Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:

– Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ ви-стоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!

Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, – така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.

– Чого вони кричать?

– Не дозволяють відчиняти воріт, – відповів Добриня.

– А коназ що каже?

– Думає і вагається. Не знає, що робити.

– Вагається! – обурився Жокте. – Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та йога джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!

Михайло Всеволодович вислухав і відповів:

– Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів – день, два або й три…

– Три!.. – сердито вигукнув Жокте. – Та завтра вранці Мунке-каан повинен в’їхати в Киюв! Які там два чи три дні!

Тут закричав тисяцький Дмитро:

– Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! – І повернувся до князя. – Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!

– Так, так! Ми будемо оборонятися! – Майдан загув, загаласував: – Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!

Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.

Князь повернувся до боярина Федора.

– Що робити, боярине?

– Глас народу – глас Божий, – відповів той. – Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!

Князь подумав і сказав:

– Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!

Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:

– Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І не вір оцьому зайді, – він оглянувся на Добриню, – оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!

Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.

– Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб33 його!

– Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!

– У поруб! У поруб!

Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри – і спалахне полум’я. І загасити його буде неможливо.

Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.

– Візьміть цього чоловіка – посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!

Домана схопили – потягли. Він запручався, закричав:

– Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб – мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!

Та князь махнув рукою:

– Ведіть!

Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули в спину і потягли на княжий двір.

Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:

– Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!

Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.

– О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси34 скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!

– Про що він каже? Я не розумію його, – здивовано уп’ялився в посла князь.

Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.

– Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!

Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п’ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір’ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв’язані за спинами.

– Боже мій! – вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. – Що з вами зробили!

Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров’ю, полоненики мовчки попадали в сніг.

Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.

І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.

– Дивіться, орусути, – так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях35 – і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!

Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.

– Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!

Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.

Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука – в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що́ самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.

– Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! – почувся голос тисяцького Дмитра.

Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:

– Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки!

Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів – у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.

Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.

– О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів!

У відповідь почулося зле:

– Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили – не злічити! Собакам – собача смерть!

Поволі галас затих – і на майдані запала тиша.

Князь безпорадно оглянувся на бояр.

– Ну, що будемо тепера робити?

Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними – круті злами кострубатих брів.

– А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно – готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!

– Мабуть, що так, – погодився Михайло Всеволодович. – Куди ж подіти трупи?

– Викинути за ворота – мунгали підберуть.

– Гаразд. Накажи гридням – хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги – завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів…

Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам’яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню: