Всі плакали. Скупі чоловічі сльози каламутилися, тремтіли в їхніх очах і пекучими краплинами падали на нещасну київську землю.

Потім піднялися на вал. З надбрамної вежі, що підносилася над Боричевим узвозом, відкрився широкий величний краєвид – Поділ, Дніпро, Задніпря, гори Хоревиця та Щекавиця, сині бори над далекою Десною…

Світило призахідне літнє сонце, і небо, чисте, безхмарне, голубіло у високості. І Дніпро срібною стрічкою повився між зеленими берегами… Все було, як і раніш, гарне, вічне, величне. Тільки у кожного на душі було сумно, ніби на груди наліг важкий холодний камінь.

Дмитро мовчав. Отець Іван, сухий, сивий, з блідо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, і було це видно лише по тому, як ворушилися його сухі безкровні губи. А князь Михайло піднявся на дерев’яний приступець, простер руки через забороло і крізь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землі та до небес:

– О світло-пресвітла і красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, ріками і джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дібровами густими, полями чудово-щедрими, звірами різними, птахами незчисленними, містами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими – всім єси ти переповнена була, земле Руська, о правірна, віро християнська!.. А тепер… А тепер… Що з тобою сталося? Що від красот твоїх зосталося? – Тут він заридав, як мала дитина, і схилився на забороло. – Я грішник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, і нема мені прощення!.. Але я спокутую гріх свій! Рано чи пізно – спокутую!

Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливі слова, що злетіли з княжих уст, вразили Дмитра. Видно, немало пережив і перестраждав цей немолодий чоловік, немало передумав. І колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Києва і що знову було ворухнулося в Дмитровому серці, поволі почала гаснути. Всі ми люди, всі ми чоловіки – і ніщо людське нам не чуже. Мабуть, і князеві не чужі звичайні людські почуття любові до своєї землі, до віри прабатьківської, жаль до загиблих і співчуття до покривджених та принижених.

А отець Іван підійшов до Михайла, поклав йому руку на плече.

– Поплач, княже, поплач, тобі легше буде. Поплач – і піднімайся: загиблим вічна пам’ять, а живий має про живе думати. Про те, як підняти цю землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти…

Михайло витер сльози і мовчки рушив з валу вниз.

Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдової могили на берег Дніпра і повернули праворуч. Не доїжджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися і спішилися.

Перед ними лежав довгий плоский острів, вкритий густими заростями верб, вільхи, осокорів та верболозу. На піщаному березі темніли човни, на кілках сушилися рибальські сіті. Але ніде жодної живої душі.

– Софроне, подай голос! – звернувся Дмитро до одного з гриднів.

Той затрубив у рога – раз і вдруге. На березі із заростів виринуло кілька постатей у довгих полотняних сорочках – приклали проти сонця козирками долоні до лобів.

– Хто єсте? – почувся далекий голос.

– Князь Михайло і боярин Дмитро-о! – гукнув гри-день. – Перевозу-у!

Постаті заметушилися. Незабаром на воді загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пісок вистрибнули три колишні князівські челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев’язаною шнурком чуприною, вигукнув:

– Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам’ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний… Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене… А це мої сини.

– Пам’ятаю, пам’ятаю, – відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз. – А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?

– Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.

– Тоді перевези нас!

Тіун вклонився.

– Милості прошу, княже, до човна.

Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев’яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба – і судак, і окунь, і лящ, і сазан. Звідти тягло приємно-солоним запахом.

– Тут так гарно! – не втримався від вигуку князь.

Після дворічних поневірянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнім раєм. Все тут дихало літньою красою, спокоєм і достатком.

А коли зайшов до терема і побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках, – і вовняні доріжки на жовтій дощаній підлозі, і покриті скатертинами столи і лави обабіч, і пухові подушки на ліжках, – він перехрестився і повернувся до Дмитра.

– Слава Богу, є притулок, якого я не мав давно. Завтра перебираємося сюди…

Сотник Жадігер стояв перед Менгу-кааном ні живий ні мертвий. В руках тримав ковпака, на шиї теліпався пояс – знак каяття і просьби про помилування. Те, чого він боявся, не оминуло його. Наступного дня після прибуття монгольського війська з походу на західні країни Менгу покликав його до себе. Лиховісний погляд вузьких ханських очей свідчив, що він уже все знає. Хтось, видно, нашептав йому і про втрату мідних орусутських коней, і про кляту красуню-іудейку Маріам, яку хан наказав берегти для нього, як зіницю ока, і яка, повійниця, умудрилася недавно народити дочку.

Він гарячково думав – що сказати ханові?

В останню мить він помітив у колі нукерів Маріам з немовлям на руках. Вона зблідла, але страху в очах не проявляла. Негідниця!

– Ну? Що скажеш, джагуне? – промовив грізно Мен-гу. – Отак ти виконав мій наказ? Де мідні коні, призначені для Саїн-хана? Де дівоча честь моєї невільниці? Це ти спокусився на неї, собако?

Жадігер відчув, як ноги раптом потерпли, підігнулися, і він уклякнув на коліна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара – дебелі ханські пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю і зламають хребет. І лежатимеш ти, Жадігере, у бур’яні, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звірі. О аруах! Аруах!

Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:

– Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда – мені свідок!

– Тоді – хто ж? Назви його мені!

– Я не знаю.

– Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!

– Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.

– А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони?

Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.

– За це карай – не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився – і вони потонули… Важкі були…

– Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! – Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині. – Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу – помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні. – І гукнув сторожі: – Гей, усипте йому півсотні київ! Та дужче!

Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало – і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно – один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів’яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!