Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне — спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». — «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», — палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». — «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» — «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». — «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». — «Не можу, пане Казімєж».

Поляки підійшли до затриманих.

— Вставайте! — незадоволено сказав молодий. — І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.

— Пане Казимир, — запитав Колесник, — ви польські партизани?

— Тобі цього не треба знати.

— Я запитую тому, що… — Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. — Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.

— Ви хочете захищати Польщу від германа? — Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.

— Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.

— Нам таких помічників не треба, — гордо підвів голову Казимир. — Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.

Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:

— Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.

— Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, — так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. — Нам ні про що з вами говорити — росіяни вороги поляків.

Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира — без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.

— Слухай, пан, навіщо так говориш? — сердито блискаючи чорними очима, накинувся він на поляка. — Який тобі росіянин ворог?

— Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… — вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.

— Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш — українець, цей — росіянин. Ми хороший товариші. Ворог — німець, фашист!

— Не треба, Ахмет… — Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, — Скажи спасибі цим людям.

— Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?

Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика — монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.

Колесник не знав про існування польської Армії Крайової й Армії Людової, але з Казимиром усе було ясно — пихатий, нерозумний молодик, який, видно, ще не бачив смаленого вовка. Все ж Колесник наважився спробувати одержати деяку інформацію від поляків.

— Можна вас запитати, пане Казимир?

— Що таке?

— Де ми знаходимося?

— На межі Львівського й Волинського воєводств. Тут початок Братинського лісу.

— Фронт далеко?

— Десь біля Києва…

— Павлуш, запитай, — стрепенувся Ахмет, — Київ забрали наші?

Подляський, наче вибиваючи корок з пляшки, вдарив долонею однієї руки об кулак другої, сказав:

— Київ — герман ф’ють!

Навіть Пантелеймон засяяв на обличчі від такої звістки.

— Слава богу, слава богу!

— Скажіть, пане Казимир, — Колесник навмисне звертався до молодого, щоб потішити його самолюбство, — ви не чули, радянських партизанів тут поблизу немає?

— Радянська партизанка на північ — Ковель, Луцьк, — швидко сказав Подляський, — Білорусія. Дужо!

— Тут бандерівці, — похмуро пояснив Казимир. — У цьому лісі їх повно. Це великий ліс.

— Хто вони такі?

— Не знаєш? — здивувався Казимир і засміявся зловтішно. — О, це ж ваші рідні брати-українці, що ви їх визволяли в тридцять дев’ятому. Ви цілувалися з ними, а тепер вони допомагають німцям знищувати радянських партизанів.

— Український націоналіст, фашист, — Подляський переплів пальці рук і міцно стиснув їх. — Бандерівець — герман так. Панові треба боятись бандерівців. Панові на схід-північ треба йти, за Луцьк.

Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.

— Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?

Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.

«Цей може дати чергу в спину…» — подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.

І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.

— Слава богу, — сказав Пантелеймон. — Вони люди нічого, поляки. А спершу було… Слава богу, почув мою молитву.

— Павлуш, скажи йому… — обурений Ахмет озирнувся на Колесника. — Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.

— Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, — щиро сказав Пантелеймон. — Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…

Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові — вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.

— Пантелеймон, — суворо сказав Колесник, — щоб я більше не чув про бога.

— Хлоп’ята, любі, — занив Пантелеймон, — чим моя молитва вам зашкодила?

— Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це- в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом — залишимо тебе, підеш сам.

— Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, — додав Ахмет. — Поки що нам з лейтенантом дякуй.

… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.

18. ОСТАННЯ РОЗМОВА

— Пане штурмбаннфюрер, дозвольте повідомити вам останню новину: наш Пуголовок уже має секретарку… Така серйозна дівчина і, повинен вам сказати, досить приваблива.

Помічник начальника гестапо ледве стримав посмішку, бо був певний, що ця новина видасться шефові пікантною і потішить його. І він не помилився. Герц склав губи трубочкою й тихо свиснув.

— Оцього я не чекав!.. Вродлива, кажеш?

— Цілком. Але тримається статечно, на вертихвістку не схожа. Військова виправка, відчувається школа гітлерюгенду.

— Вельми цікаво, вельми… — очі штурмбаннфюрера весело заблищали, стали масними. — Постарайтеся вивідати про їх стосунки. Все з подробицями…

Коли помічник зачинив за собою двері, Герц дістав з шухляди кругле дзеркальце і з видимим задоволенням оглянув свою свіжовиголену фізіономію. На свої сорок років він виглядав просто-таки відмінно. Мужчина в соку. Але бач який Пуголовок! Чоловіче самолюбство Герца було уражене. Сам-то він не мав наміру стати суперником Хауссера, але вирішив, що було б зовсім непогано, якби хто-небудь з його підлеглих відбив це дівчисько у радника або хоча б наставив йому роги.

До кабінету знову зайшов помічник. Від попереднього грайливого виразу на його обличчі не залишилося й сліду.

53
{"b":"168026","o":1}