Все йшло швидко, організовано і без звичної для «військового спеца» лайки. Він устигав бути всюди, віддавав розумні накази, інструктував чотових і ройових.

Чому так поспішав старшина, до чого він готувався? Може, побоювався нападу гітлерівського карального загону чи сподівався, що Богдан не зупиниться на розгромі ешелону і завдасть хоча б ще одного удару по окупантах? У будь-якому випадку для Сидоренка потрібні були підготовані бійці. Бити гітлерівців старшина був охочий! Видно, були в Сидоренка якісь складні порахунки із своєю совістю, і він хотів хоч би трішки виправдатися перед собою.

Референта пропаганди ніде не було видно. Очевидно, прикро вражений Могила відбув з хутора туди, звідки приїхав.

Вояки підбадьорились, тримались по-молодецькому, войовничо. Багато з них хизувалося в нових німецьких мундирах, чоботях, ременях з портупеями.

Корінь зважився натягти на себе шкіряну куртку. Куртка була завелика на нього, рукави довелось трохи підкачати, але вигляд у Кореня, незважаючи на дрантиву смушеву шапку, був просто-таки генеральський. Увечері тільки й розмови: хто, як і скільки вбив германів. Показували один одному трофеї.

Чого тільки не побачив Тарас: кинджали, пістолети, бритви, годинники, запальнички, портсигари, гроші, листівки… Можна було тільки дивуватись — коли вони встигли всього нахапати. Врешті, похвальба трофеями припинилася після того, як Довбня, начебто за наказом сотенного, зробив ревізію, відібрав гроші, пістолети, годинники, прихопивши при цьому шкіряну куртку Кореня і ще всілякі дрібнички — пляшечку французького одеколону, сувій хустинок для носа і листівки з голими кралями.

Корінь одержав натомість новенький офіцерський мундир, але не вдовольнився цим, проклинав себе за те, що не встиг заховати куртку й передати її потай дружині. «Вчать, вчать дурну людину, — скаржився він Тарасові, — а дурневі наука не йде в голову. Коней не зберіг, і маринарка пропала…»

Вже пізно ввечері, коли готувалися лягати спати, Тараса викликали до сотенного. Богдан був сам, на столі чадів каганець, стояла розпочата пляшка самогону.

— Сідай, друже Тарасе, — сумно промовив сотенний. — Випий зі мною. Пом’янемо Олю, сестричку…

Довелося випити. Богдан нарізав для Тараса хліба й сала, сам закушувати не хотів, а тільки понюхав скоринку.

— Не бере мене горілка, хоч пропадай! Спати не можу, болить отут, у грудях.

— Я розумію, Богдане…

— Ні, ти не розумієш. Ти не знаєш… Адже як усе сталося, як усе зійшлося. Того ранку я хотів забрати Олю сюди. Залишилась би живою. А тут зброя — шляк би його трафив! Треба було Довбню послати, так ні, поїхав сам, втішився, що зброю дають…

— Богдане, навіщо катувати себе? Вже не повернеш…

— То правда — не повернеш!.. — Богдан похитав головою, хлюпнув у свою філіжанку самогону. — Трьох уже нема… І всі від німецької кулі. Немов прокляття якесь над нашим родом… Скажи, чи може бути таке? Прокляття?

— Ні, звичайно, — похмуро відповів Тарас, — бабські теревені.

Сотенний влив у рот самогону.

— Е, друже, не кажи… Буває…

— Дурниці! — Тарасові стало тоскно. Він співчував горю Богдана, хотів його якось розрадити, і в той же час йому ставало прикро від того, що сотенний шукає причин нещастя, яке звалилося на його родину, зовсім не там, де слід їх шукати.

— Двох братів мого батька ще на тій царській війні вбило, — задумано дивлячись у порожню філіжанку, сказав Богдан. — Теж німці. Я знаю, мене теж уб’ють…

— Ну, Богдане, навіщо таке говорити? Ніхто нічого не знає.

— Уб’ють… Ти віриш у сни?

— Ні. Ні снам, ні ворожбитам.

— А в те, що в біблії написано?

Тарас відчув у голосі Богдана посмішку й промовчав.

— Ти — совіт, у бога теж не віриш. Адже не віриш? Так? Скажи, мене не бійся.

— Ну й чого ти душу з кишками тягнеш з мене? — благально пожартував хлопець.

— О, о! — зрадів сотенний. — Я твою душу взнати хочу. В бога ти не віриш… У що ж ти віриш? — Він потягся рукою до пляшки, але Тарас зупинив його. — Добре, не буду пити. Але ти мені скажи, відкрий душу.

— Я вірю в людей.

— Люди… — Богдан схилив голову набік, скептично стиснув губи. — Добре. А хто воює, вбиває один одного? Адже німці теж люди, й культурні, а шляк би їх трафив! Скажи!

— Німці не всі однакові.

— Байка! Ти бачив хоч одного доброго німця?

— Бачив!

— Брешеш!.. — не повірив Богдан. — Такого німця, щоб був проти свого Гітлера?

— Так. Такого, який зі зброєю в руках воював проти Гітлера.

Богдан довго дивився на Тараса. Запитав тихо, насторожено:

— Де ти бачив такого німця?

В цей час у двері постукали. Зайшов Довбня. Чотовий, побачивши пляшку на столі, посміхнувся, але Богдан його до чарки не запросив, тільки суворо й допитливо глянув на нього. Довбня відрапортував, що наказ виконано, вартових виставлено, а один рій у повній бойовій готовності буде чергувати всю ніч.

Сотенний кивком голови відпустив свого помічника. В цю мить він здавався тверезим.

— Так, — промовив Богдан, коли двері за Довбнею зачинились, — де ти бачив такого німця?

— А чи не все одно? Бачив…

— Ні, друже, — вперто наполягав сотенний, — ти розкажи.

Тарас розповів безневинну версію своєї зустрічі з Куртом Мюллером, його оповідання було просте й правдоподібне: ходив він по селах, міняв шмаття на хліб, і раптом у одному селі на гітлерівців напали партизани. Серед партизанів було два німці. Вони були в німецькому обмундируванні, зі зброєю, погано говорили по-російському. Партизани пояснювали мешканцям села, що ці німецькі солдати добровільно перейшли на їх бік, щоб битися з фашистами.

— То були німецькі комуністи? — запитав Богдан.

— Не скажу, Богдане. Чого не знаю, того не знаю… Тільки на власні вуха чув, як один вигукнув: «Гітлер капут!»

Богдан мовчки походив по кімнатці й зупинився, пильно дивлячись на Тараса.

— Ніяк не можу зрозуміти тебе, друже Карась…

— Чому?

— Холера, а не хлопець, — скривив обличчя сотенний. — Багато ти всього знаєш: чогось не договорюєш, щось ховаєш від мене.

— Запитуйте, я скажу.

— Добре, запитаю. Ти пам’ятаєш, коли в мене в кулеметі стрічку заїло, а ти раз-два — й полагодив?

— Було, Богдане. Що ж тут поганого?

— Нічого. Тільки звідки ти так добре знаєш німецький кулемет?

— А в мене з дитинства цікавість до всяких залізяк, — сказав Тарас і відчув, що ніяковіє — спіймав усе ж таки його Богдан. — Ну, й голова є на плечах, кумекаю.

— У мене теж є голова.

— Ви гарячкували, поспішали, а я… Як кажуть, збоку видніше.

Богдан уперто стиснув губи, налив у філіжанку самогону.

— Випий, друже Тарасе, Тільки всю до дна. У мене до тебе є ще одне питання. Серйозне. Дай чесно відповідь.

— Може, перенесемо на інший час? Не п’яним же розмовляти про серйозне!?

— Я не п’яний, мене горілка не розбирає. Випий, випий…

— Не буду пити, не можу. Я не старшина, у мене що в голові, те й на язиці.

— Тоді скажи, — пильно дивився на нього сотенний. — Ти часом не той… Ти у совітів — у партизанах не служив? Признавайся!

— У совітів? — здивувався Тарас. — Н-ні, такого не пам’ятаю. Я в есесівській дивізії служив, в особистій охороні Гітлера. Кулемет же німецький!

— Знову починаєш свої фокуси? — зблід Богдан. — Скажи правду!

Тараса почала розбирати злість. Бракувало, щоб цей п’яний дурень взявся за пістолет. Хлопець вирішив перейти в наступ. Він підвівся з стільця, витягнувся по стійці «струнко» і відрапортував з викликом:

— Друже Богдане! Я — шеренговий Карась, свідомий українець, волиняк, родом з Рівного. Так мені було наказано відповідати… Хочете вірте, хочете — не вірте. Службу виконую справно, в бою боягузом себе не показував. Які будуть ще запитання?

Ось як треба розмовляти з Богданом. Якого йому біса треба?

Сотенний не чекав такої відповіді. Карась виявився перед ним ще в одній якості — безстрашності й гідності. Богдан ледве витримав погляд хлопця, із співчуттям похитав головою.