Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах – і це було видно дуже добре – з’явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. «Невже то сам Батий спостерігає за боєм? – подумалося Добрині. – А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!» Та тут же він і забув про Батия.

Янка – ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж – Янка! Як бути з нею?

Він узяв дівчину за плечі – зазирнув в очі.

– Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час – і ти повинна бути готова до всього!

– Я готова, Добрику, – сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки. – Готова до найгіршого – до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!

– Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!

– А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.

– Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?

– Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!

– Ну, от бачиш… А я не можу заховатися в церкві.

– Тоді ходімо!

Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Якийсь боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:

– Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!

Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.

Домажир упізнав їх теж – витріщився на Янку.

– Ти? У такому вбранні? І з мечем? – Потім перевів погляд на Добриню. – І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить…

Він розчаровано знизав плечима.

– Підмоги не буде, – відповів Добриня. – Татарове захопили вже половину Володимирового міста – наближаються до Десятинної церкви…

– О Боже! Вони скоро будуть тут!

– Де ж ваш син, Івор, боярине? – спитала Янка.

Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.

– Нема Івора, – відповів глухо. – Нема сина мого… Поліг смертю… смертю хоробрих… А ви… чого тут?

– Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі, – відповів Добриня. – Тутешня Богородиця – покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом… Дозволиш, боярине?

– Про мене… Робіть як хочете… Хоча не жіноче це діло – з мечем устрявати в бійку… Однак – яке це має тепер значення?

Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір’я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.

Коли Дмитро прийшов до пам’яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста – до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.

Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.

– Войвода Думитро! Войвода Думитро! – розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.

Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров’ю.

Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.

Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, – видно, хан, – з силою пригнув Дмитрову голову…

– Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..

Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні – викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.

– Хто це, Менгу? – нарешті запитав Батий плосколикого.

– Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! – Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: – Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий – вижив, очумався.

– Хто ж узяв його в полон?

– Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.

– Він нойон?

– Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.

– Він достойний, щоб бути нойоном, – коротко кинув Батий.

– Він буде ним, – погодився Менгу. – За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому, – він буде старшим обозу.

– Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати, – сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі. – Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!

І Менгу, і його баатури мовчали: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.

Тоді із-за спини Менгу випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов’яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менгу, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім’я «Доман».

«Так ось хто міг мене розпізнати! – подумав воєвода. – Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!»

Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу. Батий уважно слухав.

– То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п’ятдесят літ. Їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.

– Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх від ромеїв! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столиці Бату-сараї? Га? – він запитально глянув на Менгу. – Як ти думаєш, брате? Зуміємо?

Менгу знизав плечима.

– Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три або чотири пари волів, чи коней, і Жадігер доставить їх у Бату-сарай.

– Ти думаєш, це так просто?

– Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зуміємо?

– І то правда. Тоді прослідкуй, брате, щоб у цілості допровадили їх на місце!

– Слухаюсь і підкоряюсь, Саїн-каане, – схилився в поклоні Менгу. – А що робити з войводою Думитром? Зламати хребта? Обезголовити? Розірвати кіньми на чотири частини? Чи посадити на кіл?

Батий задумався. Довго дивився на київського воєводу, на його підв’язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам’яніле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкі зіниці очей свідчили, що під його круглим черепом зяє далеко не безнадійна порожнеча, що там нуртують тугі, напружені мислі. Потім запитав:

– Ти поранений, Думитре? На тобі свіжа кров…

– То кров мого сина… Він умер від рани на моїх руках.

– Яке нещастя!.. Пережити сина – то велике нещастя! Вай-вай!

– Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.

– Але як же ти помреш? На тобі немає свіжої рани?

– Немає, – відповів Дмитро.

– Однак розповідають, що ти нарівні з простими воїнами бився в передніх лавах. І лише – одна рана на руці! Це що – щастя? Везіння?