Надрайонний комендант Вепр тихо щось наказав Довбні, й сотенний поспішно підвіз до полонених Сидоренка, власовця й оточенця. Лопати вони десь залишили, в їхніх руках були гвинтівки. Тарас зрозумів, що ці гвинтівки було взято в чотових.

У строю завмерли. Як би не був настроєний той чи інший вояка, які б не були у них політичні переконання, кожен з тих, що стояли в шеренгах, якщо й не розумів, то відчував, що зараз, на його очах, буде здійснена жорстока несправедливість. Перед ними стояли виснажені нещасні люди, вихідці з могил, і їх доля не могла не зворушити навіть холодного серця.

— Молиться… — прокотилося по шеренгах.

Справді, отой жалюгідний полонений, баптист, чий спів став причиною нещастя, стояв навколішках, склавши перед собою долоні тремтячих рук. Лобатий полонений, який стояв посередині, розгублено, нерозуміюче подивився на нього й відразу ж випростався, гордо підвів голову. Татарин раптом пронизливо закричав, звертаючись до Вепра:

— Слухай ти, хан Батий український, навіщо нас будеш стріляти, скажи? Я не твоя нація, я — татарин, добре, стріляй мене! Отой — росіянин, москаль, як ти кажеш. Добре, стріляй його також, якщо тобі крові треба. А оцей — він українець, твоя нація. За що його убивати будеш? Скажи своїм людям, скажи, бандит, батько Махно, чорна душа твоя!

Довбня вихопив з рук Сидоренка гвинтівку й хотів ударити прикладом татарина, але помітив застережливий жест надрайонного й відскочив назад, ледве стримуючи лють.

Вепр немовби й не чув, що прокричав йому Ахмет. Він стояв, затиснувши в жмені маленьке підборіддя, погладжуючи пальцем щоку, й трохи спідлоба, але весело дивився на приречених.

Тарасові впала у вічі разюча подібність: надрайонний і татарин були схожі один на одного, — як близнюки — однаковий вік і зріст, однакові плоскі смугляві обличчя й карі вузькі очі. Тільки татарин був худий, брудний, одягнений у лахміття, і шкіра на обличчі в нього була, мабуть, темніша, ніж шкіра Вепра. Тарас не знав, що в жилах надрайонного тече якась частина монгольської крові й що його далекі предки по матері їли сиру конину, пили кумис, збирали ясир у цих краях, і на місці їх стійбища ще в сиву давнину виник хутір, який і понині називається Татари. Що ж до Вепра, то він добре знав легенди свого роду і навіть гордився ними. Він давно помітив свою схожість з татарином, і це, мабуть, розважало його.

— Мають що сказати? — голосно і з удаваним здивуванням запитав надрайонний, звертаючись до сотенного, а не до полонених, ніби йому необхідний був перекладач.

Могила, що стояв поруч, нагнувся до нього й поквапно зашепотів:

— Друже Вепр, не треба цього робити. Нащо їм давати можливість виступати з більшовицькою агітацією?

Надрайонний недбалим жестом відхилив від себе референта пропаганди. На його лиці стала ще більш помітною загадкова, самовдоволена посмішка. Немовби тільки він один наперед знав, що все відбудеться якнайкраще, бо в його присутності інакше бути не може.

Довбня швидко зорієнтувався.

— Чи маєте що сказати?! — крикнув він до військовополонених.

Напевне, лобатий і татарин не чекали такого запитання й не повірили своїм вухам. Вони мовчки й тривожно переглядалися. Баптист підвівся з колін і запитав, облизуючи порепані губи:

— Браття, чого це він?

Йому ніхто не відповів. Настала тиша.

— Не розуміють по-нашому, — сказав курінний, — москалі.

Худа жінка з чорними, викладеними на голові косами нервово засміялася й прикурила погаслу сигарету.

— Зараз я по-їхньому говорити буду. — Вепр передав повідок вівчарки курінному, ступив крок наперед і заклав руки за спину. — Слухайте, — промовив він з легкою бридливою гримасою, вимовляючи слова по-російському. — Я вам дозволю сказати все, що ви захочете. Ми, українці, просякнуті здоровим національним духом і не боїмося ніякої агітації, тим більше, більшовицької.

Могила шарпнув плечем, немов його вкололи, й часто закліпав очима: надрайояний кинув камінця в його город.

— А тому, — продовжував Вепр, — я вам дозволяю заявити перед смертю все, що ви думаєте. Маєте що сказати?

Знову настала тиша. Лобатий труснув головою.

— Маю!

— Ну, кажи… — Вепр картинно відставив ногу і, дивлячись на верхів’я дерев, приготувався слухати.

Лобатий пробіг очима по обличчях людей, які стояли в шеренгах.

— Хлопці, б’ю низько чолом до вашого розуму й совісті, — сказав він українською мовою, м’якою полтавською говіркою. — Бачу, що в кожного на плечах голова є. А що в цій голові? Не порожня ж вона. Я знаю, ви граєтесь у самостійну Україну, а німці граються вами. Давно, ще з вісімнадцятого року граються і кепкують над вами, регочуть так, аж животи трясуться.

— Твоя мати буде реготати й коси на собі рвати буде, більшовицький ти запроданцю, падлюко! — наливаючись кров’ю, закричав Довбня.

Не звертаючи уваги на сотенного, лобатий подивився в бік Вепра. Низенький, вичепурений надраійонний стояв, виставивши праву ногу вперед, заклавши руки за спину, ніби позуючи перед фотоапаратом. Обличчя його сяяло посмішкою зверхності. Полонений зрозумів, що йому дозволяють продовжувати.

— Німцям-фашистам ніколи не вигубити нашого народу українського, до якого б обману вони не вдавалися. Україна є і буде народною, вільною, радянською! їй не страшні ніякі вороги, бо в нас є вірні побратими, на-роди-брати, увесь Радянський Союз, а в Союзі нашому — нагадую вам, якщо ви не знаєте, — двісті мільйонів. Двісті мільйонів! Один за всіх, всі за одного, нікого в біді не залишать. Ось чому наша Україна буде жити вічно!

Лобатий рвучко підвів руку й вигукнув пристрасно:

— Хлопці! Слава нашій Україні!

І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Кілька десятків вояків, які стояли в шеренгах, гримнули:

— Сла-а-ва!!

— Сла-а… — підтримала їх решта, але зразу ж осіклася під скаженим поглядом сотенного, який шалено замахав на них руками.

— Це вже щось неможливе! — обурився Могила. — Друже Вепр…

Надрайонний зрозумів свою помилку, але перегравати вже було пізно. Ніхто не повинен здогадатися, що він може помилитися. Ні, він усе знав, чудово все передбачив… Вепр стояв, як і раніше, спокійний і глумливо посміхався.

— Політрук!.. Це — радянський політрук! — голосно, щоб чули всі, кинув він через плече й весело кивнув лобатому головою, мовляв, продовжуй, політрук, ми всі твої витівки знаємо давно.

У лобатого, очевидно, пересохло в горлі. Зморщивши обличчя, він немовби проковтнув щось гірке, гострий кадик на його худій шиї сіпнувся, і він знову звернувся до сотні:

— Що ви думаєте, хлопці, коли проливаєте братню кров? Прикладіть вухо до землі, ви почуєте — земля гуде. То наша армія йде, вона вже близько. Що ви скажете товаришам нашим? Ви скажете: ми не своєю волею, нас примусили, ми не винні. А хто винен? Оцей?

Полонений повернувся до Вепра і, показуючи на нього пальцем, здивовано зміряв поглядом надрайонного з ніг до голови.

— Так він же один… Ну, нехай троє, четверо їх… А вас — сотня! Подумайте, хлопці!

— Друже Вепр, що ви робите? — не витримав Могила. — Необхідно…

— Прошу без істерик! — продовжуючи посміхатися, владно озвався надрайонний.

— Смерті я не боюсь! — вигукував лобатий. — І мої товариші не бояться. Вона нам знайома… Тільки смерть під ворога зрозуміла, а як її від братньої руки прийняти? Ваш командир умовляв мене, обіцяв життя дарувати, якщо я, українець, дам згоду розстріляти своїх товаришів — росіянина й татарина. Ніколи цього не буде! Чуєте? Ми — радянські люди і один одного не продаємо!

Тарас зрозумів, що лобатий не знає, кому доручено виконувати роль катів. Очевидно, на цьому й хоче зіграти Вепр. Так і є, Вепр відразу повеселішав.

— Чого тягнете!? — раптом істерично закричав Сидоренко, обертаючись до сотенного. — Навіщо жили з мене тягнете?.. Дайте хоч горілки! Не можу я… Горілки мені дайте!..

— Ану стій як слід! — накинувся на нього сотенний.

— Дамо горілки! — пообіцяв Вепр і з явним нетерпінням подивився на полоненого. — Все сказав?