Нарешті, націлувались вони досхочу. Дівчина почала схлипувати, хлопець заспокоював її. Але, здається, він теж пустив сльозу, бо надто вже нерівний голос був у нього.

— Ну, Стефочко, досить. Перестань, кохана… Я ж з тобою. Ми знову разом.

— Я не думала, не сподівалася вже, що ти прийдеш, — ковтаючи сльози, промовила дівчина й заплакала ще дужче.

— Не треба, зіронько. Бачиш, нічого зі мною… Живий і здоровий!.. Дай я тобі сльози обітру.

І знову поцілунки.

— Тебе нема й нема, серце болить… Чую, хутір Рутки поляки спалили. Темно в очах стало…

— Не думай про це…

— Не можу, Юрцю. Там усіх повбивали, я знаю. Тітку Катерину теж і дітей її… Вони немов живі переді мною. Я винна перед ними.

— Що ти говориш?! — майже скрикнув хлопець і голос його затремтів від обурення. — Ти збожеволіла. Стефо! Ти ж ні в чому не винна.

— Винна. Я — полька. Вона врятувала мене з братиком, а її поляки…

— Облиш! Я розсерджусь. Ти не розумієш. Ми ні в чому не винні. Ні в чому! Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці. Як ти не розумієш цього?

Вони стояли близько, за тином, Тарас чув кожне їх слово. Спочатку він думав, що йому припало бути свідком звичайного любовного побачення, й заспокоївся, бо це було зовсім не те, ради чого вони влаштували засаду біля підозрілої хати. Але чим далі, тим він більше переконувався, що помилився: перед ним відкривалося чиєсь велике горе, якого він ще не міг осягти.

— Зовсім худий став. Одні кісточки…

— То тобі так здається. Здоровий як бик!

— Ти з рушницею ходиш?

— Так. На всяк випадок…

— Це не та рушниця. Якась маленька… Це автомат?

— Не чіпай, Стефо. Він з набоями…

— А що в тебе з рукою? Боже, ти поранений, Юрку?

— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.

— Чим ти подряпав?

— Чим! Колючим дротом…

— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?

— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…

— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.

— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?

— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?

— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.

— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?

— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.

— Може, ти до хати зайдеш?

— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.

Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.

Може, знайшов копичку сіна й теж заснув? А якщо не спить?..

Тарас хотів, було, поповзти за клуню й перевірити, де лежить у засідці ройовий, але він розумів, що найменший шелест наполохає хлопця. Ще сипне з переляку з автомата… Тарасові залишалося лежати й чекати, чим усе це закінчиться. Поки що хлопцеві, який стояв за тином, ніщо не загрожувало.

Коли б Тарас знав, що зараз твориться в душі Топірця, то він поставив би свої переживання в розряд того, що в його лексиконі значилося під зневажливим словом: «Дрібнички!»

«Топірець» — це була кличка середнього Карабаша — Степана. Степан стояв за рогом клуні ні живий, ні мертвий. Він усе чув… Він відразу ж упізнав голос меншого брата, здогадався, що Юрко розмовляє ні з ким іншим, як з сусідською дівчиною Стефою. Степан не роздумував над тим, яким чином проклята Стефка опинилася тут, у Горяничах, і чим ця слабенька руда істота змогла полонити його вродливого брата. Все це вже не мало для Степана істотного значення. Найперше він зі страхом подумав про Карася, який лежав там, біля тину. Чує Карась цю розмову? Якщо чує, то йому, Степанові, навряд чи пощастить відвести лихо від голови свого бідолашного брата. Ройовому завжди був не до душі оцей новий вояка — спритний, меткий, схожий на дрібного злодюжку, який скрізь пхає свого поганого носа. Степан не забув, як жваво відповідав Карась референтові Могилі, як Карась підкрався до нього за спиною й занишпорив очима по сторінках, коли він потай читав «Тихий Дон». Цей сучий син відразу ж донесе, кому треба, й тільки оближеться.

Лихо… Але що ж такого накоїв Юрко? Мабуть, сталося якесь непорозуміння, якого він не може поправити. Юрко приречений… У тій одержаній п’ять днів тому страшній записці, що приголомшила Степана, старший брат Петро писав:

«Дорогий Степане! Наш Юрко став зрадником України. Я стріляв у нього й, здається, убив. Пишу тобі й плачу, брате мій, але не від горя, а від сорому й ганьби. При зустрічі розповім усе. Я повинен був так зробити. Слава Україні! Ясний».

Боже! Петро стріляв у Юрка!..

Це не вміщалося в голові Степана. В чому ж Петро звинуватив наймолодшого, найулюбленішого — Степан знав це — брата? Зрадник України… І ось Юрко, їх Юрко блукає вночі з автоматом, поранений, бездомний, немов одинокий, зацькований вовк…

Степан почув, як Стефа вийшла з хати. Вона винесла Юркові води й хліба. Юрко напився й відразу ж почав їсти. З поспішного плямкання Степан, зрозумів, що брат голодний і, може, вже декілька днів не бачив хліба. Отже, до тітки не заходив, боїться. Сало він десь дістав. Мабуть, заліз до когось у льох. Що ж, йому не можна докоряти, тепер йому все дозволено — він на вовчих правах. Навколо вороги…

Один брат стріляв у цього хлопчину, а другий стоїть з автоматом, вистежує кожен його крок. Ось як усе обернулося. Очевидно, якесь прокляття висить над ними, над їх родиною. Степан навіть не зрозумів, як і чому це сталося, але раптом йому здалося, що прокляття, про яке він подумав, реально існує, має людський вигляд, і що це — їх старший брат Петро… Він сам жахнувся того, що міг так подумати, але відчув, як його обпалила зненависть до Петра.

Це було немов спалах блискавиці. Траплялося раніше, коли Степан у душі бунтував проти старшого брата, вузьких його поглядів, нетерпимості, жорстокості, але тільки тепер він подумав про нього, як про якесь чорне прокляття, що тяжить над ним.

Що дав їм, молодшим, їх старший брат? Виховав їх? Ні. Навчив їх? Ні, вчили інші. Прищепив їм любов до людей? Ні, не міг цього зробити Петро, він сам нікого не любив. Куди він веде їх, куди привів?

Юрко попоїв і почав прощатися. Стефа допитувалася, де він ночує. Юрко відповів, що ночує вдома і їй нічого про нього турбуватися, у нього все гаразд. Здається, Стефа повірила йому, тому що попросила передати велике-велике спасибі Наталії Миколаївні і її матері за все, що вони зробили для неї і її братика. Юрко обіцяв передати. Потім вони довго цілувались, Стефа плакала, а Юрко заспокоював, запевняв її, що через п’ять днів знову прийде.

Степан напружував слух, намагався вловити ту хвилину, коли Юрко попрямує до воріт. Як тільки почув слова прощання, кроки, він тихенько позадкував, обігнув клуню й, роблячи великий гак, побіг навперейми братові. Він довго метався у темряві, віддаляючись від села, зупинявся, прислухався, гукав тихо: «Юрку, Юрку!» І все даремно. Юрко зник, у нього були свої, відомі тільки йому стежки, й ходив він ними тихо й швидко. Зник Юрко… Степанові залишилося тільки дивуватися з мужності молодшого брата й сили його кохання.