Всі пішли.

А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання…

Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість: Батий повернув назад.

Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.

З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім’єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва – свого останнього князівства.

Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди – спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур’яном. А серед бур’янів та на згарищах міст – обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.

– Свят, свят, свят! – хрестилася княгиня. – Куди ми їдемо! Боже мій!

В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:

– Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей – хай бесерменам117 платять ясак118: і мал – податок за землю, і купчур – за скот, і мит – з торгівлі, і тамгу – з ремісників, і ямне – дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і поминний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви… Бо земля знелюдніла – ні з кого зараз брати… Їдь!

Дивний татарин!

Князь не все второпав, що говорив даругачі, але зрозумів, що їхати далі можна, і через Житомир та Білгород попростував до Києва.

Білгород, літня резиденція пращура, Володимира Святославича, на Ірпені, стояв пусткою – жодної живої душі. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожніх тут застала ніч, але моторошна тиша і трупний запах, що ще й досі висів у повітрі, змусили їх швидше залишити місто. Переночувавши в лісі, вранці рушили до Києва.

Коли показалися високі дзвіниці храмів і київські заборола, князь Михайло перехрестився і заспішив.

– Швидше! Швидше!

Але стомлені коні не хотіли поспішати, і невелика валка під’їхала до Білгородських воріт лише опівдні. Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур’янами.

З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.

– Чого тікаєш? – спитав Михайло.

– Злякався… Думав – мунгали, – відповів обірванець. – Аж, виходить, свої.

– Скажи, даругачі у Києві є?

– Немає.

– А баскак?

– Баскак Куремса119 сидить у Каневі. А сюди присилає своїх бесерменів…

– А хто ж тут за старшого?

– Боярин Дмитро.

– Боярин Дмитро? То він живий? – вигукнув вражений князь. – Оце так новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як і інші міста…

– А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох…

– Ось як! Тоді – рушаймо! Спасибі тобі, чоловіче!

За якийсь час валка під’їхала до двору боярина Дмитра.

Князь кинув поводи гридневі і загрюкав у ворота. Ворота відразу розчинилися, ніби його тут давно ждали.

Боярина Дмитра князь упізнав відразу. Хоч і схудлий, посивілий, він був такий же міцний, широкоплечий, як і раніш. Стояв посеред двору, біля колодязя, і дивився, як молодий челядник шкреблом, солом’яним віхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня.

На скрип воріт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тоді, впізнавши, кинувся з розпростертими руками наперед.

– Княже! От несподіванка! Яким побитом?

Вони обнялися, почоломкалися.

– Птахи не повертаються до розорених гнізд, а люди повертаються. От і я повернувся. Та не сам, а зі всім родом. Приймай, боярине. Якщо маєш чим, пригости, бо ми з дороги і голодні, і зморені. І дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворі.

– На княжому дворі все спалено, княже. Одні стіни кам’яні стоять.

Михайла ця звістка приголомшила.

– Як? Так-таки нічого не лишилося?

– Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене – шматок хліба знайдеться. А там подумаємо, як далі бути.

– То, може, який монастир уцілів? То я там знайду пристановище.

– Жоден не вцілів. Все розграбили, сплюндрували, кляті. Лавра стоїть пусткою. Більшість братії монастирської загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивці запалили при вході багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихід засипали землею, і всі, хто там був, подушилися.

– Боже, Боже! – прошепотів Михайло. – Який жах!.. Що ж мені робити? Невже в усьому Києві не вціліло жодного порядного будинку для мене та моєї родини?

Дмитро на мить замислився. Потім пальцями постукав себе по лобі.

– Не все понищили безбожники… Пам’ятаєш, княже, загородній двір на Песовому острові, що на Дніпрі? Так ось він зберігся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь і зберегла все – і худобу, і коней, і рибальські снасті. Можеш там, якщо не знайдемо нічого кращого, зупинитися.

Михайло зрадів.

– Це якраз те, що треба!.. Я хочу поїхати – побачити.

– Ну, чого ж поспішати? Пообідаємо, чим Бог послав, – я зараз скажу челяді, щоб приготували щось, – а тоді можна і поїхати.

Він наказав гридневі відчинити ворота. На подвір’я почала заїжджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем і вітрами князівська валка. З переднього воза, відхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена.

Дмитро вклонився, подав руку, допоміг зійти з воза.

– Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милості прошу до господи!

Після скромної трапези князівська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч і пограбованих, але вже чистих, охайних; гридні і челядь відправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Київ та побувати на Песовому острові.

Вирушили на свіжих боярських конях: князь, боярин Федір, княжий духівник отець Іван, боярин Дмитро та його два охоронці-гридні.

Їдучи сплюндрованим містом, князь хрестився і жахався. Будинки боярські та купецькі, спалені або пограбовані, стояли пустками. На згарищах проростав бур’ян, на обгорілих деревах не розпустилося листя, зате їх густо обсіло чорне вороння і своїм огидним карканням наводило сум. Один храм Святої Софії, хоч і обдертий та пограбований, зовні зберігав свою первозданну велич і красу. Зате Ірининський і Георгіївський собори, розташовані неподалік, були розбиті, зруйновані, знівечені дотла.

– Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святині! – з болем вигукнув Михайло. Він зблід, пожовк на лиці, як мрець, і сльози котилися йому з очей. – А де ж люди, де ж мої любі кияни і киянки?

Дмитро розповів про останні дні Києва.

– Одні наклали головами, інших потягнули в полон, а хто уцілів, – правда, таких зовсім мало, – той, повернувшись після відходу Батия, поселився на Подолі. Є й такі, хто втік світ за очі або переживає лихоліття десь у глухому поліському селі, куди татари не дійшли.

Вигляд Володимирового города зовсім прибив, приголомшив князя. Всі дерев’яні будинки згоріли, храми зруйновані, пишні князівські тереми перестали існувати – від них залишилися одні стіни. Не в кращому стані були й храми. На місці Десятинної церкви лежали купи каміння, потрощеного дерева.

Дмитро зняв шапку, став на коліна, схилив перед руїнами голову.

– Тут лежить моя родина – жона, донька, невістки, онуки, – промовив глухо, і голос його здригнувся. – А сини загинули в боях… Один я лишився. Для чого? Щоб нудив світом, мов неприкаяний? Коли б загинув, мені б легше було…