Того ж дня, надвечір, упали Софійські ворота. Монголо-татари здерлися на вали і ввірвалися у Володимирів город. Січа тривала цілу ніч: кияни відчайдушно захищали своє останнє пристановище. Відступати було вже нікуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до полудня, аж поки Батий не кинув на неї тумен хана Менгу, що, трохи відпочивши після захоплення Копиревого кінця, з новою силою ринув в атаку.

Дмитро бився нарівні з простими воями. Поряд, з ним стояли воєводич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скільки мали сил, бо поранений у руку воєвода не міг тримати щита і був, по суті, беззахисний. Спочатку у них був намір взагалі вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно і що його місце десь позаду, звідки б він міг спокійно керувати обороною, воєвода похмуро кинув:

– Моє місце тут! Хто ж зараз думає про життя!

Після цього він ні на хвилину не випускав з правиці меча – кидався туди, де було важче, і за ним поспішали всі, хто був поблизу.

– Тримаймося, синове! – підбадьорював він воїв, що вже вкрай знемогли від безперервних боїв та голоду. – Тримаймося! Там позаду – наші жони та діти! Невже ж віддамо їх на поталу поганину?

Кияни трималися з останніх сил. Татар було в кілька разів більше, і вони проривалися крізь ряди захисників Києва, оточували їх і вирубували всіх до ноги.

Дмитро бився затято, ніби шукав смерті. Біля нього трималося кілька десятків сміливців-відчайдухів, вони не давали оточити себе, та все ж під натиском ворога поволі відступали до княжого двору та Десятинної церкви.

Опівдні, – це було шостого грудня, на Миколин день, – кілька сотен украй знесилених киян було витіснено з навколишніх вулиць та завулків на Бабин торжок – стародавній, первісний майдан міста. За ним зовсім близько – княжі палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир.

Дмитро оглянувся і з тугою окинув поглядом величні споруди – колишню окрасу і славу Києва. Там десь бояриня Анастасія, Янка, невістки, малі онучата… Що їх жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже!

Він окликнув сина.

– Степане! Біжи до наших! Будь в останню хвилину біля них! Розваж! Підтримай у смертний час!

– Тату! – хотів було заперечити воєводич, важко дихаючи і витираючи рукавом спітніле чоло. – Як же я залишу…

Він хотів сказати – тебе.

Та Дмитро суворо обірвав його мову:

– Слухай, що кажу, – іди! Прощай! І поцілуй за мене всіх!

Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече і, як колись у дитинстві, крізь сльози промовив:

– Тату! А ти?..

І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров – залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольська стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.

Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:

– Степане! Що з тобою? Що-о?

Та молодий воєводич уже не чув батькового крику. Стріла наскрізь пронизала його серце – в одну мить чорними долонями закрила очі, смертною глухотою заткнула уші.

– Боже! Сину! – застогнав воєвода, ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими.

Добриня підхопив обважніле Степанове тіло – поклав на землю. Дмитро опустився на коліна, змертвілими вустами цілував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русяві кучері, що вибилися з-під шолома.

– Воєводо, вставай! – затермосив його Добриня. – Нас оточують!

Та Дмитро мов оглух – не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись підняти, та, мабуть, він і не хотів нічого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть – просто на руках у нього, в обіймах!

Кияни ледве стримували ворогів. Над їхніми головами шалено дзвякали чужинські шаблі, хурчали списи, цьвохкали стріли, розтинали повітря волосяні желі.

– Воєводо, вставай!

Дмитро підняв голову, безтямно глянув на Добриню.

– Ти чого тут? – Очі його блиснули гнівом. – Я ж казав – біжи! Біжи до наших! Підтримай в останню хвилину!

Він забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися – з силою відірвав боярина від мертвого сина, поставив на ноги. І зразу ж серед мунгалів учинився крик:

– Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стріляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем!

Кілька арканів, кинутих вправними руками, обвили шию воєводи. Добриня рубонув їх мечем. Але тут же і його здушила, мов гадина, тверда волосяна вірьовка. В останню мить, уже відчуваючи, як темніє в очах, він рубонув мечем, і петля на шиї попустилася. В очах розвиднілося. Він оглянувся.

– Воєводо!

Дмитра ніде не було.

– Де воєвода Дмитро? Де боярин?

Ніхто не почув його крику. Бій шаленів по всьому Бабиному торжку і збирав своє останнє щедре жниво. Падали кияни, падали і вмирали на залитому кров’ю снігу їхні супротивники. Але їх було втроє-вп’ятеро більше, і не було упину їхньому натискові.

Видираючись із цього киплячого котла, рубаючи направо і наліво своїм важким мечем, Добриня подумав, що це вже кінець, що навіть саме гірке київське повітря напоєне смертю…

А де ж Янка? Що з нею? Як він міг забути про неї?

Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.

Сім’я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.

– Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву!

Княгиня сплеснула руками.

– Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?

– Я тут, боярине, – подав голос старий дворецький. – Ходімо!

Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія – вузлик з їжею, дворецький – відро з водою, а його немолода жона – оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.

Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів – штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову – шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.

Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втікачами – жінками з дітьми, дівчатами, старими, що в страсі металися, не знаючи, де шукати порятунку.

Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.

Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався, – все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони – продираються разом з іншими до входу в церкву…

Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.

– Янко!

Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров’ю.

– Добрику! Добрику! Ти поранений?

– Ні, не поранений. Це не моя кров. – Він зам’явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана. – Де ж бояриня? Де інші?

– Вони побігли до Десятинної церкви.

– А ти?

– Я поспішала туди теж, але…

– Тепер я буду з тобою…

– А де батько? Де Степан?

– Вони там, – махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище. – Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.

Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі, – так їй легше буде.

– Добрику, що ж нам тепера робити? – спитала Янка пригнічено. – Дивись – мунгали затопляють Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багато! Який жах!