— Г-г-ух! — вихопилося в рибалки з грудей. Це був вигук радості і відчаю.

— Тримай! — азартно крикнув йому Богдан, здогадавшись, що взяла велика риба. — Не сіпай! Води! Води!

Сотенний кинувся на допомогу до рибалки, але зачепився ногою за корч і простягся на мокрому піску.

— Попускай! Води! Води! — гукав він, поквапно встаючи, — Не сіпай! Води по колу, не давай рвонути. Та не тягни, холера, обірве. Обірве, кажу тобі. Води її колами!

Та дядько, видно, був досвідченим рибалкою. Він уже забрів по коліна в воду і при сильних ривках попускав вудлище, щоб послабити напруження волосіні. Риба кидалася то в один, то в другий бік, тягла на ковбаню, волосінь порола товщу води, кінчик вудлища клював водну гладінь, наче хотів напитися.

— Попускай, попускай, — метушився за спиною рибалки сотенний. — Дай їй нагулятись. Не сіпай, кому кажу! Зірветься… Випустить, дурило. Та не сіпай, холера тобі в бік!

Дядько сопів, намагаючись утримати рибу. Поради сотенного тільки заважали йому. При новому ривку він сильно подався корпусом уперед і мало не шубовснув у воду, але встиг переставити ноги.

— Га-а-ах! — скрикнув він, опинившись по пояс у воді, й озирнувся.

Тарас уперше побачив його розгублене вусате обличчя.

— Випустить… — остаточно вирішив Богдан і, відкинувши гвинтівку, почав квапливо скидати чоботи.

Він роззувся, скинув штани, поліз у воду.

— Дай сюди! Чуєш? Не сіпай, не тягни, шляк би тебе трафив! Чи в тебе голови немає?

Останні слова сотенний вимовив мало не плачучи. Він простяг руку, щоб схопити вудлище, яке йому подавав дядько, але тут риба з глибини пішла догори, до середини ріки, й волосінь витяглася майже в одну пряму лінію з вудлищем.

— Не давай! — відчайдушно крикнув Богдан, хапаючись за кінець вудлища, — Що ти робиш, йолопе? Не давай на пряму. Зірве…

Там, куди тяглася волосінь, вода здулася, пішла буруном. Тарас побачив жовтувату пляму, а потім на поверхні появилася товста риб’яча спина з чорним розчепіреним плавцем. Риба сильно вдарила по воді хвостом, косо перевернулася; перерізана зубчастим плавцем волосінь злетіла вгору й тут же повисла, скрутившись безсилими кільцями.

Вартовий і сотенний, вчепившись руками у вудлище, завмерли. Очевидно, якусь мить вони обидва не могли повірити, що здобич вислизнула й надіятись уже нема на що.

Першим отямився дядько.

— Короп… — скрушно вимовив він. — Здоровий!

Богдан люто зиркнув на нього.

— Короп, короп… Роззява чортова! Кому казав — не сіпай, води на кругах? Тягне, тягне з усієї сили, наче баба п’яного чоловіка з корчми.

— Волосінь тонка, в три волосини, — виправдувався дядько. — А в ньому три кіля, не менше. Хіба такого втримаєш…

— Рибалка з тебе, як з мого носа плуг. Тобі не коропів, а пічкурів ловити. Не вмієш — не берись!

Сотенний ще раз з жалем подивився на кола, що розходились по воді, сердито плюнув під ноги й попав на гвинтівку вартового, що лежала на піску. Тут у ньому й заграла жовч. Він умить споважнів і запитав по-начальницьки суворо:

— Друже Тополя, хто ти є в даний момент?

— Стрілець Тополя з сотні Богдана, друже сотенний, — виструнчився дядько.

— Я питаю, для чого тебе сюди поставили?

Дядько знітився, розкрив рот у дурній, винуватій усмішці, переступив з ноги на ногу.

— Я питаю — рибу вудити? — ледве стримуючи лють, сказав Богдан.

— Та де там… — до решти розгубився вартовий і тоскно подивився на підняту сотенним гвинтівку. — Ви ж знаєте…

— Друже Тополя, відповідай своєму командирові, як належить! — грізно наступав на нього Богдан.

— Оскільки я вартовий, перебуваю на посту… — забурмотів дядько. — Є особа недоторканна…

— Ага! — удавано здивувався сотенний. — Значить, ти вартовий, знаходишся на посту, особа недоторканна… А де твоя зброя? — І загримів: — Де твоя зброя, сучий ти сину?

Грізний командир і винуватий підлеглий стояли один проти одного голоногі, мокрі по пояс. Картина була досить комічна, але Богдан не помічав цього.

— Я питаю: тебе з вудочкою на пост поставили? Відповідай!

— Ні, з гвинтівкою.

— А де твоя гвинтівка, скурвий сину? Знаєш, що за це належиться?

Дисциплінарне стягнення не забарилося. Сотенний відпустив вартовому три щедрих лящі, примовляючи при цьому:

— Ось тобі за гвинтівку! Ось тобі вартовий на чатах! Ось тобі особа недоторканна! Одержуй і подякуй за науку.

— Дякую! — поквапно сказав дядько, приймаючи від сотенного гвинтівку. Він, здається, був радий, що відбувся такою дрібницею.

— Ще раз трапиться — передам справу в ес-бе. Там тебе навчать…

Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, лаючись під ніс, Богдан почав натягати підштаники й штани. Дядько метушився біля нього, підтримуючи командира під лікоть, підставляючи чоботи.

Тараса зацікавив прив’язаний до кілочка мотузок, що збігав у воду. Він то напинався, то звільнювався. Кукай, риба на кукані! Значить, вартовий не марнував часу з вудочкою на світанку. Було б абсолютною дурницею лишати цьому телепневі його улов. Тарас згадав запах юшки, і давній, недремний голод звів судомою його шлунок.

Далі все відбувалося без єдиного слова. Як тільки сотенний піднявся по стежці і, злий, суворий, закрокував не озираючись до хутора, Тарас у свою чергу сковзнув униз і став перед здивованим вартовим. Нічого не кажучи, він презирливо й вимогливо показав пальцем на кукан. Дядько відразу ж зрозумів цей величний жест і вмить виконав наказ. На кукані сиділо два невеликих коропи, сріблястий лящ і штук зо шість рябих окунів. Не минуло й двох хвилин, як хлопець з важкою в’язанкою риби, що тріпалася за спиною, наздогнав сотенного.

Появу сотенного і його супутника було помічено, коли вони вже підходили до ближньої хати. З-за хліва виткнулися двоє чоловіків і відразу ж злякано сховалися. Потім назустріч Богданові, на ходу поправляючи ремінь з важкою кобурою і обсмикуючи поли френча, вибіг стривожений чубатий хлоп’яга в мазепинці. Він зупинився за три кроки, цокнув каблуками й підніс два пальці до козирка.

— Друже, сотенний, рапортує четовий Довбня. За час вашої відсутності всі вояки знаходились на своїх місцях. Ніяких подій не сталося. Якщо не вважати…

Четовий Довбня зам’явся, почервонів, наче риба плавцями, ворухнув кистями випростаних поливах рук.

— Що таке?

— Зуову совіт…

….. У нас у сотні немає совітів, друже четовий, — суворо, повчально перервав його Богдан.

— Та приблуда цей, старшина…

— Що він?

— Так ви ж знаєте, який він п’яний. Знову за своє… Самогону десь ухопив, а тепер загнав пістолетом чотирьох стрільців у хату й знову їм політінформацію читає.

— Не могли зв’язати?

— Його зв’яжеш, чорта. Підійти не можна!

Сотенного оточували вояки з заспаними фізіономіями, в пом’ятій одежі. Тут були молоді хлопці й вусаті дядьки. Вони зупинялися на достатній відстані і з підкресленою готовністю завмирали, виструнчившись.

— Де він? — дивлячись під ноги четового, спитав похмурий Богдан.

— У вартівні.

— Холера! З одним не можете дати ради…

Сотенний рішуче закрокував до цегляної хати. За ним мовчки рушив четовий, вояки. Тарас вибрав у натовпі найпикатішого, безпомилково вгадавши в ньому людину, зв’язану з кухнею. Він ткнув йому в руки в’язанку риби і безапеляційним тоном розпорядився:

— Юшка для сотенного. На дві персони. Швидко!

Повторювати наказу не довелося.

Сотенний підходив до цегляної хати. Тарас наддав кроку, щоб догнати його: Хлопцеві треба було показати воякам, що він, Карась, — особа, близька до їх начальника і користується його особливою ласкою. В будь-якому випадку, вирішив він, таке, навіть хай уявне привілейоване становище, могло бути йому на руку.

Вікна в хаті були зачинені, але звідти долітали звуки надтріснутого голосу, начеб там надривався, розучуючи роль, актор-трагік.

Богдан зупинився і, прислухаючись, скорботно схилив голову.

— Що вам Радянська влада поганого зробила? — лунало з хати. — Що?! Панів ваших, орендарів усяких прогнала до чорта? Прогнала! Раз!! Землю вам поміщицьку дала? Дала! Два!! Школи вам українські відкрила? Відкрила! Тільки вчіться, дурні… Три!!! Церкви-костьоли ваші закрила? Жодної! Моліться, як вам хочеться. Чого ж ви з цієї рідної влади невдоволені?