряючи свої попередні припущення. П’ять шифровок. Тільки одна з них, третя за рахунком, адресована Хауссеру, виявилася великою, решта були такими ж короткими, як і ця, заключна. Мабуть, слід передбачати таку найбільш вірогідну схему переговорів. У першій телеграмі, яку вона вручила радникові, був ввічливий і інтригуючий запит з трохи прихованою погрозою: «Пане Хауссер, за обставин, що склалися, буде розумно, якщо ви погодитесь зробити для нас декілька послуг, які не завдадуть шкоди вашій країні. Відповідайте».

Радник відгукнувся обережно, набиваючи собі ціну: «В принципі погоджуюсь. Усе залежить від характеру й складності завдання». Після цього прийшла довжелезна зашифрована телеграма, на прийом якої Гелена витратила гри сеанси. Це було щось схоже на інструкції. Радникові дано розпорядження, що і як зробити.

Хауссер, вдавши хворого, цілий день сидів у своїй кімнаті, певне, зайнятий розшифровкою послання.

Оксана, під різними приводами, двічі цього дня заходила до нього. Кожного разу їй доводилося чекати перед зачиненими дверима хвилину-дві, й, коли радник впускав її до себе, на письмовому столі стояла тільки вазочка з квітами.

Увечері він приніс коротку відповідь. В тому, що Хауссер прийняв усі вимоги Прістлі, Оксана не сумнівалася. Вперше після того, як на міській площі було повішено чотирьох оунівців, на обличчі радника можна було помітити ознаки доброго настрою.

Чому обережний Хауссер дав згоду так швидко, не роздумуючи? Причин могло бути дві: по-перше, експертові не треба було докладати особливих зусиль для виконання завдання, і, по-друге, це завдання відповідало його власним задумам, які він збирався здійснити або вже здійснював. Останнє, мабуть, найближче до істини. Отже, його відповідь повинна бути тільки такою: «Даю згоду. Все буде виконано».

Так, того вечора Хауссер мав чудовий настрій. Напевно, він зрадів, що історія з маркою, яка спершу так налякала його, завершилася щасливо. Перед самим виходом з квартири Хауссер затримався біля дверей. «Пам’ятаєте, Єво, нашу розмову про другий фронт? — запитав він. — Я роздумував над цим питанням і, знаєте, дійшов до висновку, що союзники дійсно зацікавлені у створенні другого фронту…» — «Але ж я говорила вам це саме, — сказала Оксана, розігруючи здивування. — Наші керівники не раз…» Вона хотіла послатися на офіційну заяву Черчілля, але Хауссер перебив її. «Одну мить, дорога Єво, вислухайте мене до кінця, — в голосі радника звучала нотка іронічної переваги. — Вашому Черчіллю потрібний другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. О, це було б чудово! Уявляю собі, як би він зрадів…» На запитання Оксани, чому він так гадає, Хауссер не відповів. Він лише з хитрим, багатозначним виглядом легенько поплескав рукою свою помічницю по плечу, мовляв, не треба зайвих слів, і вийшов.

Другий фронт проти росіян… Оксана була вражена. Само по собі таке припущення було нісенітницею. Дівчина знала, що в усіх країнах, загарбаних фашистською Німеччиною, спалахує партизанська боротьба. Перемога радянських військ вселяє народам надію на близьке визволення. Сателіти Німеччини й ті, напевно, проклинають той день і годину, коли вони зв’язали свою долю з Гітлером.

Що ж мав на увазі Хауссер? Невже фантастична ідея створення якогось другого фронту проти росіян лежить в основі одержаної ним інструкції? Ні, швидше цей вислів є лиш художнім перебільшенням, і він має на увазі якусь меншу капость.

Оксана згадала все, що говорив Хауссер про інтереси союзників, і його висловлювання з цього приводу набули логічного зв’язку і ясності. Ось яким був хід його міркувань: «Я не думаю, щоб союзники були в захопленні від воєнних успіхів росіян… Я гадаю, що ваші були б не від того, щоб ми, німці, зуміли якнайдовше затримати росіян де-небудь тут, на кордонах Західної Європи… Вашим політикам хотілось би здерти шкуру зі звіра, вбитого іншими». І, нарешті, як висновок: «Вам потрібен другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. Уявляю собі, як зрадів би Черчілль…» До цього висновку експерт у східних питаннях прийшов після того, як дізнався, чого хочуть від нього ті, хто послав Гелену.

73
{"b":"168026","o":1}