Та ось від дороги майнула тінь, і їй назустріч виступило троє.
Захекана жінка в чорній хустці, звертаючись до високої людини в мисливській куртці, зашепотіла по-польськи:
— Панотче, вони сплять у Калининій хаті… У хаті і і в клуні. Я покажу, я підведу вас.
Один з тих, хто стояв поруч з високим, квапливо запитав:
— Скільки їх, пані знає?
— Не більше сорока… У всіх карабіни, в одного великий, важкий…
— Ручний кулемет?
— Можливо. Я не розуміюсь на цьому…
— Вартові є?
— Двоє. Теж п’яні. Спершу пісень співали, зараз не чути… Мабуть, теж сплять.
— Пес на подвір’ї?
— Я йому кинула м’яса з тим порошком, що мені дали…
— Чудово!
— Ніхто не помітив, як ти вийшла з хати? — запитав високий у мисливській куртці.
— Ні. Я сплю в клуні, панотче. Йшла до вас тихо, городами.
— Пан бог не залишить тебе без свого заступництва, Христино. Ти вірна католичка й виконала свій обов’язок.
Жінка нагнулася й поцілувала руку, що благословляла її.
— Панотче, я вважаю, загін треба поділити на дві. групи. Одна оточить хату, інша клуню.
— Вам видніше, пане поручику.
— Наказано! — поручик козирнув і чітко обернувся ліворуч кругом.
Той, кого називали панотцем, лишився сам. Вів здійняв з себе автомат, повільно опустився навколішки, схилив голову.
Поручик, пошепки лаючись, розподіляв людей на, дві партії. Голосно командувати не можна було, й багато хто не розумів, чого від них хоче командир, деякій не хотіли розлучатися з дружками, тяглися за ними.
— Тихо. Праворуч, кажу. Не панові, пся крев, прошу пана стати наліво до пана капрала.
Нарешті поручик домігся свого. Загін було поділено на дві групи, однакові за кількістю людей і за видами зброї.
— Де панотець?
Цього ніхто не знав.
— Куди ж він міг подітися? — почав нервувати поручик. — Щось неймовірне… Ану, Франек, Зигмунд, пошукайте.
До поручика наблизилася жінка.
— Не треба, не заважайте… Панотець стоїть на молитві.
Старий з сивими вусами, що стояв у першому ряду, почув слова жінки і з зітханням, подібним на тихий стогін, став навколішки. Біля нього став його сусід, потім ще двоє, й незабаром увесь загін стояв навколішках, шепочучи слова молитви.
… У довоєнні роки ксьондз села Бяли Камінь Казимир Пулчинський не відзначався ні особливою богомільністю, ні прихильністю до суворих звичаїв. Рожевощокий атлет у довгій чорній сутані дивився на світ веселими очима юного епікурейця. Він і зайвої чарки мимо себе не пропускав, і в карти на гріш щасливо грав, й не обходив своєю прихильністю сільських красунь. Останнє, мабуть, було найбільшим уподобанням Пулчинського. На один лише вигляд гарненької дівчини чи молодиці очі пана ксьондза затягалися масною плівкою, і його соковиті губи самі складалися сердечком, наче для поцілунку. Дівчата ж, ловлячи на собі Погляд пана ксьондза, мимоволі чепурилися й обіцяюче-соромливо спускали очі додолу. Словом, за отцем Казимиром водилися грішки. Хлопці якось помстилися йому за своїх невірних краль., Богохульники підстерегли вночі переодягненого ксьондза біля хати молодої вдовиці, накинули на нього мішок і, відлупцювавши киями, залишили в зав’язаному мішку на вулиці біля каплиці. Панотець, удавши хворого, відлежався на перинах поки з обличчя не зійшли синці, й через два тижні з’явився в костьолі перед парафіянами, наче нічого й не сталося, із смиренно-лукавою усмішечкою на пухких дівочих устах.
Усі, хто знай Пулчинського, були одностайні в своїй думці про нього. Вони вважали, що молодому ксьондзові більше пасував би мундир гульвіси-улана, ніж сувора сутана священнослужителя. Та що вдієш, коли так богові вгодно.
Разюча зміна з отцем Казимиром сталася під час війни, коли його заарештували гітлерівці й півтора року протримали у в’язниці. Видно, хтось із вищого духовенства добився його звільнення і врятував від вірної загибелі; та коли отець Казимир знову з’явився в Вялому Камені, його важко було впізнати. Самовдоволений, безтурботний епікуреєць перетворився в кощавого аскета з запалими чорними щоками й сухим фанатичним блиском в очах. Він нікому не розповідав, що пережив і передумав в ув’язненні, які видіння бачив у тривожних снах. Не розповідав і про свою сімейну трагедію — його батька й матір гітлерівці розстріляли в Кракові разом з іншими схопленими на вулиці заложниками.
Тяжку кару господню ксьондз прийняв покірливо, з великим смиренням. Пан бог твердою рукою поправив свого легковажного священнослужителя, вказав шлях покути. Віднині Казимир Пулчинський усіма своїми помислами й діями належав церкві й своєму нещасливому народові. Чим були його страждання в порівнянні з тими злигоднями, що впали на голови його співвітчизників, починаючи з того дня, коли танки швабів вдерлися в їх країну!
За кілька лічених днів поляки втратили все, крім віри й честі, — державу, армію, право. Недалекоглядні й пихаті політики, дипломати жорстоко помилилися в своїх розрахунках і незабаром повтікали за кордон, захопивши з собою все золото Речі Посполитої; хоробрі генерали, що вміли браво дзвеніти острогами, приймаючи паради, виявилися нікчемними стратегами; інтелігенцію згубила її гординя й віра у всемогутність людського розуму; ватажки черні, що сіяли в душах бідноти насіння класової ненависті й безвірництва, давно продали душу сатані. Лише свята церква лишилася непорушною твердинею в цьому морі хаосу, крові, страждань, безумства.
І пан бог вручив долю польського народу в руки своїх пастирів. Вони, тільки вони могли врятувати поляків, здійснити те, чого не змогли зробити політики, полководці, вчителі, самозвані вожді народні.
Пулчинський, змінивши цієї ночі сутану на мисливську куртку, хрест на автомат, молився палко й несамовито. Він знав, що за його наказом проллється багато крові. Але ксьондз молився не за душі тих, хто стане жертвами його лютої жадоби помсти. Українців він ненавидів дужче, ніж німців, якоюсь особливою, гидливою ненавистю. Для нього це були не люди, а щось мерзенне, гидке — дикі, кровожерні кабани. Вони знову занюхали зручний момент і вгородили свої ікла в ослаблене тіло благородної польської нації. Їх треба безжально знищувати. Пулчинський молився за своїх, за тих, хто із зброєю стояв за його спиною, він прохав пана бога благословити їх на подвиг і дарувати перемогу.
Вогнем і мечем, вогнем і мечем… Жорстокість звичаїв середньовіччя, забобони — релігійні, станові, національні. Не раз палав вогонь на цій землі, не раз лилася кров слов’ян, які забули, що вони брати. І ось до старих, давно забутих образ приєдналися нові. Хто ж в однаково тяжку для поляків і українців годину вихопив з напівзітлілих піхов пощерблену шаблю давньої ворожнечі? Ксьондз Пулчинський відповів би не замислюючись — українці. Петро Карабаш також би не затримався з відповіддю — поляки. Націоналісти схожі один на одного як дві краплі води. Петра Карабаша, Казимира Пулчинського по праву можна назвати рідними братами будь-якого найлютішого гітлерівського людожера, хоч ніхто з них, тим більше гітлерівець, не визнав би такої спорідненості й, можливо, навіть не здогадувався про неї. Але насправді це було так — усі націоналісти, як би вони себе не називали, зліплені з одного тіста. Вони брати по духу.
Нарешті палку молитву було закінчено. Пулчинський підвівся, почепив на груди автомат. Відразу ж до цього наблизився поручик.
— Панотче, люди готові.
— Добре.
— Тих, хто має запальнички, я поставив наперед. Христина каже, що тут попереду є скошене жито. Я думаю, треба взяти снопів. Так швидше загориться…
— Гаразд, пане поручику. Ходімо.
Загін безшумно рушив уперед. По дорозі на скошеному полі набрали снопів.
Хутір виступив назустріч таємничими купами дерев, хлівів, хат. Темрява, тиша теплої літньої ночі.
— От і клуня й хата Калини, — прошепотіла жінка, — Просто перед вами.
— Іди, Христино, ти своє зробила…
Загін зупинився. В темряві, там, куди пішла жінка, дзявкнув був пес, але, впізнавши свого, почав радісно повискувати. Собаки в інших подвір’ях відгукнулися гарчанням, лінивим гавкотом, якийсь пес забігав, дзвенячи кільцем по дроті.