– А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звірі-і!

То кричали Маріам і Ілля, кричали несамовито, кричали так, як не кричали, коли їх самих щойно катували. Той крик перекрив усі голоси, всі шуми, гомони і гули, що здійнялися над майданом, і ніхто не почув у тому гамі тихо-розпачливого зойку душі:

– Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!..

Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгіти піднімають над собою і несуть до казана Маріам, долонею затулив їй очі. Маріам знепритомніла, не кричала, не пручалася, і її тихо, як срібну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся білий сповиток її донечки.

Зате Ілля, – де й сила взялася після страшного катування, – раптом відштовхнув від себе охоронців і кинувся з високо піднятими кулаками до Менгу.

– Проклятий! Я уб’ю тебе!

Оторопівши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами, а правицею шарив біля лівого боку, шукаючи руків’я шаблі. Та не встиг її витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Іллі свою гостро-блискучу шаблю.

Майдан охнув – і загув.

Добриня ще міцніше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що коїться з її братом. Він уже знав, що у неї під серцем б’ється малесенький живчик, визріває нове молоде життя, і оберігав її, як міг.

Батий сидів на вершечку крутого степового пригірка, підставивши обличчя сонцю, а розхристані груди вітрові, дивився в синю далечінь і думав. Після щасливої соколиної ловитви йому завжди добре думалося.

Він нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвійним почуттям – розчаруванням і задоволенням: великий курултай нащадків Чінгісхана не захотів і слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на півсвіту. Натомість всі зійшлися на тому, щоб правителькою стала жона покійного хана Угедея Туракіна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Він – завойовник половини Європи, і…

Туракіна!

Якою сліпою і примхливо-незрозумілою буває іноді доля! Ця хитра, але не дуже розумна стара жінка тепер правитиме всіма монгольськими землями, починаючи від тих, де сходить сонце, і кінчаючи тими, де воно заходить, тобто всією імперією Чінгісхана. Яке вона має право на це?

Він знав її молодою. Коли ще був зовсім малий, вона була жоною огуз-меркітського хана. Після переможної битви з огуз-меркітами Чінгісхан узяв їх обох у полон. Хана велів стратити, а юну Туракіну віддав своєму третьому синові Угедею. Вона народила йому кількох дочок і сина Гуюка. І ось на тобі: колишня рабиня-меркітка тепер править усіма землями Чінгісхана і всіма його нащадками! Яка примха долі!

Та хай править! Може, то й краще, що він не залишився в далекому і вже нерідному, чужому для нього Каракорумі, а повернувся сюди, на береги прекрасного Ітилю, в свій улус, що розпростерся від Єнісею, від білих вершин Ала-Тоо до Вісли-дар’ї та голубої Туна-дар’ї. Він в душі задоволений, що доля розпорядилася саме так – залишила його правителем Жовтої та Синьої Орд, створених батьком Джучі та братом Орду на безмежних просторах Ібір-Сибіру. Тепер, після підкорення Болгара, орусутів, кипчаків, асів, келарів та башкир-дів, він створить новий улус – Золоту Орду. Так, Золоту Орду! І столицею її стане Бату-сарай, що будується у самому серці цього улуса. Це буде пишне місто! Куди задрипаному Каракорумові! Тисячі рабів, сотні умільців збудують його за кілька літ. В загальних рисах воно вже вимальовується. А підлеглі навколишні народи постачатимуть сюди і скот, і хліб, і одяг, і коштовні прикраси, щоб його народ – йєка-монголи – ні в чому не зазнавав нужди.

А Каракорум… Е-е, що там Каракорум! Влада Каракорума простирається лише на корінні монгольські землі, а в завойованих – і в Китаї, і в Індії, і в Персії, і в Сирії, і в Хорасані, а тим більше в його Золотій Орді вона нетривка, непомітна, примарна. Тож краще бути справжнім єдиноосібним правителем тут, ніж мати примарну владу в Каракорумі.

Ця заспокійлива, втішлива думка загнала шашіль образи, що точив душу, десь у глибину, на серці стало легко.

Царевичі-тайджі, нойони і охоронці-туленгіти, всі, хто виїхав на соколині лови разом з ним, стояли осторонь і не заважали йому думати. То й хто б посмів потривожити спокій всевладного хана, Саїн-хана, Далай-хана121, над яким володарює лише одна сила – сила Вічного Неба?

Його думки перервав тупіт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вість несе він йому – радість чи печаль?

Туленгіти перед вершником перехрестили списи – і він зупинився, скочив на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангіри.

– Саїн-каане, – сказав гонец підвівшись, – в Орду прибув з поклоном і премногими дарами син суздальського ко-наза Іскандер Ярославич122. Менгу-каан питає, як його приймати – як друга чи як ворога?

Батий підняв очі на джихангірів. Ті зацмокали язиками.

– Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який сам, по добрій волі прибув в Орду. Привітай його, Саїн-каане!

Батий знав, що не по добрій волі прибув Іскандер, що ханські баскаки не раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-небудь із синів. Але це зараз не так важливо. Головне – прибув. Перший із орусутських коназів! А за ним прибудуть і інші. Він також уже давно обдумав, як поводитися з ними, – не як рівний з рівними, а як переможець з переможеними, як господар зі слугами, з рабами. І нацьковувати їх треба один на одного, щоб не об’єдналися, щоб гризлися, мов собаки, – тоді владі Золотої Орди над орусутами не буде кінця. А з непокірливими коротка розмова – удавку на шею або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цікаво, з чим же прибув Іскандер?

Він підвівся.

– Коня! Поїдемо додому!

Однак прийняти Іскандера не поспішав. Кажуть, молодий орусутський коназ переміг свевів на річці Неві, від чого його і прозвали Невським, а цієї весни потопив у Чудському озері крижаків-тевтонів. Спритний! Подивимося, що за птиця! І як поводитиметься. Від того залежатиме і подальше до нього ставлення.

Іскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав, коли Батий сам покличе.

Нарешті одного дня в супроводі півсотні туленгітів та терджумана Домана явився старший ханський бірюч і об’явив, що коназ Іскандер може стати перед ясні очі Саїн-хана.

Процесія просувалася повільно – через усе місто. Попереду їхав бірюч з десятком охоронців, за ним – коназ Іскандер з невеликим почтом і слугами, що несли дари Батиєві, позаду – туленгіти, які батогами відганяли надто цікавих.

Перед золото-шовковою юртою Батия горіли два багаття. Тут же ріс кущ глоду, на якому розвівалися кольорові стрічки.

Бірюч зупинився, а Доман сказав князеві:

– Татарський звичай, княже, велить пройти між цими вогнями, щоб очиститися від мангустів, злих духів, а потім поклонитися кущу. А ще, княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не зачепився об високий поріг, бо то дуже погана прикмета, – господар юрти може померти. Отже, за цим пильно слідкують, і неуважному… Ну, сам знаєш…

– Знаю, – відповів Олександр, спішуючись.

– А ще коли ввійдеш до юрти, то не озирайся по боках, а йди прямо до Батия, упади перед ним ниць і, простягнувши наперед руки, поцілуй між ними килим.

Олександр незворушно буркнув:

– Ну, а далі?

– Батия називай Саїн-ханом, тобто справедливим ханом… А вже далі – що Бог дасть… Я весь час буду при тобі… Ага, ще одно. Від ханського пригощення не відмовляйся. Що б тобі не подавали, їж і пий! Бо відмова – то найбільша образа.

Перед юртою на срібному стружії майорів білий ханський прапор і дев’ятихвостий туг, півколом стояла сотня туленгітів, а біля самого входу – великий гурт нойонів та інших ханських достойників. Десятки очей уп’ялися в невисоку, але гарно скроєну постать молодого орусутського коназа. Які дари привіз? Як він поведеться? Дари були багаті – вороної масті кінь, і багатий одяг, і срібний та золотий посуд, і орусутські гривні.